Болотниця (Прилуцький район)
Боло́тниця (в минулому — Бло́тниця) — село в Чернігівській області України, входить до складу Талалаївської селищної громади. За адміністративним поділом до липня 2020 року село входило в склад Талалаївського району, а після укрупнення районів входить до Прилуцького району. Розташоване на річці Лисогорі за 9 км від залізничної станції Талалаївки. Населення — 586 осіб, площа — 2,936 км². НазваБіля села протікає невеличка річка Лисогір, а береги біля річки заболочені. Тож, можливо, звідси й пішла назва села — Болотниця. Болотницею називають також водяний горіх, а в українській міфології Болотниця — це болотяна баба, дух боліт. Місцеві краєзнавці стверджують, що раніше село називалося Плотниця, бо жило у ньому багато «плотників». Згодом звук «П» перейшов у звук «Б», так і вийшла сучасна назва села. ІсторіяСело вперше згадується під 1629 роком, було вільним військовим селом і входило до Срібнянської сотні Прилуцького полку. 1666 року в селі було 15 господарств селян, які «орали на 2-х волах»; козаки не показані. У 1737 році — 35 господарств селян, 84 господарств козаків (25 виборних , 59 підпомічників), 14 господарств козачих підсусідків. 1738 року голова Правління гетьманського уряду О. І. Румянцев віддав його на уряд полковнику Семену Полозову, який був тоді в Глухові на посаді генерального підскарбія. 1750 року бунчуковий товариш Д. М. Затиркевич володів у селі 6 дворами селян, мав там житловий будинок. 1751 року гетьман Кирило Розумовський віддав село генеральному підскарбію Михайлу Скоропадському, від якого воно перейшло до його сина ротмістра П. М. Скоропадського. З 1780 року власниками селян були: спадкоємці померлого П. М. Скоропадського — 36 дворів (51 хата); військовий товариш І. Д. Затиркевич — 8 дворів (12 хат); бунчукові товариші Андрій та Іван Мазараки — 14 дворів (18 хат); 29 бездворових хат (з 36) належали чотирьом значковим товаришам Кондратенкам; у селі налічувалось також 65 дворів (133 хати) козаків. Є на мапі 1787 року[2] У 1782—1796 роки село входило до Роменського повіту, у 1797—1802 роки до Прилуцького повіту Полтавської губернії. 1796 року частина села, що належала раніше П. М. Скоропадському, перейшла до його племінників Михайла і Петра Яковичів Скоропадських. 1797 року в селі (з хуторами) налічувалось 843 душі чоловічої статі податкового населення, діяла дерев'яна Троїцька церква[3][4] (перша церква збудована до 1666 року). Наприкінці XVIII століття частина селян належала синам (Івану, Павлу і Петру) Д. І. Затиркевича (до якого перейшла і частина спадщини П. М. Скоропадського), а також його онуку Олександру Івановичу; за останнім у 1816 році рахувалося 58 душ селян. За даними на 1859 рік у казенному селі Бло́тниці мешкало 2086 осіб (1 002 чоловічої статі та 1 084 — жіночої), налічувалось 410 дворових господарств, існували православна церква та сільська управа[5]. Згідно з реформою 1861 року в селі створене Волосне правління тимчасовозобов'язаних селян, якому підпорядковувано 9 сільських громад (756 ревізійних душ); козаки села підлягали Никонівському Волосному правлінню відомства Палати державного майна. Після реорганізації волостей село з 1867 року стало волосним центром 1-го (1837—1865), пізніше (1865—1923) — 2-го стану. Станом на 1885 рік у колишньому державному та власницькому селі, центрі Блотницької волості, мешкало 2 000 осіб, налічувалось 340 дворових господарств, існували православна церква, школа, 4 постоялих двори, 2 постоялих будинки, 4 лавки, 23 вітряних млини та маслобійний завод, відбувались базари по неділях[6]. 1886 року у селі 113 дворів селян-власників, які входили до 5-ти громад (Граббе, Затиркевича, А. Мазараки, І. Мазараки, Оксамитної), 209 дворів козаків, 4 двори міщан та інших, 347 хат, 1871 житель; діяли: дерев'яна церква, земське початкове училище (засноване 1865 року; у віданні земства з 1873 року), 5 шинків, 3 крамниці, базар по понеділках, водяний млин, 32 вітряки, 6 олійниць. З 1890 року відбувалися 3 ярмарки на рік (14 вересня, 6 грудня та на Трійцю). За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 2285 осіб (1118 чоловічої статі та 1167 — жіночої), з яких 2188 — православної віри[7]. XX століттяУ 1910 році — 490 господарств, з них козаків — 299, селян — 153, євреїв — 16, інших непривілейованих — 5, привілейованих — 17, налічувалось 2847 жителів, у тому числі 27 теслярів, 7 покрівельників, 18 кравців, 13 шевців, 1 столяр, 5 ковалів, 1 слюсар, 2 чинбарі, 136 ткачів, 9 візників, 222 поденники, 43 займалися інтелігентними та 238 іншими неземлеробськими заняттями, все інше доросле населення займалося землеробством. Було 3 156 десятин придатної землі. Діяли: нова дерев'яна церва, побудована 1899 року, земське початкове училище, в якому навчалося 138 хлопчиків, жіноча церковно-парафіяльна школа. Землевласниками села були поміщики І. П. Барановський, М. П. Власова, П. X. Граббе, С. С. Затиркевич, О. Іваненко, Д. Ф. Кондратенко, Мазарака, М. Назаренко, А. П. Оксамитна. З 1917 року село у складі Української народної республіки. Радянська владаРадянську вперше владу встановлено в січні 1918 року. Партійну організацію створено в 1920 році, комсомольську — в 1924 році. Під час утворення округів у 1923 році село відійшло до Роменської округи. Па фронтах німецько-радянської війни воювали 490 жителів, з них 207 нагороджені орденами й медалями СРСР. 260 чоловік загинули. На їх честь у 1965 році встановлено пам'ятник. Також на території села є братська могила воїнів, які у 1943 році загинули під час відвоювання села. Після 1945 року до села приєднані хутори Кондратенки[8][9] та Семенюти[10] Станом на початок 1970-х років в селі було 533 двори, мешкало 1 597 осіб. Розміщувалась садиба колгоспу імені Суворова, за яким було закріплено 2 939 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 2 468 га орної землі. Вирощували цукровий буряк, зернові й технічні культури; було розвинуте м'ясо-молочне тваринництво. Допоміжними галузями були садівництво і бджільництво. Працювали також механічна майстерня, механічний млин і цегельний завод. У селі діяли середня школа, в якій навчався 391 учень і працювало 32 вчителі, будинок культури па 450 місць, бібліотека (12 тисяч примірників), лікарня на 25 ліжок, відділення зв'язку, пологовий будинок і медамбулаторія. Станом на 1988 рік в селі мешкало 909 жителів. У складі УкраїниЗ 1991 року село у складі України. 1996 року в селі було 298 дворів, мешкало 728 жителів. 2008 року в селі встановлено меморіальний знак на вшанування односельців, загиблих у часи Голодомору 1932—1933 років. До 2020 року було центром сільської ради. Мешканці
Див. також
Примітки
Література
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
