Сельджуцька імперія

Сельджуцька імперія
Сельджуцька імперія
	Сельджуцької імперії: історичні кордони на картіІмперія в зеніті (1092), після смерті Мелик-шах I
Столиця	Нішапур; (1037–1043); Рей; (1043–1051); Ісфахан; (1051–1118); Гамадан, Західна столиця (1118–1194); Мерв, Східна столиця (1118–1153)
Мови	перська, арабська, огузька
Форма правління	Монархія
Султан
• 1037–1063	Торгул (перший)
• 1174–1194	Торгул ІІІ (останній)
Історія
• Засновано	1037
• Знищено Хорезмом	1194
Площа
• 1080	3 900 000 км2
Населення
Попередник	Наступник
	Газневіди
	Буїди
	Візантійська імперія
	Какуїди
Гуріди
Держава Хорезмшахів
Конійський султанат
Аюбіди
Держава Ільдегізідів
Буріди
Зангіди
Данішмендиди
Артукіди
Салтукіди
	Вікісховище має мультимедійні дані; за темою: Сельджуцька імперія

Сельджу́цька імпе́рія (перс. آل سلجوق Āl-e Saljuq буквально 'Дім Сельджука') — монархічна ісламська держава в Західній і Центральній Азії в часи середньовіччя. Існувала в 1037—1194 роках. Простягалася від Анатолії на заході до Гіндукуша на сході. Займала територію сучасної Туреччини, Сирії, Палестини, Іраку, Ірану, Азербайджану, Туркменістану, частини Узбекистану й Афганістану. Заснована в ході завоювань тюрків-огузів. Нею керували султани з тюркської династії Сельджуків. Столиця розташовувалася на території Персії — в Нішапурі (1037–1043), Реї (1043–1051), Ісфахані (1051–1118), а також Гамадані (1118–1194) та Мерві (1118–1194). Офіційною мовою двору була перська, мовою релігії — арабська, мовою панівного класу — огузько-тюркська. Знищена Хорезмом^[3].

Назва

Великі Сельджуки
Держава Великих Сельджуків, Велика Сельджуцька держава (тур. Büyük Selçuklu Devleti)
Імперія Великих Сельджуків, Велика Сельджуцька імперія (тур. Büyük Selçuklu İmparatorluğu) — історіографічний термін; Сельджуки мали титул султанів, а не імператорів.
Сельджуцька імперія (англ. Seljuq Empire, тур. Selçuklu İmparatorluğu)
Сельджуцька держава (тур. Selçuklu Devleti; перс. دولت سلجوقیان, Dawlat-i Saljūqiān)
Сельджуцький султанат

Історія

Заснування

З 1038 по 1055 рік сельджуки оволоділи Хорасаном, Хорезмом, Західним Іраном, Азербайджаном і Іраком. Аббасидський халіф аль-Каїм змушений був визнати Тогрул-бека (1038—1063) султаном і «царем Сходу і Заходу». Сельджуцький султан вважався намісником халіфа, а сам халіф зберігав за собою лише номінальний суверенітет і духовний авторитет. Столицею держави Тогрул-бека було місто Рей.

При Алп-Арслані (1063—1072) і Мелік-шаху I (1072—1092) сельджуки завоювали Вірменію, майже всю Малу Азію, а потім — Сирію і Палестину. 1073 року було здобуто Єрусалим. Після оволодіння Грузією, Ширваном і Мавераннахром їхні правителі стали васалами сельджуцьких султанів. Найбільшої військово-політичної могутності Велика Сельджуцька імперія досягла при Мелік-шаху ^[4].

Європа в 1092

Занепад

З кінця XI століття Сельджуцька імперія стала хилитися до занепаду. Основною причиною занепаду стали: перший хрестовий похід, через якого імперія втратила Грузію, Ширван, прибережні частини Малої Азії, частина Сирії та Палестину; зростання феодальної роздробленості і сепаратистські прагнення васалів. При Тогрул-Бек були виділені великі наділи членам Сельджуцького роду, деякі з яких з часом перетворилися на фактично самостійні султанати: Керманський, 1041—1187; Сирійський, 1074—1117; Конійський, або Румський, 1077—1307^[4].

