Український визвольний рух 1920—1950 роківУкраїнський визвольний рух — національно-визвольний рух на етнічних українських землях у 1920—1950 роках, який мав за мету поновлення української незалежної держави. Ідеологія Головною метою організації визвольного руху було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної соборної України на українських етнічних землях. Рух був прямим наслідком втрати державності на початку 1920-х років (див. Українська революція 1917—1921). Ідеологія руху еволюціонувала впродовж усіх років його існування. У питаннях майбутнього політичного та соціально-економічного ладу незалежної України існували розбіжності, бо рух об'єднував представників великого спектру партій — від соціалістичних до консервативних. Чинний націоналізм Під впливом популярного публіциста й філософа Дмитра Донцова, емігранта зі Східної України, на початку 1920-х років в середовищі військових ветеранів революції і студентства поширюється думка, що в поразці Української народної республіки винні соціалістичні ідеї та надмірно «демократичний» стиль керівництва лідерів УНР. Тому мету незалежності зараз планувалось здобути через національну революцію, очолену диктатором, який створить уряд з представленням інтересів усіх регіонів та станів України. Нація мала стати абсолютом, а людина — надлюдиною Фрідріха Ніцше. Донцов стверджував, що у XX сторіччі світ стане свідком «сутінок богів, яким молився у XIX сторіччі», що нова людина має бути створена з «вогнем фанатичної самовідданості» та «залізною силою ентузіазму», і що єдиний шлях до цього лежить через «організацію нового насилля». Ця нова доктрина отримала назву «чинний націоналізм», чи «націоналізм діла»[1]. У цьому відношенні найпотужніші організації визвольного руху УВО та ОУН були подібні до інших націоналістичних рухів Центральної та Східної Європи (наприклад, хорватські усташі, чи Глинкова Словацька Народна Партія). Цим же пояснюється співпраця з органами нацистської Німеччини наприкінці 1930-х—початку 1940-х років. Соціал-демократія З 1941 року ідеологами українського визвольного руху Іваном Мітрінгою та Дмитром Мироном розробляється теза про орієнтацію на власні сили та сили інших поневолених тоталітарними режимами народів, про необхідність створення із ними спільного фронту, заснованого на принципі національного самовизначення[2]. У грудні 1943 року Організація Українських Націоналістів внесла корективи у свою програму, в бік соціал-демократичної моделі та протистоянню більшовизму. Ключові елементи нової програми[3]:
Новим гаслом стає «Воля народам! Воля людині!». На практиці зміна світогляду посилила ідеологічні засади боротьби Української повстанської армії, яка з 1942 р. вже протистояла збройним силам обох тоталітарних держав — Німеччини та СРСР. Тоді ж було створено т. зв. Антибільшовицький блок народів, у якому взяли участь представники майже всіх народів Європи, які постраждали від комунізму. Головою цього об'єднання став Ярослав Стецько. Утвердження впливу СРСР в Центрально-Східній Європі після завершення Другої світової війни викликало занепокоєння урядів держав Заходу, а також національно-патріотичних сил в країнах так званої «народної демократії», зокрема в Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Румунії. Ця обставина створювала сприятливі умови для згуртування внутрішніх та зовнішніх опозиційних щодо Радянського Союзу сил. Вирішення українського питання вимагало його розгляду в широкому контексті протистояння народів Центрально-Східної Європи утверджуваній тут тоталітарній системі. Республіканська демократіяРеспубліканці (майже усі — представники Української Партії Соціалістів-Федералістів) становили переважну частину Уряду Української Народної Республіки в екзилі. Уряд з 1926 року був підпорядкований Президентові УНР Андрієві Лівицькому. Партія Симона Петлюри, Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія, не входила до Уряду УНР в екзилі, але льояльно ставилася до нього. З вересня 1939 р. республіканці, як ідейні противники фашизму, та колишні союзники ворога Німеччини — Польщі, уступають позиції націоналістам та монархістам в середовищі української еміграції, найбільша чисельність якої знаходилась в окупованій Польщі. Серед політичних цілей республіканців — боротьба проти будь-якої держави, яка зазіхає на повну самостийність України. Але при цьому вони теж пішли на контакти та деяку співпрацю з німцями на початку окупації України.[4] Після придушення Кубанської республіки окремі козачі повстанські загони діяли на землях Кубані у 1921—1925 рр. Відомими лідерами були Мусій Пилюк (схоплений у 1921 р.), Василь Рябокінь (страчений у 1925 р.) та інші. Частиною визвольного руху був також кубанський козацький рух 1941—1945 років за проголошення на Кубані, Дону та інших козацьких землях держави Козакії. Він був продовженням козацької боротьби проти більшовиків у 1918—1920 роках (див. Кубанська Народна Республіка), а його ядро складали емігранти того часу. Провідний український кубанський отаман Андрій Шкуро писав 19 серпня 1941 року голові Проводу ОУН (м) Андрію Мельнику: Я, Андрій Шкуро, генерал-поручник Кубанського Козацького Війська, зголошую готовність стати під прапори Українського Націоналізму… На це моє рішення вплинули такі обставини: …часи, що їх тепер переживаємо, покладають на всіх українців обов'язок скупчення всіх творчих сил під одним проводом у боротьбі з відвічним ворогом Української Нації для виборення її суверенного державного життя в усіх її етнографічних границях…Слава Україні![5] [1] Кубанські війська (у складі т. зв. Козачого стану — козацькі підрозділи у складі вермахту) були застосовані німцями у Югославії проти їх начальної волі боротись на етнічних українських землях. Через ненависть до більшовицького режиму вони до кінця війни залишились німецькими колаборантами. У повоєнний період на землях Кубані діяли окремі групи ОУН, які взяли собі назву Козача повстанська армія, проте за походженнями не мали нічого спільного з колишнім козацьким рухом. Гетьманський рух складався з політичних прихильників гетьмана Української Держави 1918 року Павла Скоропадського. Течія ґрунтувалася на монархічній теорії В. Липинського.  