Хорват Дмитро Леонідович
Дмитро Леонідович Хорват (25 липня 1858[2], Кременчук Полтавської губернії, Російська імперія — 16 травня 1937, Пекін) — український генерал-лейтенант, інженер-шляховик за освітою, в різні роки керував різними ділянками залізниць Російської імперії, один з лідерів Білого руху на Далекому Сході. БіографіяНародився в сім'ї спадкових дворян Херсонської губернії. Батько — мировий суддя Леонід Хорват — припадав правнуком генералу Івану Хорвату, що стояв біля витоків Нової Сербії. Мати — баронеса Марія Пілар фон Пільхау — одна з дочок генерала Карла Пілар фон Пільхау, правнучка генерал-фельдмаршала Михайла Кутузова. У 1875 році Дмитро вступив до Миколаївського інженерного училища, яке закінчив у 1878 році за 1-м розрядом і в чині підпоручика отримав призначення до Саперного лейб-гвардії батальйону. Брав участь в російсько-турецькій війні 1877—1878 років, з травня по вересень 1878 року він перебував на Балканському півострові в селі Стефано, регулярно здійснюючи відрядження для прийняття пороху, гальванічних (електричних) возів тощо до міста Русе і інших. У жовтні 1881 року він здав вступні іспити і вступив до молодшого класу Миколаївської інженерної академії, звідки через два роки був відрахований за «домашніми обставинами», повернувся в свій батальйон і займався викладацькою діяльністю в навчальній команді при батальйоні. У березні 1885 року був проведений в чин поручика і в червні був відряджений на будівництво Закаспійській військової залізниці, отримавши призначення на посаду чиновника з особливих доручень при завідувачу будівництва дороги генералові Михайлу Анненкові. Закаспійська військова залізниця унікальна тим, що вона стала першою в світі залізницею, побудованою в період 1880—1888 років в зоні рухомих пісків. Спочатку її спорудження передбачалося для стратегічних потреб військового відомства Російської імперії, і тільки з 1899 року дорога перейшла у відання Міністерства шляхів сполучення. Укладання верхньої будови колії залізниці проводилася двома залізничними батальйонами. По ходу побудови дороги і відкриття станцій, всі посади по службі руху, тяги і ремонту колії виконували також службовці цих батальйонів: офіцери, унтер-офіцери і рядові. Для виконання в найкоротші терміни всіх робіт і здійснення експлуатації рейкового шляху людей не вистачало, тому Хорвату, будучи чиновником з особливих доручень при керуючому будівництвом, доводилося виконувати роботу і десятника, і колійного майстра, і навіть помічника машиніста паровоза. Завдяки своїм природним талантам і винятковим службовим якостям Дмитро швидко рухався по службі, обіймав ряд посад. У 1889 році, коли залізнична лінія була побудована до міста Самарканда, призначений начальником дистанції з експлуатації Самаркандської ділянки Закаспійської військової залізниці, в квітні цього ж року був проведений в чин штабс-капітана, в 1894 році отримав звання капітана. У 1895 році отримав призначення до Уссурійського краю, на будівництво Уссурійської залізниці, на посаду начальника 1-го Уссурійського батальйону. У травні 1898 призначений полковником. У вересні 1896 року призначений начальником Південно-Уссурійської залізниці з залишенням на колишній посаді. З квітня 1899 року — начальник Закаспійської залізниці. У листопаді 1902 року отримав пропозицію зайняти пост керівника Китайсько-Східної залізниці (КСЗ), яка тоді починала будуватися. З 1903 року — керівник будівництва, потім аж до 27 квітня 1918 року — керуючий КСЗ. Одночасно перебував у розпорядженні Міністра фінансів (як глави відомства, у віданні якого перебувала КСЗ). Переведений в чин генерал-майора (переведення 1904; старшинство 26 листопада 1906 року; за відміну), потім в чин генерал-лейтенанта (переведення 6 грудня 1911 року; старшинство 26 листопада 1912 роки; за відміну). Після Лютневої революції 1917 року — Комісар Тимчасового уряду на КСЗ. 29 листопада (12 грудня) 1917 року Харбінська Рада робітничих і солдатських депутатів розпустила всі організації і оголосила себе єдиним органом влади на КСЗ, а 4 (17) грудня відсторонила генерала Хорвата від управління дорогою і призначила комісаром дороги Б. Славіна. 