Ярмолюк Микола Якович народився 1 травня 1932 року в селі Пустоха, що на Житомирщині в багатодітній селянській родині. У 1932—1933 рр. у нього померли три брати і сестра.
Освіта
До радянсько-німецької війни закінчив перший клас. В окупацію в школу не ходив. 2 та 3 клас закінчив у місцевій школі, а 4-8 класи — в сусідньому селі, Голубівка.
"Навчання було непросте. У другому класі жодного підручника не було, у третьому класі з’явилися – по одному на клас. Писали бузиновими чорнилами на рудому папері. Вчителів не вистачало – багато загинули на війні. Ходили в полотняній одежі, на ногах – чуні, з камер автомобіля. Завжди хотілося їсти." - згадував про своє навчання М. Ярмолюк
На момент призиву до армії (квітень 1952 р.), закінчив 9 класів. Під час служби в Прибалтиці екстерном склав іспити за 9-10 класи, пройшов короткострокові офіцерські курси і у званні молодшого лейтенанта в 1954 році відбув у запас.
Батько Яків Сергійович (1896—1953 рр.) — директор колгоспного цегельного заводу, 1943 року був мобілізований до лав радянської армії. Мати Харитина Яківна (1902—1994 рр.) — колгоспниця, дружина Ольга Андріївна (1936 р.) — медична сестра, син Сергій (1957 р.) — доктор хімічних наук, професор, завідувач відділу комбінаторної хімії Інституту молекулярної біології і генетики НАН України[1], дочка Наталія (1959 р.) — журналістка, директор Радомишльського територіального центру соціального обслуговування.
Кар'єра
1954-1958 рр. — почав працювати інструктором в Ружинському районному комітеті комсомолу, активно пишучи статті до газет. Ще під час служби в армії, Микола Якович писав вірші, які друкувалися в районній газеті.
Восени 1958 року почав працювати заступником редактора в Потіївській районній газеті «Колгоспне село». Після ліквідації району працював на різних журналістських посадах в Баранівській районній газеті, Дзержинській (нині Романівський) районній газеті.
1968 р. — в столичному журналі «Дніпро» було надруковано перший твір «Сама в хаті», який критики оцінили досить позитивно. А по московському радіо твір прозвучав російською мовою.
1968-1975 рр. — працював редактором районних газет Володарськ-Волинської «Прапор»
1975-1983 рр. — редактор Радомишльської районної газети «Зоря Полісся».
1994-2003 рр. — видавав власну районну газету «Радомисль». По припиненню її виходу кілька місяців працював заступником редактора Радомишльської районної газети «Зоря Полісся».[2][3]
Творча діяльність
Поруч з журналістською долею розвивалась і письменницька доля. У своїх книгах Микола Якович описує життя своїх односельчан у роки війни і події, пов'язані з відбудовою села, і про навчання, і про любов до читання. Перше оповідання М. Ярмолюка «Сама в хаті» опублікував журнал «Дніпро» в 1968 році[4]. Відтоді автор регулярно друкується в періодичній пресі. Вже в першій збірці оповідань «Ружі пливуть над водою» (1973) М. Ярмолюк постав перед читачем як автор вдумливий, спостережливий і своєрідний. Добре обізнаний з працею простого трудівника, якого раз і назавжди обрав предметом свого художнього дослідження, розуміє його найсокровенніші думки, вболіває, вміє знайти свіжі барви для розкриття його внутрішнього світу.[5]
Микола Якович не без успіху пробує свої сили і у творах для дітей – «Сусіди, а між ними Василько» (1975), «Хутір Сторожа» (1999) і пригодницькій літературі – «Убивство на п’ятнадцятому кілометрі» (2008), «Чотири справи інспектора Турчина» (1978) – цей збірник повістей в 1981 році був удостоєний другої премії на республіканському конкурсі художніх творів про працівників органів внутрішніх справ.
Окремими виданнями виходили книги М. Ярмолюка «Життя прожить, не поле перейти» (2012), «Що було, що є, що буде» (2011), «Дві любові Миколи Галяса» (2011), «Дорога без початку і кінця» (2008), «Ой люди, людоньки» (2008), «Крізь рожевий туман» (2016). Останню книгу «Жито родить на життя» (2018), Микола Ярмолюк описував напівсліпим. Після операції на очах в 2017 році, зір автора почав слабшати. В 2018 році М. Ярмолюк майже повністю втратив зір.
