Болдеринг (іноді боулдеринг; англ.bouldering— скелелазіння по валунах)— різновид скелелазіння на невисоких скельних утвореннях або штучних стендах без мотузки та страхувальної системи.
У болдерингу більшість скелелазів використовують: скельні туфлі для зручнішого положення ніг під час лазіння, магнезію для кращого зчеплення руки із зачіпками, крашпеди[1]для безпечного приземлення. Іноді застосовується каніфоль для просушування вологого рельєфу.
Боулдерингові маршрути, на відміну від фрі-соло, зазвичай не вищі 6 метрів, можуть проходити навіть убік (траверсом). Маршрути в скелелазінні по валунах називають «проблемами».
Тренування й змагання з болдерингу проводяться і на природному, і на штучному рельєфі.
Історія
Боулдеринг почали практикувати в середині 19 ст. з початком активного розвитку альпінізму, але на той час він був лише способом підготовки до сходження у високих горах.
Перші задокументовані згадки про боулдеринг сягають 1874 року. Саме тоді паризькі альпіністи їздили до лісу Фонтенбло практикуватися на невисоких каменях перед експедиціями.
Паралельно боулдерингом займалися у Великій Британії в 1880-х роках і поширювався він зусиллями Оскара Екенштейна, Фрайзера Кемпбелла та інших. Проте боулдеринг ще довго не визнавався окремим різновидом спорту більшістю альпіністів та скелелазів.[2]
У Фонтенбло боулдеринг уперше стали сприймати як самодостатню активність. Уже в 1920-х тут почали створювати окремі маршрути, а також цілі їх серії для тренування, що складали так звані «круги».[3] Можливо, саме тут П'єр Ален уперше застосував спеціальні туфлі для скелелазіння, прикріпивши до тенісних додаткові смуги з жорсткої ґуми. Скелелази тоді зазвичай ходили в гори й лазили в чоботах[4].
У 1960-х значний вклад у розвиток сучасного боулдерингу зробив Джон Гілл. Він першим на основі свого гімнастичного досвіду став застосовувати магнезію у скелелазінні. Гілл свідомо лазив саме по каміннях, а не по високих скелях, бо завдяки більшій безпеці він міг наблизитися до фізичних меж тіла. Таким чином, він першим почав тренування для скелелазіння. До речі, про силу рук Джона Гілла: він легко робив передній вис на перекладині однією рукою та підтягувався лише одним пальцем.[3]
У 1980-х спостерігається бурхливий ріст складності боулдерингових маршрутів. Цьому сприяло відкриття перших скеледромів, які дозволили тренуватися цілий рік, незважаючи на погодні умови, а також поява перших крашпедів, завдяки чому стало безпечно лазити там, де раніше це було неможливо[5].
У кінці 1980-х на початку 1990-х скелелаз з Техасу Джон Шерман винайшов сучасну шкалу оцінювання складності боулдерингу. Вона бере початок з V1,а в 2020 р. закінчується V16.[3]
Видатні проходження
9А(V17) (непідтверджений)
Burden of Dreams — Lappnor (FIN) — 23 жовтня 2016 — після 3,5 років праці над проектом Наллє Хуккатайвал проліз перший боулдеринг 9а, який складається всього з 5 рухів[6].
8C+/9A
No Kapote Only — Фонтенбло (FR) — січень 2019 — перше проходження Шарля Альбера, відомого тим, що лазить босоніж. На проходження йому знадобилось 20 сесій[7]. У березні 2019 року друге проходження боулдера зробив японський скелелаз Рьохей Камеяма всього за 4 дні. Він запропонував подвійну категорію 8с+/9а. Рьохей Камеяма зауважив, що не має достатньо досвіду для оцінювання боулдерингів таких категорій складності, проте він пробував Burden of Dreams, який здався йому значно важчим[7].
8B+
Dreamtime — Cresciano (SUI) — 28 жовтня 2000 — уперше пройдений Фредом Ніколем, який першим запропонував категорію 8с[8]. В 2002 році Дейв Грехем повторив боулдеринг і знайшов інший розклад: чіпляння носком зробило простішим силовий перехват, тому він понизив категорію до 8b+. Цей боулдер має більше 25 повторень, і багато хто погодився з пониженням категорії.
Catharsis — Shiobara (JPN) — жовтень 2012 — перше жіноче проходження болдерингу складності 8b+. Томоко Огава пролізла боулдер, вперше пройдений Даї Койамадою[9].
8А+
Meathook — Horsetooth Reservoir(USA) — 1975 — Один з трьох легендарних боулдерингів Джима Холловея, якому особисто він не давав оцінки складності. Холловей не сприймав лазіння цієї проблеми серйозно, просто пробував низький старт на камені, на якому проліз боулдер Джона Гілла — Left Eliminator, доки це не вдалося[10][1] [Архівовано 25 грудня 2019 у Wayback Machine.].
Trice або A.H.R. — Another Hollow Route — Болдер (USA) — 1975 — Ще один легендарний маршрут Джона Холловея, який чекав на повторення майже 30 років. 15 листопада 2007 року проблему розв'язали Карло Траверсі та Джеймі Емерсон. Згодом його пролізли Джеймс Пірсон, Деніел Вудс, Алекс Пучіо[11][12][2] [Архівовано 6 червня 2019 у Wayback Machine.][3] [Архівовано 25 грудня 2019 у Wayback Machine.].
La Joker — Фонтенбло (FR) — 1952 — На момент проходження Робертом Параго боулдер оцінювався в 6С, сьогодні — як важка 7А. Ймовірно, перший боулдер у своїй категорії[14][15].
L'Abattoir — Фонтенбло (FR) — 1960 — Наразі оцінюється в 7А+, вважався першим 7А в Фонтенбло. Першого проходження Майкла Лібера[16].
