Імперія Маратха

मराठा साम्राज्य Marāṭhā Sāmrājya Імперія Маратха
Конфедеративна монархія
1674 – 1820
Прапор
Імперія Маратха в період розквіту
Столиця	Райґад, потім Пуне
Мови	Маратхі
Релігії	Індуїзм
Державний устрій	Конфедеративна монархія
Історія
• Друга паніпатська битва	1674
• Третя англо-маратхська війна	1820
Населення
Валюта	Рупія
Попередник Наступник Імперія Великих Моголів Британська Ост-Індська компанія
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Імперія Маратха

Імперія Маратха або Маратта (маратхі: मराठा साम्राज्य, Marāṭhā Sāmrājya), Конфедерація Маратха — індуська держава з центром у Західній Індії, що існувала з 1674 до 1818 року, охоплюючи в період найвищого розквіту більшу частину Південної Азії. Імперія Маратха значно розширилася за рахунок Імперії Великих Моголів після смерті її імператора Ауранґзеба в 1707, але, починаючи з Третьої паніпатської битви, почала втрачати територію і була остаточно розбита під час Англо-маратхських воєн. Фактичними володарями імперії Маратха стали пешви разом з іншими маратхськими родами — Гайквадами у м. Барода (Гуджарат), Скіндіями (Гваліор), Холкарами (Індор), Бхонсле (Нагпур).

Маратхі у складі 96 кланів мали численні дрібні володіння на землях Біджапурського і Ахмеднарагського султанатів^[1]. Один з напотужніших кланів маратхів у XVII ст. стає Бхонсле і Джадхаврао. 1610 року маратхи повстали проти ахмеднагарського султанату Бурхана Нізам-шаха III, які боролися до 1616 року. Шахаджі Бхонсле набув провідного становища і посади певши за останнього ахмеднагарського султана Муртази Нізам-шаха III. Після повалення останнього 1636 року моголами. Невдовзі Шахаджі повстав проти біджапурського султана Мухаммада Аділ-шаха.

1642 року Шахаджі Бхосле розділив свої володіння, виділивши володіння синові Шиваджі. Він очолив опір проти Біджапурському султанату у 1645 році, захопивши форт Торна, а потім багато інших фортів, перейшовши під свій контроль над територією та встановивши Хіндаві Сварадж'я (самоврядування)^[2]. Він створив незалежну державу маратхів зі столицею Райгад^[3]. До 1660 року боровся проти біджапурців, коли змушен був визнати зверхність тамтешнього султана. Того ж року почав спротив могольським військам. 1664 року ззанав поразки, втративши 4/5 свого князівства. 1670 року розпочав нову війну проти Моголів. 1674 року оголосив себе чхатрапаті (на кшталт імператора).

На час його смерті 1680 року володіння становило близько 4,1% Індостану, укріплене 300 фортами, мало близько 40 тис. кіннотита 50 тис. піхоти, а також військово-морськими силами вздовж західного узбережжя^[4]. Після смерті Шиваджі розпочалася війна між його синами Самбхаджі та Раджарамом.

1681 року нього виступив могольський падишах Аурангзеб. Протягом наступних восьми років Самбхаджі успішно очолював маратхів проти Моголів^[5]. У 1687 році армія маратхів зазнала від моголів нищівної поразки у битві Ваї. У 1689 році Самбхаджі потрапив у полон^[6].

Після смерті Самбхаджі на трон зійшов його зведений брат Раджарам. Облога Райгада силами Моголів тривала, і йому довелося тікати до Вішалгада, а потім до Гінгі, щоб знайти безпеку. Звідти маратхи здійснювали набіги на територію Моголів, і багато фортів були відбито. У 1697 році Раджарам запропонував перемир'я, але Аурангзеб відхилив цю пропозицію. Раджарам помер у 1700 році в Сінхагаді. Його удова, Тара Баї, взяла на себе управління від імені свого сина Шиваджі II^[7]. Проти них виступив Шахуджі, син Самбхаджі. Війна тривала до 1712 року, з деякими перервами. Й лише угодою 1731 року у Варні було визнано розділ держави маратхів на Сатарську (на чолі з Шахуджі), та Колхапурську (керувала Тара Баї та її син Самбхуджі I).

1713 року Шахуджі призначив пешвою Баладжі Вішванатха^[8], який перебрав фактичну владу в Імперії Маратха. 1730 року представник клану Бхосле Раґходжі захопив Бхам в Гондвані, чим було розширено межі Імперії.