Нині письменник живе і працює в Радомишлі (переїхав до нього в 1975 році).
1981 р. — книгу повістей «Чотири справи інспектора Турчина» було визнано найкращою на Республіканському літературному конкурсі на найкращий художній твір про діяльність органів внутрішніх справ.
↑Yarmoluk S.M.organic.chem.univ.kiev.ua. Архів оригіналу за 7 січня 2016. Процитовано 6 грудня 2020.
↑Біографія. www.yarmolyuk.info. Архів оригіналу за 23 вересня 2016. Процитовано 6 грудня 2020.
↑Ярмолюк Микола Якович. Житомирська обласна бібліотека для дітей(укр.). 17 червня 2020. Процитовано 19 травня 2022.
↑Пасічник, М.; Білоус, П.; Монастирецький, Л. (2010). Письменники Житомирщини. Кн.1 (українською) . Житомир: Пасічник М. П. с. 298—300. ISBN978-966-2936-48-3.
↑Ярмолюк, Микола (1973). Ружі пливуть за водою (українська мова) . Київ: Молодь. с. 120.
↑Ярмолюк, Микола (1974). Весняне поле (українська мова) . Київ: Радянський письменник. с. 284.
↑Ярмолюк, Микола (1978). Тільки один день (українська мова) . Київ: Радянський письменник. с. 286.
↑Ярмолюк, Микола (1981). Земля його батька (українською мовою) . Київ: Радянський письменник. с. 288.
↑Ярмолюк, Микола (1984). З роду Сіриків (українською мовою) . Київ: Радянський письменник. с. 303.
↑Ярмолюк, Микола (1986). Сладкая горечь (російська мова) . Москва: Советский писатель. с. 350.
↑Ярмолюк, Микола (1986). Люди і долі (українська мова) . Київ: Дніпро. с. 480.
↑Ярмолюк, Микола (1990). Дорога без початку і кінця (українська мова) . Київ: Радянський письменник. с. 639.
↑Ярмолюк, Микола (1997). Чорні дні самоти (українська мова) . Київ: Український письменник, Вир. с. 218.
↑Ярмолюк, Микола (1997). Самітня молода жінка (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 204.
↑Ярмолюк, Микола (2002). Туга за коханням (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 266.
↑Ярмолюк, Микола (2005). Діти ідуть далі (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 440.
↑Ярмолюк, Микола (2007). Букет лісових квітів (українська мова) . Житомир: Пасічник М. П. с. 67.
↑Ярмолюк, Микола (2008). Ой люди, людоньки… (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 488.
↑Ярмолюк, Микола (2008). Дорога без початку і кінця. Книга 2 (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 480.
↑Ярмолюк, Микола (2011). Дві любові Миколи Галяса (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 76.
↑Ярмолюк, Микола (2012). Життя прожити, не поле перейти (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 576.
↑Ярмолюк, Микола (2016). Крізь рожевий туман (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 392.
↑Ярмолюк, Микола (2018). Жито родить на життя (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 380.
↑Ярмолюк, Микола (1978). Чотири справи інспектора Турчина (українська мова) . Київ: Молодість. с. 192.
↑Ярмолюк, Микола (1987). Полуничний сезон (українська мова) . Київ: Радянський письменник. с. 364.
↑Ярмолюк, Микола (1991). Після пожежі (українська мова) . Житомир: Періодика. с. 64.
↑Ярмолюк, Микола (2008). Убивство на п'ятнадцятому кілометрі. Справа одинадцята. Слідами однієї смерті. Справа дванадцята (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 308.
↑Ярмолюк, Микола (1975). Сусіди, а між ними Василько (українська мова) . Київ: Веселка. с. 88.
↑Ярмолюк, Микола (1999). Хутір Сторожа (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 68.
↑Ярмолюк, Микола (2011). Що було, що є і що буде (українська мова) . Житомир: Полісся. с. 652.
↑http://pandia.ru/text/78/090/4167.php, Ярмолюк Микола, письменник, смт Радомишль Житомирської області — за книжки «Ой люди, людоньки», «Дорога без початку і кінця».
↑http://www.0412.ua/article/91477, найголовніший приз конкурсу «Гран-Прі» за унікальне фундаментальне видання отримав Микола Ярмолюк, за свою публіцистичну книгу «Що було, що є і що буде».