Заміокулькас
Заміоку́лькас (Zamioculcas) — рід рослин із родини кліщинцевих, який у сучасній ботаніці розглядають як монотипний. Єдиним його представником є заміоку́лькас замієли́стий (Zamioculcas zamiifolia)[1] —багаторічна рослина з бульбоподібним кореневищем, темно-зеленим пірчастим листям та непоказними квітками, зібраними у початок. Вид поширений у Східній Африці. Належить до лікарських і декоративних культур. ТаксономіяПерший науковий опис заміокулькаса замієлистого здійснив у 1828 році англійський ботанік і колекціонер рослин Конрад Лоддіджз. Науковець відніс рослину до роду каладіум під назвою кала́діум замієли́стий (Caladium zamiifolium). Однак 1856 року австрійський ботанік Генріх Вільгельм Шотт переглянув систематичне положення означеного виду і виділив його в окремий рід заміокулькас під назвою заміоку́лькас Ло́ддіджеза (Zamioculcas loddigesii)[2]. У 1908 році Адольф Енглер дав цій рослині сучасну наукову назву. Слід зазначити, що окрім єдиного на цей час виду до роду заміокулькас відносили й інші рослини. Так, у 1870 році Жозеф Декен описав заміокулькас Буавена (Zamioculcas boivinii), який пізніше той же Адольф Енглер перевизначив як гонотопус Буавена (Gonatopus boivinii)[3]. 1829 року німецький ботанік Густав Альберт Петер описав заміоку́лькас ланцетоподі́бний (Zamioculcas lanceolata), втім, у сучасній систематиці самостійність цього таксону не визнано[4]. Згідно сайту The Plant List, до роду належить один вид — заміокулькас замієлистий[1], а інші назви слід вважати її синонімами[5]. ЕтимологіяВже у першій науковій назві цієї рослини відображена її характерна особливість — листя, формою схоже на листя замії (звідси й «замієлистий»). У другій науковій назві родова частина вказувала одночасно на замію і колоказію, чия латинська назва Colocasia походила від давньої арабської назви «qolqas», переінакшеної на «colcas» — «колкас» або «culcas» — «кулькас». Видова частина назви була згадкою про першовідкривача виду. ОписЗаміокулькас замієлистий — трав'яниста рослина, яку відносять до групи вічнозелених. Втім, при настанні посухи він може скидати листя, яке відновлює за сприятливих умов. Усі частини заміокулькаса отруйні для людини і свійських тварин. Підземні органи представлені кореневищем, що має вигляд округлої бульби, з верхівки якої відходить пучка відносно товстих і коротких коренів. Бульба і корінці мають колір від білого до блідо-коричневого. Вони містять не тільки запас поживних речовин, але і воду, яка необхідна рослині для того, щоб пережити посуху. Листки зібрані в розетку, тобто виходять безпосередньо з кореневища. Листкові черешки заввишки 45—60 см (зрідка до 1 м), прямостоячі, грубі, дуже соковиті, при основі ледь потовщені, блідо-зеленого кольору (при основі білі), інколи зі слабким пурпуровим напиленням, яке може бути рівномірним або поперечно-смугастим. Листки складні, непарно-пірчасті, залежно від віку і розміру можуть складатися з 6—12 пар листочків завдовжки 7—15 см. Листочки овальні, з гострим кінцем і добре вираженою на споді центральною жилкою, щільні, гладенькі, від насичено-зеленого до темно-зеленого кольору, зверху блискучі, зісподу тьмяні. Відносно до горизонтальної площини черешка листочки трохи підняті. Серед культиварів відомі й інші кольорові форми: з листям майже чорним, жовто- чи біло-строкатим. Квітконоси нечисленні (1—2 штуки), виходять із бульби. Вони такі само товсті, як і черешки листків, але значно коротші і пониклі. Суцвіття — початок завдовжки 5—7 см, складений з багатьох дрібних квіток білого, рожевого або кремового кольору. Покривало суцвіття зеленкувато-білого кольору. У фазі бутонізації воно охоплює суцвіття гострим конусом, на початку цвітіння оточує початок на кшталт вушка, наприкінці цвітіння відгинається і поникає. Початок при відцвітанні буріє. Квітки одностатеві, дуже дрібні, з чотирма призматичними пелюстками. Тичинкові квітки мають по чотири тичинки, коротші за пелюстки, з вільними, довгими тонкими тичинковими нитками. Маточкові квітки містять яйцеподібну маточку з двогніздою зав'яззю. Плід — одно- або двонасінна ягода[6]. Хімічний складДостеменно хімічний склад тканин заміокулькаса не досліджений, але ряд дослідів показали, що він містить ацетильований C-глікозілфлавон апігенін[7].