13 (26) грудня 1917 року в Харбін на прохання Хорвата вступили китайські війська під командуванням Чжан Цзоліня і розпустили Харбінську Раду. Після цього в смузі відчуження КСЗ як і раніше панував повний порядок, життя кожного була забезпечена, і всі жили в ситості і в спокої. Люди вірили, що, поки там буде Хорват, всі будуть захищені від будь-яких бід і напастей. Смуга відчуження отримала тоді найменування «щасливої, благословенної Хорватії».   В червні 1918 року українська делегація від Далекого Сходу прибула до Києва, на переговори із урядом Української Держави. Делегація трактувала війська генерала Дмитра Хорвата українською збройною силою. Петро Твардовський, очільник делегації і організатор двох українських куренів у Маньчжурії (створені за підтримки Дмитра Хорвата) заявив, що генерал Дмитро Хорват не лише вважав себе українцем, але й схвалив постанови з'їзду у Хабаровську про визнання частини Далекого Сходу частиною України на основі самоозначення народів, а також заявив про свою готовність служити уряду України. Генерал, який очистив Маньчжурію (з допомогою китайців), вважав, що й з японцями можна буде домовитись про витиснення більшовиків із Зеленого Клину за Байкал[3][4]. Дмитро Хорват довго не погоджувався на загальні вмовляння взяти на себе важкий тягар несення повноважень верховної влади, але врешті-решт зважився і 10 липня 1918 року оголосив себе Тимчасовим Правителем надалі до тих пір, доки не буде відновлена російська національна верховна державна влада[5][6]. У цьому званні він залишався до 13 вересня 1918 року, коли після довгих і важких переговорів визнав Тимчасовий Сибірський уряд, а потім Директорію. Склавши з себе звання Тимчасового Правителя, він став Верховним Уповноваженим на Далекому Сході із підпорядкуванням всіх військ і військових флотилій, які перебували в регіоні. На цій посаді він продовжував залишатися і після приходу до влади адмірала Колчака. 31 серпня 1919 року з призначенням генерала Розанова Начальником Приамурского краю генерал Хорват повернувся з Владивостока до Харбіна. Там він залишався на чолі управління смуги відчуження залізниці, аж до появи «ноти Карахана». ЕміграціяПісля «ноти Карахана», в якій більшовики безоплатно відмовлялися від усіх російських прав на КСЗ, Хорват абсолютно відійшов від справ дороги і поїхав в 1920 році до Пекіна. Займався політичною і громадською діяльністю. З 1921 по 1924 рік — радник суспільства КСЗ Пекіні. З 1924 року — голова відділу Російського загальновійськового союзу (РОВС) в Китаї. Залишався там до своєї смерті, будучи офіційно визнаним главою російської еміграції на Далекому Сході. Невпинно працюючи над захистом прав еміграції і з влаштування її благополуччя, генерал Хорват, завдяки своєму авторитету і всьому своєму минулому, багато в чому зміг допомогти колишнім громадянам імперії. Похований в одній зі стін храму Мучеників в Пекінської духовної місії. У Харбіні Вокзальний проспект, що йде від вокзалу до Соборної площі з Нікольським собором, був у 1920-ті рр. перейменований в Хорватський проспект. Сім'яДружина — Камілла Альбертівна Бенуа (1879-04.07.1959, Ванкувер) — дочка архітектора Альберта Бенуа.
Військові звання
Нагороди
іноземні:
Примітки
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