По смерті Мелік-шаха Велика Сельджуцька імперія була охоплена міжусобицями; султанський престол послідовно переходив від одного сина Мелік-шаха до іншого. Махмуду (1092—1094), Баркіяруку (1094—1104), Мелік-шаху II (1104—1105) і Мухаммеду (1105—1118) доводилося боротися не тільки зі знаттю, але і з рухом ісмаїлітів. У 1118 році султанат був розділений між сином Мухаммеда — Махмудом і його дядьком — Санджаром. Першому дістався Іракський султанат (Західний Іран, Ірак і Азербайджан) зі столицею в місті Хамадан, другому Хорасан, Хорезм і Мавераннахр зі столицею в місті Мерв.

Знищення

Після вторгнення в Середню Азію каракитаїв всі області на схід і північ від Амудар'ї були втрачені для Сельджуцької імперії. У 1153 році повстали огузи, які кочували поблизу міста Балха, розбили військо Санджара і взяли в полон його самого; слідом за тим Балхські огузи піддали спустошенню Хорасан. Завоювання Хорезм-шаха Текеша поклали край Іракському султанату. Останній залишок імперії, яка розпалася — Іонійський султанат проіснував до початку XIV століття.

Устрій

Вищу політичну, судову, військову владу мав султан, який нічим не обмежувався. Другою особою в державі вважався візир. Його робочим органом був Великий диван, що складався з Малих диванів: диван-і тугра ве інша, диван-і істіфа (також називався диван-і зімам ве істіфа), диван-і шраф ве мемалік, диван-і арз.

Основним завданням диван-і тугра ве інша була підготовка текстів наказів султана, інших документів, що мали державне значення, ведення дипломатичного листування, листування з володарями васальних держав, з губернаторами провінцій і т. д. Документи набували законної сили після того, як скріплювалися печаткою (тугрою) султана. Очільник цього дивану водночас був тримачем цієї печатки.

Диван-і істіфа займався фінансовими питаннями, вів облік доходів і витрат держави, складав бюджет. Мав широко розгалужений апарат у вілайєтах (провінціях), призначенням якого було забезпечення збору податків у встановлені терміни та у визначених для кожного вілайєту розмірах. Представником дивана ввілайєтах був мюстевфі. У його розпорядженні були збирачі податків (амілі). Також цейдиван відповідав за карбування золотих, срібних та мідних монет із зображенням лева та сонця.

Диван-і шраф ве мемалік здійснював контроль за діяльністю державних посадових осіб у столиці (і навіть у палаці) та у вілайєтах. Також здійснював збір інформації щодо внутрішньополітичного становища. На чолі цього дивану стояв мушриф.

Основними функціями диван-і арзи був облік складу військ, розрахунок та виплата платні постійній армії, забезпечення її озброєнням, спорядженням, обмундируванням, харчами, фуражем для коней тощо. Диван не здійснював командних функцій, не брав участі у вирішенні питань застосування збройних сил. Він відповідав за їхній стан. З цією метою диван-і арз повинен був здійснювати регулярне інспектування армії, проведення оглядів і парадів.

Держава поділялася на вілайєти (точна кількість яких невідомо,оскільки постійно змінювалася),начоліяких стояли аміди (намісники). Васальні держави продовжували очолювати власні володарі. Втім призначався спеціальний чиновник щодо нагляду за ними.

Населення

Мови

перська — офіційна і мова суд, основна літературна/розмовна мова^[5]^[6]^[7];
арабська — мова релігії та філософії^[5]^[7];
огузька — мова військової та правлячої еліти^[7]^[8].

Економіка

Були розвинені землеробство, скотарство, ремісництво, торгівля. Сільськогосподарське виробництво, основна частка в якому припадала на осіле населення, забезпечувало імперію всіма необхідними видами продуктів.

Виробляли тканини, насамперед із бавовни, одяг, взуття; вироби з металу, зокрема зброю. Було розвинене гончарство. Особливих успіхів ремісники домоглися у виготовленні кахлів, якими оздоблені багато пам'яток сельджукської архітектури. Набули розвитку різьблення по каменю і ювелірна справа.