В Україні є боулдерингові райони на вапняку — Кремінець[19] та Іванівка (Южноукраїнськ)[20], на пісковику в Карпатах — Ямельниця[21], Острів Пасхи[22], Гондурас[23], Церківна[24], Скелі Довбуша[25].
Лазіння на штучному рельєфі
Боулдери лазять також на штучних скеледромах. Тренувальні площини роблять із фанери, скло-пластику, полікарбонату або бетону[26]. На них кріпляться зачіпки та рельєфи, з яких складається маршрут. Зачіпки зазвичай роблять з поліуретану, композитних матеріалів, а деколи з деревини чи каміння[27]. Процес створення траси називається роутсеттінгом. Стиль лазіння боулдерингу в залі з часом змінюється. Якщо у кінці 1990-х на початку 2000-х перевага надавалася лазінню по сильному нависанню і поганих зачіпках, то у 2010-х боулдери стали більш динамічними, координаційними і схожими на паркур.
На скеледромі часто на одній стіні накручено декілька боулдерів. Їхня складність відрізняється кольорами зачіпок та маркерів біля них. Градація кольорів така: білий (найпростіший), жовтий, зелений, червоний, синій та чорний (найскладніший). Є правило: двома маркерами позначають стартові зачіпки (обов'язково брати та зафіксувати) та фінішну ( треба зафіксувати двома руками).
Категорії складності
Дві найпопулярніші системи оцінювання складності боулдерингу - це V-шкала та система Фонтенбло.
V-шкала оцінювання боулдерингів з'явилася у кінці 1980-х років у Хуеко Танкс (США) завдяки Джону Шерману. До цього застосовувалася закрита В-шкала Джона Гілла, в якій В1 означало складний боулдеринг, В2 — надзвичайно складний, а В3 — практично неможливий. Таке оцінювання було неточним і не відповідало росту складності боулдерів, що їх підкорювали скелелази. У гайді до Хуеко Танкс Джон Шерідан хотів залишити боулдери без категорій, але видавець вважав, що в гайдбуку вони потрібні, щоб він продавався. Тому Шерідан вперше офіційно запропонував використовувати відкриту шкалу зі складністю від V0 і до V9[28]. Станом на 2020 рік шкала закінчується V17[29]. Літера V була взята від прізвиська Джона Шерідана — vermin, тобто шкідник[30].
Шкала Фонтенбло також відкрита. Кожна цифрова категорія тут має три літери — a, b, c. Кожна літера може мати ще плюс.
Незважаючи на шкалу об'єктивного оцінювання складності проходження боулдерингових маршрутів, суб'єктивна складність може бути різною. Вона залежить від особистих характеристик та навичок скелелазів: росту, сили, здатності стрибати, гнучкості та ін[31].
Хайбол
Скелелаз на Thimble в 1960-х роках.
Хайбол (англ.Highball bouldering) — це боулдеринг на скелях висотою від 5-6 до 10-12 метрів. Далі вже починається фрі-соло, хоча межа досить умовна. Враховуючи значну висоту і небезпеку, таке лазіння потребує не тільки фізичних і технічних навичок, а ще й ментальних.
Родоначальником хайболу вважають Джона Гілла, який у 1961 році проліз без попереднього випробовування з мотузкою 11-метровий боулдер на гранітній спиці «The Thimble» категорії складності 7а, який повторили більше ніж десятиліття потому[32][33].
До найбільш вражаючих проходжень належать:
Амброзія 8а, 18 метрів, в Бішопі, Каліфорнія, пройдений Кевіном Йоргенсоном у 2009 році. Перше жіноче проходження цього боулдерингу зробила Ніна Вільямс у 2017 р.[34].
Too Big to Flail, 7с+, 18 метрів, в Бішопі, Каліфорнія, пройдено Алексом Хоннолдом у 2012 році. Ніна Вільямс повторила його у 2019 році. Це був перший жіночий і, загалом, сьомий пролаз хайбола[35][36].
Livin' Large, 8с, 10 метрів. Його знайшов та проліз Наллє Хуккатайвал в Рокладс, ПАР у 2009 році. У 2015 році боулдер повторив Джим Вебб[37].
The Process, 8с+, 18 метрів в Бішопі, Каліфорнія. Уперше пройдений Деніелом Вудсом в 2015 році. Після того на ньому зламали зачіпку[38].
Змагання
Спочатку змагання з боулдерингу були неформальними. Проте із розвитком скеледромів та офіційних змагань з інших видів скелелазіння — складності та швидкості— змагання з боулдерингу отримали офіційний статус. Після успіху перших тестових змагань під час Top Rock Challenge в 1998 році IFSC започаткувала Кубок Світу з боулдерингу в 1999 році[39]. Переможцями першого Кубку Світу стали Стефані Боде з Франції та Крістіан Кор з Італії. Український скелелаз Серік Казбеков виборов срібло. Серед досягнень українських скелелазів на міжнародних стартах:
У 2016 році скелелазіння було включено до олімпійських видів спорту і вперше представлено на Олімпіаді в Токіо в 2020 році. Скелелази будуть змагатися у трьох дисциплінах: швидкість, боулдеринг і складність. Отримають по одному комплекту медалей для жінок та чоловіків[41]. Місця в кожній дисципліні будуть помножуватися, а виграє атлет з найменшим рахунком[42].
↑Архівована копія. www.8a.nu. Архів оригіналу за 25 грудня 2019. Процитовано 25 грудня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Penno, Paul (11 липня 2019). The History of Rock Climbing. Rock Climbing Central(амер.). Архів оригіналу за 25 грудня 2019. Процитовано 25 грудня 2019.
