Імперія Маратха
Імперія Маратха або Маратта (маратхі: मराठा साम्राज्य, Marāṭhā Sāmrājya), Конфедерація Маратха — індуська держава з центром у Західній Індії, що існувала з 1674 до 1818 року, охоплюючи в період найвищого розквіту більшу частину Південної Азії. Імперія Маратха значно розширилася за рахунок Імперії Великих Моголів після смерті її імператора Ауранґзеба в 1707, але, починаючи з Третьої паніпатської битви, почала втрачати територію і була остаточно розбита під час Англо-маратхських воєн. Фактичними володарями імперії Маратха стали пешви разом з іншими маратхськими родами — Гайквадами у м. Барода (Гуджарат), Скіндіями (Гваліор), Холкарами (Індор), Бхонсле (Нагпур). ІсторіяМаратхі у складі 96 кланів мали численні дрібні володіння на землях Біджапурського і Ахмеднарагського султанатів[1]. Один з напотужніших кланів маратхів у XVII ст. стає Бхонсле і Джадхаврао. 1610 року маратхи повстали проти ахмеднагарського султанату Бурхана Нізам-шаха III, які боролися до 1616 року. Шахаджі Бхонсле набув провідного становища і посади певши за останнього ахмеднагарського султана Муртази Нізам-шаха III. Після повалення останнього 1636 року моголами. Невдовзі Шахаджі повстав проти біджапурського султана Мухаммада Аділ-шаха. ![]() 1642 року Шахаджі Бхосле розділив свої володіння, виділивши володіння синові Шиваджі. Він очолив опір проти Біджапурському султанату у 1645 році, захопивши форт Торна, а потім багато інших фортів, перейшовши під свій контроль над територією та встановивши Хіндаві Сварадж'я (самоврядування)[2]. Він створив незалежну державу маратхів зі столицею Райгад[3]. До 1660 року боровся проти біджапурців, коли змушен був визнати зверхність тамтешнього султана. Того ж року почав спротив могольським військам. 1664 року ззанав поразки, втративши 4/5 свого князівства. 1670 року розпочав нову війну проти Моголів. 1674 року оголосив себе чхатрапаті (на кшталт імператора). На час його смерті 1680 року володіння становило близько 4,1% Індостану, укріплене 300 фортами, мало близько 40 тис. кіннотита 50 тис. піхоти, а також військово-морськими силами вздовж західного узбережжя[4]. Після смерті Шиваджі розпочалася війна між його синами Самбхаджі та Раджарамом. ![]() 1681 року нього виступив могольський падишах Аурангзеб. Протягом наступних восьми років Самбхаджі успішно очолював маратхів проти Моголів[5]. У 1687 році армія маратхів зазнала від моголів нищівної поразки у битві Ваї. У 1689 році Самбхаджі потрапив у полон[6]. Після смерті Самбхаджі на трон зійшов його зведений брат Раджарам. Облога Райгада силами Моголів тривала, і йому довелося тікати до Вішалгада, а потім до Гінгі, щоб знайти безпеку. Звідти маратхи здійснювали набіги на територію Моголів, і багато фортів були відбито. У 1697 році Раджарам запропонував перемир'я, але Аурангзеб відхилив цю пропозицію. Раджарам помер у 1700 році в Сінхагаді. Його удова, Тара Баї, взяла на себе управління від імені свого сина Шиваджі II[7]. Проти них виступив Шахуджі, син Самбхаджі. Війна тривала до 1712 року, з деякими перервами. Й лише угодою 1731 року у Варні було визнано розділ держави маратхів на Сатарську (на чолі з Шахуджі), та Колхапурську (керувала Тара Баї та її син Самбхуджі I). 1713 року Шахуджі призначив пешвою Баладжі Вішванатха[8], який перебрав фактичну владу в Імперії Маратха. 1730 року представник клану Бхосле Раґходжі захопив Бхам в Гондвані, чим було розширено межі Імперії. У 1719 році маратхи під керівництвом Баладжі вирушили до Делі разом із Саїдом Хуссейном Алі, субадаром Декана, та скинули падишаха Фарук-сіяра.