Нада Клаїч
Нада Клаїч (хорв. Nada Klaić; 21 липня 1920, Загреб — 2 серпня 1988, Загреб) — хорватська історикиня, видатна хорватська медієвістка XX століття,[4] онука історика Вєкослава Клаїча. Істотна частина її наукового доробку присвячена критиці середньовічних джерел.[4] Наукова кар'єраНада Клаїч закінчила філософський факультет Загребського університету, де потім викладала протягом 45 років,[5] розпочавши свою викладацьку й наукову роботу в 1943 р. на кафедрі історії цього факультету[4] та ставши в 1969 р. професором середньовічної історії Хорватії.[4][5] Цю посаду вона займала до своєї смерті в 1988 р.[4] Починаючи з 1946 р., коли Нада здобула ступінь доктора, захистивши дисертацію «Політичний та суспільний устрій Славонії за Арпадів»,[4][5] [5] вона кілька десятиліть займалася дослідженням середньовічної історії Хорватії. Клаїч зібрала висліди своїх розгорнутих аналітичних розслідувань, спершу оприлюднених у журналах і виданнях наукових установ, а також монографій та розвідок з історії Хорватії. Історичні дослідиВона досліджувала період від приходу слов'ян (див. Велике переселення народів) до XIX ст.[4] Під раннім впливом М. Баради, Л. Гауптмана, Б. Графенауера і Я. Шидака вносила свій вклад у хорватську медієвістику, пишучи статті на теми соціальної історії.[4] Книжка «Історія народів Югославії II» (1959) включає її всеосяжний огляд історії Хорватії раннього нового періоду, містячи елементи економічної та соціальної історій.[4] Особливу увагу приділяла історії міст, що засвідчують кілька її досліджень і книжок: «Задар у середні віки до 1409 р.» (з Іво Петрічолі, 1976), «Загреб у середні віки» (1982), «Замітки про Вуковар у середні віки» (1983), «Трогір у середні віки: публічне життя міста та його мешканців» (1985), «Копривниця в середні віки» (1987).[4] Вона — авторка численних праць про заворушення та суспільні конфлікти, які зібрала у книжці «Суспільні потрясіння та заколоти в Хорватії в XVI і XVII століттях» (1976).[4] Роль конкретних вельмож описала у книжках «Останні князі Цельські в землях корони Святого Стефана» (1982) та «Медведград і його володарі» (1987).[4] Велика частина її доробку — це розбір і оприлюднення історичних джерел.[4] Покладаючись частково на внесок попередніх істориків, вона проаналізувала весь хорватський дипломатичний матеріал раннього середньовіччя («Дипломатичний аналіз документів доби правителів Хорватії місцевого походження», 1965, 1966–67), поставивши під питання його справжність.[4] Поряд з анонімним сплітським літописом під назвою «Historia Salonitana maior» (1967) Клаїч опублікувала кілька джерел, перекладених із латини на потреби студентів («Джерела для хорватської історії до 1526», 1972).[4] Вона подала всеосяжну та оригінальну концепцію ранньосередньовічного розвитку хорватських земель у книжці «Історія хорватів у ранньому середньовіччі» (1971), а також зібрала свої праці про численні проблеми пізнішого періоду у книжці «Історія хорватів у високому середньовіччі» (1976).[4] Вже після її смерті побачили світ такі її книжки: «Середньовічна Боснія: Політичне становище боснійських правителів до коронування Твртка 1377 р.» (1989) та «Історія хорватів у середньовіччі» (1990).[4] ВпливКлаїч була однією з найвизначніших хорватських і югославських медієвістів XX ст. До її здобутків належать інноваційний та сучасний підхід до історії Хорватії (особливо для середньовіччя), який допоміг вивільнити історію від романтичного націоналізму XIX ст.,[4] та переоцінка старіших історичних джерел.[4] Однак істотна частка її поглядів і висновків суперечлива, а її праця викликала бурхливі реакції в історіографії.[4] Як приклад можна навести її висновок, що документ «Pacta conventa» — це підробка, ймовірно, зроблена в XIV ст.,[6] її «відсутність думки» щодо «питання про 1102» у статті з 1959 р., що заходить у суперечку з ранішою працею з цього питання хорватського письменника Олега Мандича,[7] та її погляд на хорватське переселення та стару батьківщину у VII ст., а також інші теми ранньої хорватської історії.[4] Клаїч украй критично ставилася до роботи деяких науковців, як-от Фердо Шишича (яку вона залишала без уваги через буцімто слабкий аналіз) або Л. Гауптмана (щодо тези про міграцію хорватів із Білої Хорватії та ірано-кавказької теорії походження ранніх хорватів).[8] Її непохитні припущення про походження та ранню батьківщину хорватів спиралися на тезу Маргетича, згідно з якою хорвати прибули в Далмацію наприкінці VIII або на початку IX ст., хоча Маргетич наголошував, що це лише припущення, яке згодом він відкинув.[9] Особливо впливали на її точку зору довільні міркування щодо слов'ян німецьких та австрійських учених Г. Кунстмана, Й. Геррмана, Р. Вернера і О. Кронштайнера.[10][11] Клаїч заявляла, що не було слов'янської міграції з півночі на південь, а скоріше з півдня на північ, оскільки слов'яни були корінними на Балканах, тому не було переселення так званих «білих хорватів» із Білої Хорватії в Карантанію.[12] Вона підтримала тезу Г. Кунстмана про те, що слов'яни не мали власних племінних імен, а їхні імена слід виводити з іллірійського, грецького і візантійського культурних середовищ.[13] Вона вважала, що хорватами звали слов'ян Аварського каганату, яким управляли авари, і таким чином твердо вірила, що хорватська державна організація та титули «жупан» і «бан» були аварського походження.[14] Вона гадала, що виявлені могили з-перед IX ст. належали аварам, а не хорватам[15] і що авари жили в Далмації.[16] Цей та інші погляди, такі як готське адміністративне походження Лібурнії та існування аварських «жупанійської Лібурнії», «банської Лібурнії» та «жупанійської Істрії»,[15] а також її постійне міркування про некомпетентність археологів за відсутності доказів її теорій[17] були піддані критиці та відхилені такими сучасними вченими, як Н. Будак і П. Штіх через нестачу надійних доказів і джерел.[18] Мирослав Брандт розкритикував Клаїч як протеже соціалістичної Югославії в її підході до хорватської історіографії.[19][11][19][11] Твори
Опубліковано посмертно:
ПерекладиІз латини на хорватську:
ЛітератураВиноски
Джерела
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
