Українсько-північнокавказькі відносиниУкраїнсько-північнокавказькі відносини — сукупність відносин, встановлених Українською Народною Республікою та Українською Державою з різними урядами Північного Кавказу (Союз об'єднаних горців Північного Кавказу і Дагестану, Республіка Союзу Народів Північного Кавказу, Великий військовий круг Терського козацького війська) у 1917—1922 роках. Спроби встановлення двосторонніх зв'язків з Гірською республікоюПершим офіційним гірсько-українським контактом став організований у вересні 1917 року з ініціативи Української Центральної Ради З'їзд поневолених народів Росії, куди прибула делегація Союзу об'єднаних горців Північного Кавказу і Дагестану[ru][1]. Після проголошення незалежності Республіки Союзу Народів Північного Кавказу, у зв'язку з нестачею зброї і боєприпасів, її уряд поставив своєму представнику на Кубані та Дону Пшемахо Коцеву[ru] завдання доставки зброї і військової техніки. Так як на Кубані та Дону боєприпасів для горців не знайшлося, Коцев в червні 1918 року відправився до Києва. Там, після переговорів з головнокомандувачем східних окупаційних сил Центральних держав Германом фон Айхгорном, він отримав партію зброї зі старих запасів Російської армії, якої було достатнього для озброєння однієї бригади. У Києві він також зустрів кілька офіцерів і близько 60 солдатів Кавказького кавалерійського корпусу[ru], з яких було сформовано загін для охорони отриманого вантажу[2]. Вже у грудні 1918 року в Українській Державі фіксується діяльність фактичного представництва Гірської республіки — комісаріату Горців Північного Кавказу, очолюваного Борисом Прімоєвим. 10 грудня він та секретар комісаріату Григорій Туаєв офіційно звернулися в українське Міністерство закордонних справ з проханням роз'яснити положення закону про реєстрацію та призов до української армії окремих категорій офіцерів запасу з тим, щоб під його дію не потрапили громадяни Гірської республіки, як «суверенної держави»[3].  У 1919 році спробу налагодити відносини з горцями зробив уряд Української Народної Республіки. В останні тижні свого перебування на посаді прем'єр-міністр УНР Сергій Остапенко підписав постанову про направлення надзвичайних посольств до урядів Кубані, Грузії та Північного Кавказу[4]. На початку червня 1919 року до Батумі прибула Українська військова місія до народів Північного Кавказу. Вона була сформована за ініціативою міністра військових справ УНР Олександра Шаповала, очолювалася полковником Миколою Чехівським, призначеним у зв'язку з цим також військовим аташе Надзвичайної дипломатичної місії УНР на Кавказі, і повинна була провести підготовчу роботу з вербування горців в українську армію і комплектацію, за умови отримання відповідних коштів, 10 000 гірських воїнів. Однак після прибуття до Грузії місія була затримана «без оголошення причин» за наказом британського командування, а надалі — не змогла нормально почати роботу зважаючи на діяльність уродженця Аджарії і генерал-хорунжого армії УНР Олександра Натієва. За даними дипломатів УНР він вступив до лав Добровольчої армії «з метою набрати на Кавказі військовий кадр і, вступивши з ним на Україну, долучитися до Українського війська», однак його план був розкритий, він — відкликаний, але все одно ліквідований грузинами, які продовжували вважати, що він збирав війська для Денікіна[5]. 15 листопада 1919 року коаліційною Радою оборони Північного Кавказу та Дагестану перед повноважним представником УНР на Кавказі Іваном Красковським було поставлене питання щодо бажання підписати договір з українським урядом про взаємне сприяння в боротьбі з Добровольчою армією, що було викликано окупацією денікінцями Дагестану і Чечні, конфіскацією ними продовольства для потреб армії та оголошенням мобілізації серед горців. Основними умовами зазначеними в проекті угоди були[5]:
Повідомлення про необхідність підписання договору було направлено Красовським в МЗС УНР, проте пропозиція залишилася нереалізованою через поразки УНР в боротьбі з Добровольчою армією та «повною неможливістю переїхати в Україну кому б то не було»[5]. На міжнародній арені гірсько-українське співробітництво відбилося у спільному виступі на Паризькій мирній конференції — у відповідь на визнання 12 червня 1919 року Верховною радою Антанти уряду Колчака єдиним законним урядом на всьому постімперському просторі, представники тепер суверенних держав — Естонії, Грузії, Північного Кавказу, Білорусі, України та Азербайджану 17 червня підписали спільну ноту «протесту»[6]. Контакти з терськими козакамиНа момент Антигетьманського повстання у Києві вже функціонувало Терское посольство. 28 грудня 1918 року його представник осавул Долинський був офіційно прийнятий прем'єр-міністром відновленої Української Народної Республіки Володимиром Чехівським для обговорення питання забезпечення подальшої діяльності представництва або можливості його виїзду з Києва[7]. Вже у 1920 році Велике військове коло Терського козацького війська ухвалило рішення послати полковника Миколу Долинського, члена Великого військового кола, до командування головного отамана війська та флоту УНР Симона Петлюри з метою «вітати братську Україну в особі її представників і всіляко допомагати... ...в боротьбі за незалежність і вільність Української Народної Республіки». 16 листопада того ж року його голова Н. Губорєв направив офіційне звернення представнику Української Народної Республіки в Будапешті, в якому піддав критиці Добровольчу армію генерала Денікіна, висловив «щире бажання зблизитися з рідною Україною і підтримувати один одного», вітав «звільнення правобережної України від більшовиків» та сповіщав про відправку полковника Долинського[8]. Див. такожПримітки
Посилання
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