[9] Новий падишах Рафі-уд-Дарджат, маріонетка братів Саїдів, 1680 року надав Шахуджі права збирати чаут (податок у 25% від доходу) і сардешмукхі (додатковий 10% збір понад чаут) з шести провінцій Декана, а також повне володіння територіями, контрольованими Шиваджі[10]. Після смерті Баладжі Вішваната в квітні 1720 року Шахуджі призначив пешвою його сина Баджі Рао I. Останній 1731 року зміцнив владу свого роду в державі та водночас розширив Імперію Маратхів у десять разів з 3% до 30% сучасного Індостану протягом 1720–1740 років[11]. 1728 року було завдано поразки Гайдарабаду у битві при Палкеді. У 1737 році маратхи під командуванням Баджі Рао I здійснили набіг на передмістя Делі[12]. Армія нізама Гайдарабаду вирушила до Делі, щоб врятувати Моголів від вторгнення маратхів, але зазнали рішучої поразки в битві при Бхопалі[13]. Маратхи стягнули велику данину з Моголів і підписали договір, за яким Малава юридично перейшла до маратхів, які цю субу захопили ще у 1724 році. 1739 року захоплено порт Бассейн у португальців[14]. Баладжі Баджі Рао було призначено наступним пешвою, незважаючи на опір інших вождів маратхів. У 1740 році війська маратхів під командуванням Рагходжі Бхонсле, правителя Бхама, напали на Аркот і розгромили Доста Алі, наваба Аркота, на перевалі Дамалчеррі. У війні, що послідувала, загинули Дост Алі-хан, один з його синів Хасан Алі. Цей успіх підвищив престиж Імперії Маратха на півдні. З Дамалчеррі маратхи вирушили до Аркота, який здався їм без особливого опору. З грудні 1740 року до 14 березня 1741 року було захоплено ключові фортеці Аркотського навабства[15]. Раджпутана також зазнала нападів маратхів у цей час[16]. У червні 1756 року було завдано поразки португальцям у битві біля Гоа. Водночас з 1741 по 1748 рік Рагхуджі Бхонсле здійснив 6 військових кампаній проти Бенгалії[17]. В результаті землі Імперії розширилися до річки Хуглі, разом з Бераром і Оріссою[18]. У 1750 році було укладено Угоду в Сангалі, згідно якої усі головні посади у державі передавалися прихильникам пешви. З цього часу столицею Імперії Маратха стає Пуна, а влада чхатрапаті Раджарама II остаточно перетворилася на номінальну. З 1751 до 1760 року з деякими перервами велася війна проти нізама Гайдарабаду, на боці якого виступив рід гайквадів з Гуджарату. Пешву підтримав під Скіндіїв та Бхонсле з Нагпуру. Зрештою 1760 року в запеклій битві біля Удгіра нізаму Салабат Джангу було завдано тяжкої поразки, внаслідок чого Імперія Маратха захопила частину західних володінь Гайдарабаду[19]. Місто Делі було розграбовано маратхами десять разів між 1737 і 1788 роками. Протягом цього періоду маратхи зґвалтували тисячі жінок, включаючи 350 дружина й донько падишахів, зокрема у травні 1754 року, коли Малхар Рао Холкар на чолі 20 тис. захопив табір падишаха Ахмад-шаха[20]. ![]() 1755 року вдалося частково приборкати рід Ангрія, що контролював узбережжя Конкан. У 1758 році Баладжі Баджі Рао вдерся до Майсуру, проте зміг повністю здолати військо на чолі з Гайдар Алі. Разом з тим встановив повний контроль над Аркотським навабством. 1756 року маратхи атакували афганців після розграбування Делі Ахмед-шахом Абдалі. 1757 року власне Делі було захоплено, де було знищено залогу Рохілханду. Це заклало основу для завоювання маратхами Північно-Західної Індії[21]. Наслідком стала війна з Дуррунійською імперією. 1758 року після битви при Аттоку 1758 року маратхи захопили Пешавар[22]. Їх союзником стада Сикхська конфедерація. 1759 року Ахмед-шах Абдалі перейшов у наступ. Але 1760 року маратхи знову перемогли афганців у Третій битві при Делі[23]. 1761 року у вирішальній битві при Паніпаті, в якій маратхи зазнали ніщивної поразки від коаліції афганців, рохілла та аудського наваба Шуджи ад-Даули. Наслідком стала втрата Імперією Маратха волоіднь в Пенджабі та Делі[24]. З цього часу Імперія Маратха фактично перетворилася на Конфедерацію маратхських держав, що номінально визнавали владу пешви. ![]() Маратхи налаштували проти себе джатів та раджпутів, обкладаючи їх великими податками, караючи їх після перемоги над Моголами та втручаючись у їхні внутрішні справи. Похід нового пешви Мадхав Рао I проти Гайдар Алі, султана Майсура, не дав міцного успіху. 