Культура

Омар Хаям

У 1074-1075 роках було зібрано для будівництва обсерваторії в Ісфагані найкращих математиків та астрономів свого часу. У 1079 році було прийнято календар(відомий в подальшому як перський), де новий рік відраховувався від весняного рівнодення. Протягом 33-річного циклу 8 років було високосним. Цей календар виявився більш точним, ніж юліанський, що тоді застосовувався в Європі. Досі цей календар (з урахуванням порівняно невеликих виправлень, внесених до нього протягом майже десяти століть) використовується в Ірані та Афганістані.

Значним було медресе Нізамійє в Багдаді.

Чашка із тюрком-сокольником
Піала з мисливцями
Срібний жбан
Лев-кадильниця
Воїн з мечем
Портрет члена династії
Башта Тургул
Мавзолей Алавіян
Мечеть Ебула
Усипальниця Хатума

Великі Сельджуки

Великими Сельджуками були: Тогрул-бек (1038-63), Алп-Арслан (1063-72), Мелік-шах I (1072-92), Махмуд (1092-94), Баркіярук (1094—1104), Мелік-шах II (1104—1105), Мухаммед (1105-18), Санджар (1118-57)^[9].

Ім'я	Роки правління	Примітки
Тогрул-бек	1038—1063	Разом зі своїм братом Чагри-беком очолював сельджуцьке об'єднання кочових огузів (туркмен). Спочатку служив в армії тюркської держави Караханидів, після розгрому якої закріпився в Хорезмі. Звідти в 1028 зробив завоювання Мерва і Нішапура, де в 1038 коронувався султаном. До цього часу його держава включала в себе також Бухару, Балх і Газні. В 1040 році в битві при Данданакані Тогрул-бек розгромив військо султана Масуда Газневі; між 1040 і 1055 завоював Хорезм, велику частину Ірану, Азербайджан, Ірак; в 1049 почав завоювання Вірменії. У 1055 року захопив Багдад і до 1058 року правив Іраком. Аббасидський халіф ал-Каїм був змушений дати Тогрул-беку титул султана, а потім — «царя Сходу і Заходу».
Алп-Арслан	1063—1072	Алп-Арслан був дуже сильною і сміливою людиною. Він також відрізнявся благородством і благочестям. Він вів аскетичний спосіб життя, і йому були притаманні простий смак і щирість. Також він відрізнявся величезною великодушністю і щедрістю по відношенню до своїх підданих, роздавав великі кошти бідним і допомагав нужденним. Разом з тим він був дуже суворим до службовцям своєї держави, і якщо дізнавався, що будь-хто з них був несправедливий з підданими, то строго карав в приклад іншим. Після того як Алп Арслан зійшов на престол, він стратив колишнього візира Тугрулбека і призначив візиром Незам-Мулька. При цьому султан практично повністю передав в його руки внутрішнє управління державою, а сам зайнявся боротьбою проти внутрішніх і зовнішніх ворогів молодої держави.
Мелік-шах I	1072—1092	На самому початку свого правління Мелік-шах придушив заколот свого дядька Кавурда і стратив його. Під час його правління були захоплені Північна Сирія і частина Палестини. У 1079 році відбувся похід до Грузії та Вірменії. Крім військової діяльності, Мелік-шах займався і відновленням зруйнованих і розорених після війн і повстань районів проживання його підданих. При дворі процвітали мистецтво і поезія, а також наука. При Мелік-шаху була проведена реформа календаря, створені вищі школи в Гераті, Багдаді, вченим виявлялося всіляке заступництво. Будучи ортодоксальними сунітами, султани здійснювали переслідування шиїтів, зокрема, ісмаїлітів Хасана ібн Саббаха. Султан був похований поруч з могилою свого батька Алп-Арслана в Мерві. Після смерті Мелік-шаха почалася боротьба за владу між його синами.
Махмуд	1092—1094	По смерті Малік-шах I почався швидкий розпад імперії: відокремився Конійський султанат Килич-Арслана I, потім Сирійський Тутуша і Кірманський. У Хорезмі стала швидко посилюватися васальна династія Ануштегінідів, а в Хорасані повстав син Алп-Арслана, Арслан-Аргун. В умовах розпаду держави, вдова Малік-шаха Тархан-хатун зосередила владу в своїх руках і проголосила султаном свого 4-річного сина Махмуда I. Тархан-хатун рушила з Багдадан в Ісфахан, де знаходився син Малік-шаха від іншої дружини — 12-річний Беркіярук. Беркіярук втік до Рей і тут був проголошений султаном. У 1093 р. війська Тархан-хатун зазнали поразки під Баруджердом, а у 1094 р. були остаточно розбиті. Невдовзі померла Тархан-хатун, а потім помер і Махмуд. Причиною смерті маленького султана стала натуральна віспа.
Баркіярук	1094—1104
Мелік-шах II	1104—1105
Мухаммад	1105—1118
Санджар	1118—1157	Останній представник гілки Великих Сельджуків, був одним з молодших синів Малик-шаха I від наложниці-рабині. Санджар брав участь у війнах за спадщину проти Махмуда I, Баркіярука, Малик-шаха II і Мухаммада I. З 1097 Санджар став правителем більшої частини Перської імперії, а його столиця знаходилася в Нишапурі. Низка правителів повстала проти нього, що призвело до розколу Великої Сельджуцької імперії. У 1118 році, по смерті останнього зі зведених братів Санджара, володіння Сельджуків були офіційно розділені. У 1141 році почав похід проти каракитаїв. Захоплений туркменами-кочовиками в 1153 році і перебував у полоні до 1156 року, коли він зміг втекти. Наступного року Санджар помер від дизентерії і був похований в Мерві.