У 1719 році маратхи під керівництвом Баладжі вирушили до Делі разом із Саїдом Хуссейном Алі, субадаром Декана, та скинули падишаха Фарук-сіяра.^[9] Новий падишах Рафі-уд-Дарджат, маріонетка братів Саїдів, 1680 року надав Шахуджі права збирати чаут (податок у 25% від доходу) і сардешмукхі (додатковий 10% збір понад чаут) з шести провінцій Декана, а також повне володіння територіями, контрольованими Шиваджі^[10]. Після смерті Баладжі Вішваната в квітні 1720 року Шахуджі призначив пешвою його сина Баджі Рао I. Останній 1731 року зміцнив владу свого роду в державі та водночас розширив Імперію Маратхів у десять разів з 3% до 30% сучасного Індостану протягом 1720–1740 років^[11]. 1728 року було завдано поразки Гайдарабаду у битві при Палкеді. У 1737 році маратхи під командуванням Баджі Рао I здійснили набіг на передмістя Делі^[12]. Армія нізама Гайдарабаду вирушила до Делі, щоб врятувати Моголів від вторгнення маратхів, але зазнали рішучої поразки в битві при Бхопалі^[13]. Маратхи стягнули велику данину з Моголів і підписали договір, за яким Малава юридично перейшла до маратхів, які цю субу захопили ще у 1724 році. 1739 року захоплено порт Бассейн у португальців^[14].

Баладжі Баджі Рао було призначено наступним пешвою, незважаючи на опір інших вождів маратхів. У 1740 році війська маратхів під командуванням Рагходжі Бхонсле, правителя Бхама, напали на Аркот і розгромили Доста Алі, наваба Аркота, на перевалі Дамалчеррі. У війні, що послідувала, загинули Дост Алі-хан, один з його синів Хасан Алі. Цей успіх підвищив престиж Імперії Маратха на півдні. З Дамалчеррі маратхи вирушили до Аркота, який здався їм без особливого опору. З грудні 1740 року до 14 березня 1741 року було захоплено ключові фортеці Аркотського навабства^[15]. Раджпутана також зазнала нападів маратхів у цей час^[16]. У червні 1756 року було завдано поразки португальцям у битві біля Гоа.

Водночас з 1741 по 1748 рік Рагхуджі Бхонсле здійснив 6 військових кампаній проти Бенгалії^[17]. В результаті землі Імперії розширилися до річки Хуглі, разом з Бераром і Оріссою^[18].

У 1750 році було укладено Угоду в Сангалі, згідно якої усі головні посади у державі передавалися прихильникам пешви. З цього часу столицею Імперії Маратха стає Пуна, а влада чхатрапаті Раджарама II остаточно перетворилася на номінальну.

З 1751 до 1760 року з деякими перервами велася війна проти нізама Гайдарабаду, на боці якого виступив рід гайквадів з Гуджарату. Пешву підтримав під Скіндіїв та Бхонсле з Нагпуру. Зрештою 1760 року в запеклій битві біля Удгіра нізаму Салабат Джангу було завдано тяжкої поразки, внаслідок чого Імперія Маратха захопила частину західних володінь Гайдарабаду^[19].

Місто Делі було розграбовано маратхами десять разів між 1737 і 1788 роками. Протягом цього періоду маратхи зґвалтували тисячі жінок, включаючи 350 дружина й донько падишахів, зокрема у травні 1754 року, коли Малхар Рао Холкар на чолі 20 тис. захопив табір падишаха Ахмад-шаха^[20].

1755 року вдалося частково приборкати рід Ангрія, що контролював узбережжя Конкан. У 1758 році Баладжі Баджі Рао вдерся до Майсуру, проте зміг повністю здолати військо на чолі з Гайдар Алі. Разом з тим встановив повний контроль над Аркотським навабством. 1756 року маратхи атакували афганців після розграбування Делі Ахмед-шахом Абдалі. 1757 року власне Делі було захоплено, де було знищено залогу Рохілханду. Це заклало основу для завоювання маратхами Північно-Західної Індії^[21]. Наслідком стала війна з Дуррунійською імперією. 1758 року після битви при Аттоку 1758 року маратхи захопили Пешавар^[22]. Їх союзником стада Сикхська конфедерація. 1759 року Ахмед-шах Абдалі перейшов у наступ. Але 1760 року маратхи знову перемогли афганців у Третій битві при Делі^[23]. 1761 року у вирішальній битві при Паніпаті, в якій маратхи зазнали ніщивної поразки від коаліції афганців, рохілла та аудського наваба Шуджи ад-Даули. Наслідком стала втрата Імперією Маратха волоіднь в Пенджабі та Делі^[24]. З цього часу Імперія Маратха фактично перетворилася на Конфедерацію маратхських держав, що номінально визнавали владу пешви.

