Здавши екстерном екзамени за десятирічку, 1945 року вступила на заочне відділення, а згодом — на стаціонар філологічного факультету Львівського університету, який закінчила з відзнакою 1949 року. Того ж року родину примусово перевезено до Києва, щоб ізолювати від львівського середовища.
У 1950 році приступила до аспірантури при Інституті мовознавства імені О. О. Потебні АН УРСР, де захистила кандидатську дисертацію «Іван Франко в боротьбі з українським буржуазним націоналізмом» (1954) і стала молодшою, відтак старшою науковою співробітницею цієї академічної установи. Написала також дві докторських дисертації (1968), яких не вдалося захистити.
Тарас Франко з онуками Юрієм (стоїть) та Андрієм (у кептарику), донькою Зиновією та зятем Павлом Юрачківським. Київ, 1960-ті роки
Зазнала репресій від радянської влади, особливо після того, як усенародно виступила на підтримку заарештованих шістдесятників: її заарештовано та звільнено з роботи в травні 1969 за участь у правозахисному русі й за редагування книги Івана Дзюби«Інтернаціоналізм чи русифікація?». Була піддана переслідуванням на початку 1970-х років за три примірники журналу «Сучасність», привезені зі славістичного з'їзду в Болгарії.
1972 року була повернута на роботу в Інститут літератури, з якого її свого часу прогнали як націоналістку, але політичний шантаж і цькування надалі тривали.
Михайлина Коцюбинська згадувала про те що начебто КДБ вдалося змусити Зиновію Франко «розкаятися» й «виступити проти» своїх товаришів однодумців:
«Великі арешти розпочалися у січні 1972 року… Мене почали викликати на допити до КГБ. Вже після таких розмов у мене склалося враження, що кагебісти вирішили використати моє прізвище, поєднавши його з прізвищем Зіновії Франко, для того, щоб ми разом виступили з каяттям і осудом своїх заарештованих друзів. Зіновію Франко відразу ж після арештів затримали, хоча формально, мовби, й не заарештували. Франко шантажували дітьми, тим, що відберуть нову квартиру, в яку збиралася переїздити її родина (для неї, ясна річ, це було дуже важливим питанням).»
«Після того, як затримали Зіновію Франко, її чоловік відразу ж розірвав з нами будь-які зв'язки, і ми не могли нічого про неї довідатись… Із розмов у КГБ я зрозуміла, що Зіновія Франко почала говорити те, чого не слід. При тому ще й плутала те, що було насправді, із тим, чого ніколи не було. Звичайно, на слідстві я все заперечувала й відразу попередила всіх, що Франко почала говорити. Пам'ятаю, як мене послали начебто у службове відрядження до Харкова — до видавництва при Харківському університеті. Вже там на місці мене забрали до КГБ й показали каяття Зіновії Франко, опубліковане в газеті «Радянська Україна». Я подивилася на початок й на підпис і повернула їм газету. Кагебісти не могли нічого збагнути: «Невже ви не хочете цього прочитати?». Я їм на це: «Мені знайомий цей жанр, і краще, ніж каявся Го Можо, не можна» (у своєму покаянні він написав, що він мусив би вивалятися в болоті, аби спокутувати свою провину).»
«Пізніше Франко змусили також виступити по телебаченню. Якось КГБ організувало нам із Франко очну ставку… Мене забрали з роботи… завезли до КГБ, завели до кімнати, в якій я раніше не бувала, а там на мене вже чекала Зіновія Франко. Вона кинулася до мене з відкритими обіймами. Я обмежилася якимось невиразним жестом. Там був присутній слідчий Микола Кольчик, той самий, який «обробляв» Дзюбу, найінтелігентніший серед кагебістів, яких мені доводилося зустрічати… Кольчик почав: «Тоді-то й тоді у вашій квартирі Зіновія Франко передала Андрієві Куримському „Український вісник“ і т. д.» Я на це: «Ви запитували мене про це десятки разів, і я десятки разів відповідала на це питання й відповім іще раз: нічого подібного я не пам'ятаю». На це Кольчик: «А Зіновія Тарасівна стверджує зворотне». Кольчик говорить, а Франко мовчить, щоразу дедалі більше внутрішньо напружуючись. Хвилину Кольчик дивився на неї з очікуванням, нарешті рикнув: «Ну, Тарасівно!!!». Франко почала щось швидко говорити… Ситуація жахлива й водночас дивовижна: до мене, незважаючи на те, що я змішувала їм усі карти, кагебісти ставилися із цілковитою повагою, натомість до неї… Так ламали людей…»[1]
Родина
Чоловік — Павло Опанасович Юрачківський (24.12.1920 — 20.12.2015). Закінчив школу у Красному Лучі із «золотою медаллю». Закінчив Дніпропетровський університет, фізичний факультет. Викладав у Львівському політехнічому інституті на Факультеті електроенерготехніки та автоматики. Потім працював у Київському політехнічному інституті у науково-технічному відділі (1950—2013)[2].
Сини: Юрій Павлович Юрачківський (25.06.1951 — 2.01.2024). Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, фізичний факультет. Аспірантуру закінчив у 1979 році. Працював старшим науковим працівником в Інституті кібернетики АН України. Багато років очолював Київську федерацію спортивного бриджу, працював в Інституті геронтології. З 2001 по 2011 працював науковцем в США[3][4].
Юрачківський Андрій Павлович (1958 р. н.), доктор фізико-математичних наук, професор. Закiнчив факультет кiбернетики Київського державного унiверситету iм. Т. Г. Шевченка у 1980. Області наукових інтересів — теорія імовірностей, функціональний аналіз, математична фізика.[5]
Іван Франко в боротьбі з католицькою реакцією // Передмова до зб. Іван Франко. Проти Ватікану. Упоряд. Т. Франко та З. Франко — К: Державне видавництво художньої літератури, 1953 — C. III—XI[6].
Засоби мовної майстерності лірики Т.Шевченка періоду заслання // Джерела мовної майстерності Т. Г. Шевченка. — К., 1964. — С. 76-98.
Лексичні засоби стилістики // Українська мова і література в школі. — 1966. — № 1. — С. 24-28.
Стилі усного мовлення // Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення. — К., 1965. — С. 165—190.
Образність в українському усному мовленні // Українське усне літературне мовлення. — К., 1967. — С. 68-76.
У спектрі засобів майстерності філософських поем Каменяра // Українське літературознавство: Іван Франко. Статті і матеріали. — Л., 1969. — Вип. 7. — С. 91-98.
Ономастика в мові творів Івана Франка // Мовознавство. — 1975. — № 2. — С. 55-66.
Системно-ареальна характеристика гідронімів України // Мовознавство. — 1978. — № 5. — С. 41-47.
Відбиття діалектних рис в українській гідронімії // Структура українських говорів. — К., 1982. — С. 192—199.
Мова інтимної лірики І.Франка // Мовознавство. — 1985. — № 5. — С. 30-36.
Франко як мовознавець // Мовознавство. — 1986. — № 4. — С. 33-41.
Боротьба за українську мову в дожовтневий період // Мовознавство. — 1990. — № 6. — С. 11-16.
Функціонування української мови в радянський період // Мовознавство. — 1991. — № 1. — С. 3-9.