Примітки

↑ A New General Biographical Dictionary, Vol.2, Ed. Hugh James Rose, (London, 1853), 214.
↑ Grousset, Rene, The Empire of the Steppes, (New Brunswick:Rutgers University Press, 1988), 167.
↑ Grousset, Rene, The Empire of the Steppes, (New Brunswick: Rutgers University Press, 1988),159,161; «In 1194, Togrul III would succumb to the onslaught of the Khwarizmian Turks, who were destined at last to succeed the Seljuks to the empire of the Middle East.»
↑ ^а ^б СИЭ та 1961—1976.
↑ ^а ^б Savory, R. M. and Roger Savory, Introduction to Islamic civilisation, (Cambridge University Press, 1976), 82.
↑ Black, Edwin, Banking on Baghdad: inside Iraq's 7,000-year history of war, profit and conflict, (John Wiley and sons, 2004), 38.
↑ ^а ^б ^в C.E. Bosworth, «Turkish Expansion towards the west» in UNESCO HISTORY OF HUMANITY, Volume IV, titled «From the Seventh to the Sixteenth Century», UNESCO Publishing / Routledge, p. 391: "While the Arabic language retained its primacy in such spheres as law, theology and science, the culture of the Seljuk court and secular literature within the sultanate became largely Persianized; this is seen in the early adoption of Persian epic names by the Seljuk rulers (Qubād, Kay Khusraw and so on) and in the use of Persian as a literary language (Turkish must have been essentially a vehicle for everyday speech at this time)
↑ Concise encyclopedia of languages of the world, Ed. Keith Brown, Sarah Ogilvie, (Elsevier Ltd., 2009), 1110; «Oghuz Turkic is first represented by Old Anatolian Turkish which was a subordinate written medium until the end of the Seljuk rule.»
↑ СИЭ та 1961—1976, Сельджукиды.

Джерела

(рос.)

Бартольд В. В. Туркестан в эпоху монг. нашествия, Соч., т. 1, М., 1963, гл. 2-3
Гордлевский В. A. Гос-во Сельджукидов М. Азии, «Тр. ИВАН», 1941, т. 39
Заходер Б. Н. Хорасан и образование гос-ва Сельджуков, «ВИ», 1945, No 5-6
Якубовский А. Д. Сельджукское движение и туркмены в XI в., «ИАН СССР, отделение обществ. наук», 1937, No 4