Шевченкофобія

Шевченкофо́бія (від грец. φόβος — «страх», «побоювання» Шевченка) — спроба дискредитувати Тараса Шевченка як особу та його творчість. Часто є складовою частиною українофобії^[1][2].

Початок шевченкофобії заклало «жандармське літературознавство» ще з початком поетової творчості^[3]. Пізніше до шевченкофобії прилучилися київські поміщики, налякані легендою про те, що поруч із могилою Шевченка в Каневі зарито ножі, якими повсталі селяни зводитимуть з ними рахунки, вони навіть вимагали прислати військо для захисту: через це тривало й відповідне службове листування^[3].

Шевченкофобії стільки ж років, скільки знане ім'я Шевченка. На ниві шевченкофобії працювали масштабні постаті: починаючи з великого критика Віссаріона Бєлінського, високопоставлених православних ієрархів Російської православної церкви дореволюційних часів і закінчуючи сучасними «лицарями» «Русского мира»^[2]. Всім їм Шевченко був і залишається однаково ненависний^[2].

В кінці XIX — на початку XX століття серйозного «інтелектуального» наповнення шевченкофобії надали київські «русские националисты» і чорносотенці із «Союза русского народа»^[3]. Вони проводили антишевченківські кампанії під час ювілеїв поета — в 1911 та 1914 роках, коли київська українська громадськість намагалася дістати дозвіл на спорудження пам'ятника поетові й збирала кошти на нього. Кредо чорносотенців висловила газета «Кіевъ» напередодні сотої річниці від дня народження Шевченка: «…Был человек весьма малограмотный, невежественный, не подозревавший о существовании знаков препинания и совершенно неспособный по своему умственному убожеству…»^[3].

Академік НАН України Іван Дзюба у статті-лекції «Шевченкофобія в сучасній Україні», виголошеній 15 вересня 2006 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка, назвав «піонером» сучасної шевченкофобії Олеся Бузину, автора книги «Вурдалак Тарас Шевченко». Учений, доказово дослідивши джерела такого явища ^[4], наголосив:

	Щоб нація втратила свою життєздатність, дуже важливо дискредитувати основні опорні конструкції її національного самоусвідомлення. І тут, звичайно, Шевченка ніяк не обійти. Воюючи з Шевченком, воюють з Україною, хоч і приховують це з різною мірою вправності [5].
— Іван Дзюба

Полемізуючи з думкою «навіщо привертати увагу до таких речей: їх або не знають, або скоро забудуть», Іван Дзюба пише:

	На жаль, це не так. Різного роду антишевченківських публікацій більшає і більшатиме, бо шевченкофобія — це прихована (а інколи й неприхована) форма українофобії, яка набирає обертів… [3]
— Іван Дзюба

За словами другого голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Романа Лубківського (2006, 2007 рр.) такі газети, як «Сегодня», «Киевские ведомости», «2000», спеціалізуються на шевченкофобії.^[6]

• Іван Дзюба. Шевченкофобія в сучасній Україні. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. — 60 с.

• Олександр Боронь. Шевченкофобія в сучасній Україні // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — Т. 6: Т—Я. — С. 960.
• Уривок зі статті Івана Дзюби «Шевченкофобія в сучасній Україні» // Кримська світлиця. — 2007. — № 9. [Архівовано 9 січня 2014 у Wayback Machine.]
• Закінчення уривку зі статті Івана Дзюби «Шевченкофобія в сучасній Україні» // Кримська світлиця. — 2007. — № 10. [Архівовано 1 березня 2014 у Wayback Machine.]

• Українофобія