Безсмертні аккерманські міщани «Безсмертні аккерманські міщани» — поняття, що з’явилося у XIX столітті та позначало людей, які тікали на Аккерманщину від кріпацтва та жили за паспортами вже померлих місцевих міщан. Паспорти їм продавала місцева поліція, й іноді траплялося так, що за одним паспортом жило декілька людей поспіль. ІсторіяПісля захоплення Бессарабії Російською імперією 1812 року багато територій краю лишилися незаселеними, і вище керівництво імперії вирішило переселяти державних селян цілими повозками у «далекі приморські степи». Так, наприклад, заснували село Плахтіївка Аккерманського повіту[1]. Окрім примусових переселенців, багато людей втікали від кріпосного права — наприклад, кріпаки з Херсонщини: вони бігли через Дністер у нові «вільні землі» та оселялися у посадах передмістя[1]. Для прописки в Аккерманському повіті їм потрібні були документи, яких вони як біженці не мали. Проте багато паспортів мали аккерманські поліцейські пристави: вони вишукували паспорти, що належали вже померлим людям, продавали біглим селянам за великі кошти і приписували їх таким чином до громади міщан. Звідси виникло поняття «безсмертні аккерманські міщани». Траплялися випадки, коли в одній родині батько за паспортом був молодшим за свого сина[2] та коли за одним паспортом жило декілька людей поспіль[3]. Член Одеського товариства історії та старожитностей Олександр Кочубинський повідомляв, що на час перепису населення 1858 року декому з місцевих минуло по сто і більше років. Багато «безсмертних аккерманських міщан» називали себе гайдамаками родом із Полтавщини, Уманщини та Поділля. Серед багатьох втікачів були нащадки чорноморських та задунайських козаків[4]. 1827 року в місті проживали 9770 осіб, серед них українців — 3641, росіян — 2066. Переселенці будували для себе брудні глинобитні мазанки, землянки та халупи і жили в них. 1860 року серед 2973 будинків міста кам’яними були лише 558[5]. 1861 року, коли в Російській імперії скасували кріпацтво, потреба продавати паспорти біглим селянам зникла[5]. У повісті «Микола Джеря»Іван Нечуй-Левицький у своїй повісті «Микола Джеря» описав про це явище в селі Кривда (нині частина села Випасне у передмісті Білгорода-Дністровського)[3]:
Примітки
Джерела |
Portal di Ensiklopedia Dunia