Гетьманці вважали, що за народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, українському народу притаманна ідея монархічного керування, при якій громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної і стабільної влади. Сучасною мовою, ідеологічно гетьманський рух відстоював авторитаризм як засіб створення та збереження української держави в умовах, коли політичні партії позбавлені відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Спираючись на давні німецькі зв'язки, гетьманці впродовж всіх 1920-1950-х років (особливо у першої половині 1940-х) намагались знайти порозуміння з іншими національними силами щодо єдиного керування визвольним рухом. Ці проби залишились без успіху. Активної збройної боротьби прибічники гетьмана не вели. Хронологія
Масштаби рухуЗа різними даними, чисельність УПА як потужної військової організації становила від 20 до 40 тис. чоловік. За весь час спротиву через її лави пройшло від 150 до 400 тис. чоловік.[6] Враховуючи діяльність інших організацій визвольного руху — ОУН (б), ОУН (м), кубанські козаки, Поліська Січ, Українська Народно-Революційна Армія — загальна чисельність активних учасників сягала півмільйона чоловік. Визвольним рухом була охоплена майже уся Правобережна Україна та прикордоння, його осередки діяли на всій етнічній українській території. Проблема українського колабораціонізмуУсі організації національного визвольного руху співпрацювали в тій чи іншій мірі у різний час з німцями. Але висвітлення визвольного руху лише як «пособника» нацизму є однобічним, бо українці УРСР також знаходились на службі іншої тоталітарної держави, яка на користь амбіціям верхівки однієї партії (див. ВКП(б), КПРС) контролювала усі сфери життя завдяки пропаганді та жорстокому політично-суспільному терору (див. НКВС та ГУЛАГ). Через це вони прямо чи опосередковано сприяли укріпленню та поширенню більшовизму, його суспільного терору в Україні та просуванню далі на захід Європи. Міру ненависті до більшовицького режиму Йосипа Сталіна демонструє факт, що у лавах російських колабораціоністів за часів німецько-радянської війни знаходилось більш 1 млн чоловік (див. Російська Визвольна Армія). Таким чином, кожна з воюючих українських сторін по-своєму сприймала тезу про війну за свободу та незалежність, до деякої міри знаходячись у пастці цілей сусідніх держав. Найближче до мети створення незалежної демократичної України як вона є сьогодні змогли наблизиться ОУН та УПА у середині 1940-х років, хоча на той час не можна було довести їх ідеї до більшості українців та мобілізувати їх на боротьбу. Терористичні методи боротьби УПА проти радянської влади УРСР також не могли привернути до них багато прибічників у інших районах України, бо були б подібні збройному насадженню демократії. ЗначенняРоль організацій українського визвольного руху та їх досягнення досить суперечливі. З одного боку, вони відстоювали незалежність Української народної республіки та фундаментальне право будь-якої нації на самовизначення, яке у 1944 р. було закріплено в Уставі ООН. З іншого боку, вони співпрацювали деякий час з нацистською Німеччиною, хоча б і відмовились від цього у 1942 р. та отримували допомогу демократичних держав Заходу. Боротьба УПА у 1940-50-х роках проти Червоної Армії та радянської влади, а також радянська пропаганда призвели до того, що зараз для більшості росіян та частини українців поняття «оунівці», «упівці», «бандерівці» символізують агресивний націоналізм та пособництво німецькому нацизму. Насправді спроби офіційно визнати злочинцями учасників українського визвольного руху були невдалими:
Після закінчення війни 1941-45 рр. Організація українських націоналістів мала досить великий вплив в українській діаспорі. Після оголошення незалежності України у 1991 р. керівну діяльність ОУН (б) було перенесено у країну, а вона була реорганізована у Конгрес Українських Націоналістів (КУН). Розроблена ідеологами українського національно-визвольного руху концепція зламу більшовизму не була зреалізована у свій час. Проте вона по суті втілилася у життя на зламі 1980-90-х років XX століття, коли під натиском національно-демократичної революції, що охопила Центрально-Східну Європу було повалено тоталітарну систему.[2] Керівники та провідні учасникиДжерела для дослідження16 березня 2013 Прес-центр Центру досліджень визвольного руху повідомив, що 19 березня 2013 у Львові презентують Електронний архів Українського Визвольного Руху з 10 тисячами раніше недоступних документів.[8] Див. також
Примітки
Джерела
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
