Ірина Славінська
Славі́нська Іри́на Іванівна (при народженні — Корнієнко[6]; нар. 8 жовтня 1987, Київ) — українська журналістка, ведуча, перекладачка, літературознавиця, громадська діячка та феміністка. Виконавча продюсерка радіо «Культура» (з 2021)[7]. Членкиня Українського ПЕН[8]. БіографіяНародилася 8 жовтня 1987 року у Києві[8] у родині інженерів[9]. Закінчила Київський національний лінгвістичний університет, де входила також до гуртка-студії сучасної літератури та літературної творчості (creative writing) «Скриптор»[10]. Протягом 2009—2011 років викладала сучасну українську літературу та європейську літературу XIX—XX століть на кафедрі теорії та історії світової літератури[11]. Також навчалася на магістратурі Університету Пікардії імені Жуля Верна (Франція)[12]. У 2010 та 2011 роках була членкинею журі літературної нагороди «Книга року BBC»[13]. З 2011 року розпочалася власна літературна та перекладацька діяльність — вийшла перша книга «33 герої укрліт» та два переклади з французької. Займалася координацією кампанії боротьби проти сексизму в медіа та політиці «Повага» з літа 2015 року[14] до 2021 року[а]. Також є експерткою відкритої бази «Спитай жінку» Кампанії проти сексизму у політиці та ЗМІ «Повага»[15]. У кінці 2016 року ввійшла до складу Правління благодійної організації «Український жіночий фонд» (УЖФ)[15]. З 19 грудня 2019 року[16] до 16 березня 2023 року входила до складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка[17]. З 26 лютого 2021 року[18] по 24 січня 2025 року входила до складу Виконавчої ради Українського ПЕН[19][20]. У різні роки була кураторкою спеціальної програми міжнародного фестивалю «Книжковий арсенал»[21]. Журналістська діяльністьРадіо створене для тих, хто вміє слухати та розповідати. Думаю, голос є найпотужнішим виражальним засобом
Ірина Славінська, Про радіожурналістику[22] З 2006 року[23][б] працює у медіа, розпочавши кар'єру в інтернет-виданні «Українській правді» як літературна оглядачка[22]. Також дописувала до видання «ШО»[9]. Протягом 2012—2013 років була співведучою авторської програми «Гра в слова і не тільки» із Віталієм Гайдукевичем на телеканалі ТВІ[15]. Також була ведучою «Громадського радіо»[15] з червня 2013 року[24], де вела програму «Антена»[9]. З 2017 року — ведуча програми «Права людини — понад усе» на Українському радіо[9][25]. З 2018 року — журналістка Українського радіо, що входить до складу Національної суспільної телерадіокомпанії України. 20 квітня 2018 року стала продюсеркою (креативною)[7] третього каналу Українського радіо — радіо «Культура»[26][12]. 18 вересня 2018 року Наглядова рада НСТУ обрала Славінську до редакційної ради Суспільного мовлення[27] і вона пробула у цій ролі до 14 квітня 2021 року[7], оскільки 16 квітня 2021 року Славінська стала виконавчою продюсеркою радіо «Культура», а через зміну посади повноваження припиняються[7]. 25 червня 2021 року Наглядова рада НСТУ поновила її у редакційній раді[7], а 30 серпня 2021 року Славінська стала головою ради[28]. 28 квітня 2023 року Славінську обрали до Радіокомітету ЄМС (англ. EBU Radio Committee)[29]. ТворчістьЛітературна діяльність Перша власна книга вийшла 2011 року — «33 герої укрліт» — збірка інтерв'ю-«абетки» з українськими письменниками[11]. Наступні книги — «Історії талановитих людей» (2014[30] та 2015 роки[31]), до кожної з книг ввійшло по 11 українських сучасників та сучасниць. 2019 року вийшла збірка есеїв «Мої запасні життя», яка ввійшла до довгого списку «Премії Шевельова—2019»[32]. У 2021 році вийшла книга «Майже доросла. Книжка для дівчат і про дівчат», а 2022 — «Вже доросла? Книжка для дівчат, які вже (майже) виросли». Книга 2023 року — «Повітряна й тривожна книжка» — ввійшла до короткого списку «Книга року BBC» у номінації «Есеїстика—2023»[33]. Перекладацька діяльність2011 року вийшли перші переклади з французької мови — «Оргазм і Захід: історія задоволення від 16 століття до наших днів» Робера Мюшамбле, а також «Допінґ духу» Сьорана[11]. У 2015 році вийшов переклад Умберто Еко і Жана-Клода Кар'єра «Не сподівайтеся позбутися книжок»[34][35]. 2017 року вийшов переклад Матіас Енар «Компас», наступного року — Андре Рош «Перша стать» та Олів'є Бурдо «Чекаючи на Боджанґлза». Наступні переклади — Давід Фоенкінос «До краси» (2019), Ніколя Матьє «Діти їхні» (2020), Аньєс Мартен-Люган «Вибачте, на мене чекають» (2021) та Аньєс Мартен-Люган «Очевидне» (2024). Також є авторкою французького перекладу проєкту «Богдан-Ігор Антонич: Назавжди» (гурт «Тельнюк: Сестри»)[36]. Нагороди та відзнаки
Бібліографія
Особисте життяОдружена із Віталієм Лямічевим із 2007 року[40][9]. У пари є син Лесь[40]. Виноски
Примітки
|
||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