Поширення та екологія_roots.jpg) Заміокулькас поширений у Східній Африці — від півдня Кенії до Квазулу-Наталя (північно-східної провінції Південно-Африканської Республіки). Весь ареал цієї рослини лежить у тропічному поясі. З огляду на природні умови цього виду оптимальною температурою для росту заміокулькаса є +18—26 °C, хоча короткотривале пониження температури до +15 °C він переносить добре. Ця рослина дуже світлолюбна, але віддає перевагу непрямому освітленню. За достатньої кількості розсіяного світла вона швидко росте і утворює яскраво-зелені листки, за браком світла її ріст уповільнюється і рослина утворює листки темно-зеленого кольору. Заміокулькас помірно вологолюбний: надмір вологи викликає в нього гниття бульб і коренів, натомість нетривалу посуху ця рослина переносить дуже добре, хоча і може втрачати декоративність. Скидання листя (часткова листопадність) носить в нього запрограмований характер. При цьому з листка до кореневища відтікає майже увесь сік і на висоті 10—15 см від основи черешка формується зона крихкості, в якій черешок ламається; відмерлий залишок черешка зберігається протягом декількох років. До незначної вологості повітря цей вид толерантний, але добре реагує на обприскування. До хімічного складу ґрунтів невимогливий, втім, віддає перевагу рихлим, вологоємним і повітропроникним. У культурі цій рослині притаманна висока енергія росту підземних органів, інколи розросла бульба може навіть зруйнувати горщик, в якому знаходиться, тому для вирощування замікулькасів радять користуватися невисокими, але широкими посудинами. Заміокулькас розмножується вегетативно і насінням. Вегетативне розмноження застосовують переважно у культурі, вдаючись до двох способів: поділу бульб і живцювання листків. У разі поділу бульб, успіх розмноження залежить від правильності розрізу посадкового матеріалу: найкраще проростають частки бульб, що мають вже сформовані бруньки відновлення, частки без бруньок майже не дають паростків. З огляду на це, поділ бульб застосовують рідше, ніж живцювання. Другий спосіб значно простіший, для успішного укорінення живців достатньо посадити зрізані листки у дрібнозерний перліт, вермикуліт або воду. У природі переважає насіннєве розмноження, у культурі ж, навпаки, його майже не застосовують, оскільки в штучних умовах заміокулькас квітне нечасто, а зав'язує насіння ще рідше. За спостереженнями у культурі заміокулькаси можуть уражати фізіологічні, інфекційні хвороби та шкідники. З фізіологічних порушень часто трапляється витягування листків, при якому кількість листочків залишається малою. Такого вигляду рослини набувають за нестачі світла, особливо якщо вона припадає на час інтенсивного росту. З інфекційних хвороб поширена коренева гниль, показниками якої є не тільки гниття бульб, а й пожовтіння та опадання листків. Кореневу гниль спричинює надмір вологи у ґрунті, особливо в поєднанні зі слабкою освітленістю. З-поміж шкідників на заміокулькасі можуть паразитувати павутинні кліщі, попелиці, щитівки. ЗначенняНародна медицина Малаві широко використовує заміокулькас, зокрема таке застосування описане у місцевих жителів Муланьє. В Танзанії горці, що мешкають в Узамбарських горах, соком з листя заміокулькаса лікують біль у вусі[6], а припарками з товченої рослини борються із запальним станом, відомим під назвою «мшипа»[8]. На північному заході країни плем'я сукума прикладає коріння заміокулькаса до виразок на тілі[9]. Втім, досвід місцевих жителів не досліджений науковцями і не вплинув на медицину розвинутих країн. В Європі заміокулькас довгий час залишався відомим лише вузьким колам спеціалістів. У 1996 році голландські квітникарі почали повсюдно вводити цю культуру у виробництво, одночасно поширюючи її серед любителів кімнатних рослин. Рослина швидко набула розголосу завдяки соковитій зелені, невибагливості, зручному габітусу. В Україні вона стала загальновідомою у XXI столітті і тепер належить до вельми поширених декоративних рослин. У практиці озеленення заміокулькас використовують здебільшого для прикрашання приміщень. Нещодавні дослідження показали, що він дуже добре очищує повітря у кімнаті від парів бензену, толуену, етилбензену і ксиленів. Примітки
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