1766 році було укладено союз з Гайдарабадом. також вдалося перемогти джатів та раджпутів, що повстали. Втім 1771 року вдалося знову захопити Делі, де було поставлено падишахом Шах Алама II, що став фактично маріонеткою маратхів[25]. 1772 року маратхи спустошили Рохілханд в посмсту за допомогу афганцям[26]. Того ж року було придушено спробу падишаха скинути маратхську залежність. Спроба підкорити навабство Ауд стикнулося з союзом останнього та Британської Ост-Індської компанії, що на той час захопила Бенгалію і Берар. Битва при Рамґаті не виявила переможця, але раптова смерть пешви припинила війну[27]. Наслідком стало подальший розпад Імперії, де Скіндії, Холкари, Бхонсле і Гайквади стали фактчино незалежними. Цьому також сприяла боротьба за владу в родині пешви. 1773 року владу захопив Раґханатх Рао, вбивши Нараян Рао. У 1774 році Раґханатг Рао було скинуто групою так званих «Дванадцяти» на чолі з деваном (першим міністром) Наною Фарнавішем. Останній фактично перебрав владу у державі за малолітнього пешви Мадхав Рао II. Але 1775 року Раґханатх Рао спровокував війну з Британською Ост-Індською компанією, що тривала до 1782 року. За умовами Салбайського договору, за умовами якого британці отримували острів Салсет. У 1780-х роках Скіндії на чолі із Махаджі збільшували свій вплив та володіння на північному заходу[28], а Холкари під проводом Тукоджі Рао I — на півдні[29], де доводилося постійно боротися проти джатів, раджпутів та Майсурського султанату. У 1785—1787 роках внаслідок перемоги у останній маратхо-майсурській війні султан Тіпу Султан зобов'язався щорічно данину у 12 лакхів рупій[30]. У 1792 році відбулася війна між Скіндіями та Холкари за панування в Імперії, в якій останні зазнали ніщивної поразки. ![]() За нового пешви Баджі Рао II фактична влада зосередилася у Нани Фарнавіса та магараджи Даулат Рао Скіндії. 1798 року вони підтримали Британську Ост-Індську компанію у війні проти майсурського султана Тіпу Султана[31]. 1799 року почалася нова війна за владу між Скіндіями та Холкарами, в якій 1802 року переміг Ясвант Рао I Холкар[32]. У свою чергу пешва втік до Бомбею, де підписав Басейнську угоду, якою ставив під контроль англійців уряд пешви. Це спричинило Другу англо-маратхську війну. Під ворожою загрозою Скіндії, Холкари та Бхонсле зуміли утворити союз, а їх війська діяли окремо та неузгоджено. Внаслідок поразок мартахи вимушено уклали Раджґатський договір, за яким Імперія (Конфедерація) Маратха поступалася на користь Британської Ост-Індійської компанії землями між Пенджабом і Бенгалією, у тому числі долиною Ґанґу з містом Делі та приморським округом Орісси Каттак, портом Бгаруч.[33]. Згодом маратхи не змогли тримати під контролем свої збройні сили, і багатотисячні загони ополчення (піндарі) під керівництвом колишніх воєначальників маратських князів вчиняли набіги як на території різних князівств, так і на землі під британським контролем. Потреба приборкати ці напади 1817 року призвела до Третьої англо-маратської війни, за результатом якої 1818 року було укладено Гваліорський[34] і Мандесварский договір[35]. Відповідно до нього було ліквідовано інститут пешв, їхні володіння перейшли під британське управління, а численні князівства Раджпутани, центральної та західної Індії стали формальними васалами Британської Ост-Індської компанії на умовах сплати данини й відмови на користь Компанії від самостійної зовнішньої політики. У найбільших князівствах були постійно розквартировані залоги британо-сіпайських військ. Сліди автономії залишились тільки у маленьких державах Колхапур і Сатара, де правили нащадки Шиваджі. Цим Імперія Маратха припинила своє існування. Див. такожЛітература
|
Portal di Ensiklopedia Dunia