Маратхи налаштували проти себе джатів та раджпутів, обкладаючи їх великими податками, караючи їх після перемоги над Моголами та втручаючись у їхні внутрішні справи. Похід нового пешви Мадхав Рао I проти Гайдар Алі, султана Майсура, не дав міцного успіху. 1766 році було укладено союз з Гайдарабадом. також вдалося перемогти джатів та раджпутів, що повстали. Втім 1771 року вдалося знову захопити Делі, де було поставлено падишахом Шах Алама II, що став фактично маріонеткою маратхів^[25].

1772 року маратхи спустошили Рохілханд в посмсту за допомогу афганцям^[26]. Того ж року було придушено спробу падишаха скинути маратхську залежність. Спроба підкорити навабство Ауд стикнулося з союзом останнього та Британської Ост-Індської компанії, що на той час захопила Бенгалію і Берар. Битва при Рамґаті не виявила переможця, але раптова смерть пешви припинила війну^[27].

Наслідком стало подальший розпад Імперії, де Скіндії, Холкари, Бхонсле і Гайквади стали фактчино незалежними. Цьому також сприяла боротьба за владу в родині пешви. 1773 року владу захопив Раґханатх Рао, вбивши Нараян Рао. У 1774 році Раґханатг Рао було скинуто групою так званих «Дванадцяти» на чолі з деваном (першим міністром) Наною Фарнавішем. Останній фактично перебрав владу у державі за малолітнього пешви Мадхав Рао II. Але 1775 року Раґханатх Рао спровокував війну з Британською Ост-Індською компанією, що тривала до 1782 року. За умовами Салбайського договору, за умовами якого британці отримували острів Салсет.

У 1780-х роках Скіндії на чолі із Махаджі збільшували свій вплив та володіння на північному заходу^[28], а Холкари під проводом Тукоджі Рао I — на півдні^[29], де доводилося постійно боротися проти джатів, раджпутів та Майсурського султанату. У 1785—1787 роках внаслідок перемоги у останній маратхо-майсурській війні султан Тіпу Султан зобов'язався щорічно данину у 12 лакхів рупій^[30]. У 1792 році відбулася війна між Скіндіями та Холкари за панування в Імперії, в якій останні зазнали ніщивної поразки.

За нового пешви Баджі Рао II фактична влада зосередилася у Нани Фарнавіса та магараджи Даулат Рао Скіндії. 1798 року вони підтримали Британську Ост-Індську компанію у війні проти майсурського султана Тіпу Султана^[31]. 1799 року почалася нова війна за владу між Скіндіями та Холкарами, в якій 1802 року переміг Ясвант Рао I Холкар^[32]. У свою чергу пешва втік до Бомбею, де підписав Басейнську угоду, якою ставив під контроль англійців уряд пешви. Це спричинило Другу англо-маратхську війну. Під ворожою загрозою Скіндії, Холкари та Бхонсле зуміли утворити союз, а їх війська діяли окремо та неузгоджено. Внаслідок поразок мартахи вимушено уклали Раджґатський договір, за яким Імперія (Конфедерація) Маратха поступалася на користь Британської Ост-Індійської компанії землями між Пенджабом і Бенгалією, у тому числі долиною Ґанґу з містом Делі та приморським округом Орісси Каттак, портом Бгаруч.^[33].

Згодом маратхи не змогли тримати під контролем свої збройні сили, і багатотисячні загони ополчення (піндарі) під керівництвом колишніх воєначальників маратських князів вчиняли набіги як на території різних князівств, так і на землі під британським контролем. Потреба приборкати ці напади 1817 року призвела до Третьої англо-маратської війни, за результатом якої 1818 року було укладено Гваліорський^[34] і Мандесварский договір^[35]. Відповідно до нього було ліквідовано інститут пешв, їхні володіння перейшли під британське управління, а численні князівства Раджпутани, центральної та західної Індії стали формальними васалами Британської Ост-Індської компанії на умовах сплати данини й відмови на користь Компанії від самостійної зовнішньої політики. У найбільших князівствах були постійно розквартировані залоги британо-сіпайських військ. Сліди автономії залишились тільки у маленьких державах Колхапур і Сатара, де правили нащадки Шиваджі. Цим Імперія Маратха припинила своє існування.

