Філософські радикали

Філософські радикали — це філософсько налаштована група англійських політичних радикалів у дев’ятнадцятому столітті, натхненна Джеремі Бентамом (1748–1832) і Джеймсом Міллем (1773–1836). Серед осіб цієї групи були Френсіс Плейс (1771–1854), Джордж Грот (1794–1871), Джозеф Паркс (1796–1865), Джон Артур Робак (1802–1879), Чарльз Буллер (1806–1848), Джон Стюарт Мілл ( 1806–1873), Едвард Джон Трелоні (1792–1881) і Вільям Моулсворт (1810–1855).

Деякі з них стали членами парламенту від Радикальної партії, а група в цілому намагалася використовувати «Вестмінстер Ревю» для впливу на громадську думку. Вони відкидали будь-який філософський чи правовий натуралізм і просували утилітарну філософію Джеремі Бентама. Утилітаризм як моральна філософія стверджує, що максимізація щастя має бути моральним стандартом, яким слід вимірювати наші дії. Таким чином, він протистоїть раціоналістичній етиці Іммануїла Канта, а також переконанням ідеалізму, серед іншого.

Народившись у першій половині XVIII століття, Бентам став провідником ідей Просвітництва в Британії ХІХ ст..^[1] Учень Гельвеція,^[2] який вважав, що все суспільство базується на потребах і бажаннях окремої людини,^[3] Бентам починав з віри в реформи через освічену деспотію, а потім став філософським радикалом і прихильником загального виборчого права.^[4]

Філософські радикали як група набули популярності у 1820-х роках. Коли радикалізм відродився після поразки «Шістьох актів», це був (за словами Елі Галеві) «радикалізм — респектабельний, середнього класу, прозаїчний і розважливий — Бентама та його послідовників».^[5] Центральним елементом їхніх політичних цілей було зменшення аристократичної влади, привілеїв та зловживань. У своїй статті в першому номері «Вестмінстер Ревю» Джеймс Мілл розкритикував аристократичну природу британської Конституції, Палату громад, яка здебільшого призначається сотнею керівників районів, культуру поміщиків, що підтримується законом і церквою.^[6] Його син — Джон Стюарт Мілл — багато в чому відійшов від його поглядів, але ніколи не переставав (за його власними словами) вважати «переважання аристократичних класів, знатних і багатих, в англійській Конституції злом, якого варто позбутися в будь-якій боротьбі».^[7]

Деякі з їхніх приписів — загальне виборче право і виборчі бюлетені — через століття стали б само собою зрозумілими реаліями британського життя; інші — скасування монархії і Палати лордів, ліквідація Англіканської церкви^[8] — все ще не матеріалізувалися.

Поряд з політичним радикалізмом, група поділяла ліберальний погляд на політичну економію під впливом Девіда Рікардо,^[9] і віддавала перевагу laissez faire;^[10] в той час як кодифікація і централізація також були складовими елементами (не завжди сумісними з laissez faire) бентамістського віровчення.

До другої половини XIX століття значна частина програми філософських радикалів була реалізована, багато чого стало розглядатися як неадекватне — аристократичні привілеї більше не виглядали центральною соціальною проблемою.^[11] Ставлячи за мету «звільнити філософський радикалізм від докорів сектантського бентамізму»,^[12] Джон Стюарт Мілл ввів нові теми — небезпеки надмірної централізації, тиранії більшості — які заклали ширші підвалини британського лібералізму,.^[13] а новий лібералізм стане наступником формуючої ролі філософських радикалів.^[14]

• Сер Вальтер Скотт у 1819 році писав, що «радикал — це слово з дуже поганим запахом... набір чорносотенців».^[15]
• J. К. Д. Кларк підкреслює, що власне термін «філософський радикал» був введений лише в 1837 році молодшим Міллем (і для його власних специфічних цілей); а також відзначає різноманітність, політичну і теоретичну, тих, хто був ідентифікований під цією широкою парасолькою.^[16]

• Товариство Фабіана
• Енциклопедисти
• Томас Хілл Грін
• Вольтер

1. ↑ D Daiches, ed., Companion to Literature 1 (1969) pp. 44–45
2. ↑ E Halévy, The Liberal Awakening (London 1961) p. 31
3. ↑ G Berereton, A Short History of French Literature (Penguin 1954) p. 99^{[ISBN відсутній]}
4. ↑ D Daiches, ed., Companion to Literature 1 (1969) p. 45^{[ISBN відсутній]}
5. ↑ E Halévy, The Liberal Awakening (London 1961) p. 189
6. ↑ J S Mill, Autobiography (Penguin 1989) pp. 85–866
7. ↑ J S Mill, Autobiography (Penguin 1989) p. 136^{[ISBN відсутній]}
8. ↑ E Halévy, The Triumph of Reform (London 1961) pp. 64–69^{[ISBN відсутній]}
9. ↑ E Halévy, The Liberal Awakening (London 1961) p. 193^{[ISBN відсутній]}
10. ↑ G M Trevelyan, British History in the Nineteenth Century (London 1922) p. 183
11. ↑ J. Harvey, John Henry Muirhead (2013)
12. ↑ J S Mill, Autobiography (Penguin 1989) p. 164
13. ↑ J Robson, Introduction, J S Mill, Autobiography (Penguin 1989) p. 11
14. ↑ J. Harvey, John Henry Muirhead (2013)
15. ↑ Quoted in J. C. D. Clark, Our Shadowed Present (London 2003) p. 113^{[ISBN відсутній]}
16. ↑ J C D Clark, Our Shadowed Present (London 2003) p. 125^{[ISBN відсутній]}

• Steven Krees (May 1, 2027). Lecture 20: The French Revolution and the Socialist Tradition: English Democratic Socialists
• The Stanford Encyclopedia of Philosophy – John Stuart Mill

• Elie Halevy (1928) The Philosophic Radicals (MacMillan)^{[ISBN відсутній]}
• Joseph Hamburger (1965) Intellectuals in Politics: John Stuart Mill and the Philosophical Radicals (Yale University Press)^{[ISBN відсутній]}
• . Thousand Oaks, CA. ISBN 978-1412965804. {{cite encyclopedia}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
• William Thomas (1979) The Philosophical Radicals: Nine Studies in Theory and Practice (Oxford)^{[ISBN відсутній]}