Васильченко Микола Михайлович
Мико́ла Миха́йлович Васи́льченко (18 травня 1923, Люботин, Харківська губернія — 1988) — радянський український вчений-правознавець, спеціаліст в області цивільно-правових наук. Кандидат юридичних наук (1953), доцент (1960). Учасник Німецько-радянської війни. Працював у Харківському юридичному інституті, де в 1962—1965 роках був деканом денного відділення, а в 1967—1972 роках — завідувачем кафедри цивільного процесу. ЖиттєписМикола Васильченко народився 18 травня 1923 року в Люботині Харківської губернії[1]. Середню освіту здобув у місцевій школі, яку закінчив у 1941 році з відзнакою. Наприкінці липня того ж року призваний до Червоної армії, служив у 559-му артилерійському полку 47-ї Стрілецької дивізії. Був командиром відділення, пізніше став сержантом і командиром гармати. Брав участь у боях Німецько-радянської війни на Калінінському і 1-му Прибалтійському фронтах[2]. У листопаді 1945 року Микола Васильченко був демобілізований, і наступного року вступив до Харківського юридичного інституту. У 1950 році з відзнакою закінчив цей заклад і був зарахований до аспірантури в ньому ж[2] на кафедру цивільного права та цивільного процесу. Там його вчителями стали професори Соломон Вільнянський і Михайло Гордон[1]. У 1953 році він закінчив аспірантуру[2] і тоді ж у Харківському юридичному інституті імені Л. М. Кагановича під науковим керівництвом професора М. В. Гордона захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук за темою «Захист інтересів радянської держави при переході до неї спадкового і безгосподарного майна». Офіційним опонентом на захисті цієї роботи був доцент Олександр Пушкін[3]. Після захисту кандидатської дисертації був прийнятий на роботу до Харківського юридичного інституту на посаду асистента об'єднаної кафедри цивільного права та цивільного процесу. У 1960 році йому присвоєно вчене звання доцента. Протягом трьох років, починаючи з 1962 року, обирався деканом денного відділення інституту[2]. У 1967 році об'єднана кафедра була розділена на дві — кафедру цивільного права і кафедру цивільного процесу, Васильченко очолив останню[4]. У період його керівництва науково-викладацький склад кафедри почав займатися дослідженням інститутів цивільного права[5], а сам Васильченко в деяких своїх працях досліджував право відповідача на захист у суді[6]. Крім наукової та педагогічної роботи, Васильченко займався підготовкою вчених-правознавців. Зокрема, під його керівництвом кандидатські дисертації захистили Т. Н. Губар (1974)[7], Є. Г. Пушкар (1968)[8], В. І. Тертишніков (1972)[9], А. Д. Чернігівський (1973)[10]. Микола Михайлович помер у 1988 році[2]. НагородиМикола Михайлович був нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня (6 листопада 1985[11]) і Червоної зірки (22 грудня 1944[12]), а також медалями «За відвагу» (26 червня 1944[12]), «За бойові заслуги» (29 грудня 1943[12]), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», «Ветеран праці», «За доблесну працю. В ознаменування 100-річчя від дня народження Володимира Ілліча Леніна», «Двадцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», «Тридцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» і «50 років Збройних Сил СРСР»[2]. Науковий доробокМикола Михайлович був автором і співавтором п'ятнадцяти наукових робіт[2]. Серед його праць були:
Примітки
Джерела
|
||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