• Маратхі (народ)
• Шиваджі

Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

1. ↑ Stewart Gordon (16 September 1993). The Marathas 1600-1818. Cambridge University Press. pp. 15–17
2. ↑ Jackson, William Joseph (2005). Vijayanagara voices: exploring South Indian history and Hindu literature. Ashgate Publishing, Ltd, p. 38
3. ↑ Vartak, Malavika (8–14 May 1999). "Shivaji Maharaj: Growth of a Symbol". Economic and Political Weekly. 34 (19), pp. 1126–1134
4. ↑ Pearson, M.N. (February 1976). "Shivaji and the Decline of the Mughal Empire". The Journal of Asian Studies. 35 (2), pp. 221–235
5. ↑ Mehta, Jaswant Lal (2005). Advanced Study in the History of Modern India 1707–1813. Sterling. ISBN 978-1-932705-54-6
6. ↑ Mehta (2005), p. 50
7. ↑ Mehta (2005), pp. 53, 706
8. ↑ Sen, Sailendra Nath (2010). An Advanced History of Modern India. Macmillan India. pp. 1941—1942, p. 11
9. ↑ Sen (2010), p. 12
10. ↑ Agrawal, Ashvini (1983). Studies in Mughal History. Motilal Banarsidass, pp. 24, 200–202
11. ↑ Montgomery, Bernard Law (1972). A Concise History of Warfare. Collins, p. 132
12. ↑ Sen (2006), p. 12
13. ↑ Sen, Sailendra Nath (2010). An Advanced History of Modern India. Macmillan India, p. 23
14. ↑ Sen, S.N (2006). History Modern India (3rd ed.). The New Age. ISBN 978-81-224-1774-6.
15. ↑ Mehta, Jaswant Lal (2005). Advanced Study in the History of Modern India 1707–1813. Sterling, p. 202
16. ↑ Sen (2010), p. 15
17. ↑ Sarkar, Jadunath (1991). Fall of the Mughal Empire. Vol. I (4th ed.). Orient Longman. ISBN 978-81-250-1149-1.
18. ↑ Marshall, P. J. (2006). Bengal: The British Bridgehead: Eastern India 1740–1828. Cambridge University Press, p. 72
19. ↑ Turchin, Peter; Adams, Jonathan M.; Hall, Thomas D. (2006). "East-West Orientation of Historical Empires and Modern States". Journal of World-Systems Research. 12 (2), p. 223
20. ↑ Gupta, Hari Ram (1999). "Role of the Sikhs in Delhi as Compared with Others". History of the Sikhs: Sikh domination of the Mughal Empire, 1764-1803. Munshiram Manoharlal Publishers. p. 353,364. ISBN 978-81-215-0213-9.
21. ↑ Roy, Kaushik (2004). India's Historic Battles: From Alexander the Great to Kargil. Orient Blackswan, pp. 80–81
22. ↑ Sen (2010), p. 16
23. ↑ Mehta (2005), p. 140
24. ↑ Roy, Kaushik (2004). India's Historic Battles: From Alexander the Great to Kargil. Orient Blackswan, pp. 80–81
25. ↑ Rathod, N.G. (1994). The Great Maratha Mahadaji Scindia. New Delhi: Sarup & Sons, p. 8
26. ↑ Rathod (1994), p. 8
27. ↑ Sailendra Nath Sen (1998). Anglo-Maratha relations during the administration of Warren Hastings 1772–1785. Vol. 1. Popular Prakashan. pp. 7–8. ISBN 9788171545780.
28. ↑ Mittal, Satish Chandra (1986). Haryana: A Historical Perspective. New Delhi: Atlantic, p. 13
29. ↑ Sampath, Vikram (2008). Splendours of Royal Mysore (Paperback ed.). Rupa & Company, p. 238
30. ↑ Hasan, Mohibbul (2005). History of Tipu Sultan (Reprint ed.). Delhi: Aakar Books. ISBN 9788187879572
31. ↑ Cooper, Randolf G.S. (2003). The Anglo-Maratha Campaigns and the Contest for India: The Struggle for Control of the South Asian Military Economy. Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-82444-6
32. ↑ Charles Augustus Kincaid, Dattātraya Baḷavanta Pārasanīsa (1925). A History of the Maratha People: From the death of Shahu to the end of the Chitpavan epic (reprint ed.). S. Chand, 1925. p. 194.
33. ↑ Capper, John (1997). Delhi, the Capital of India. Asian Educational Services. ISBN 978-81-206-1282-2., p. 28
34. ↑ Prakash, Om (2002), Encyclopaedic History of Indian Freedom Movement, New Delhi: Anmol Publications Pvt. Ltd, p. 300
35. ↑ Sinclair 1884, pp. 195–196