Венеційська Албанія

Венеційська Албанія або «Албанія-Вене́та» (італ. Albania Veneta) — назва володіння Венеційської республіки у південній частині Далмації, яка існувала з 1420 до 1797. Охоплювало узбережжя сучасної Чорногорії і тимчасово — північні райони сучасної Албанії. Останні до 1571 року аж по місто Бар відійшли під контроль Османської імперії^[1].

Венеція використовувала термін «Венеційська Албанія» для своїх володінь в прибережній Албанії, які простягалися від південних кордонів Республіки Рагуза до Дураццо. Назва Венеційська Албанія використовувалось для розрізнення території Албанії під владою Венеції від території Албанії під владою Османської імперії, яка приблизно відповідала території сучасної держави Албанія^[2]. Початково найважливіші території венеційських володінь в регіоні були зосереджені переважно на території сучасної північної Албанії (зокрема навколо Дураццо, Алессіо, Скутарі та Дривасто) але до 1571 року підконтрольна Венеції територія скоротилась до невеличкого володіння вздовж Чорногорського примор'я і навколо Которської затоки. З 1420 по 1797 рік ця територія міцно перебувала в руках Серенісіми і протягом кількох століть була оплотом проти експансіоністських цілей Османської імперії.

Венеційські володіння простягалися переважно не більше ніж на 20 км вглиб материка від узбережжя Адріатичного моря. Спочатку Венеційська Албанія межувала на півночі з Республікою Рагуза, але в 1699 році Рагуза, побоюючись зазіхань зі сторони Венеційської республіки, добровільно передала Османській імперії дуже вузьку смугу території, яка поєднувала османську Боснію з морем поблизу Суторини, таким чином відділивши свою територію від території Венеційської Албанії і зробивши останню повноцінним ексклавом серед османських територій. У період між захопленням Скутарі у 1479 році і захопленням Ульциня і Бара у 1571 році, усі венеційські володіння на території сучасної Албанії були втрачені^[3].

Внаслідок османських завоювань Скутарі (Шкодер), Дривасто (Дришт) і Алессіо (Лежа) в 1478—1479 роках, Дураццо (Дурреса) в 1502 році, Дульчіньо (Ульцинь) і Антіварі (Бар) у 1571 році, після 1573 року південна межа Венеційської Албанії перемістилася на північ до села Куфін (що албанською означає кордон) поблизу Будви.

Відтоді територія Венеційської Албанії була зосереджена довкола Которської затоки і включала сучасні міста Котор, Рисан, Пераст, Тиват, Херцег-Нові, Будва і Сутоморе.

Венеція мала час-від-часу владу над невеликими південно-далматинськими поселеннями з X століття, але до 1420 року не мала повного контролю.

Починаючи з Дураццо (1392) і Скутарі (1396), протягом наступних 50 років венеційці заволоділи всіма прибережними містами до Которської затоки: Каттаро, Рісано, Перасто і Теодо (1420/21), Будуа (1442) , Дульчіньо, Сан-Стефано, Антиварі із Спіцою і Кастелластуа та Алессіо (1443). Іноді венеційцям належали також місця всередині країни, такі як Скадарське озеро, Дривастум або замок Круя.

У 1393 році князь Зети Джурадж II Балшич, заради свого звільнення з османського полону визнав над собою сюзеренітет Османської імперії і передав османам свої міста Дривастум, Светі-Срдж і Скутарі. Однак після виходу на волю, Джурадж за допомогою венеційців відвоював міста, які він здав османам лише кілька місяців тому. У 1395 році, усвідомлюючи, що він не зможе самостійно опиратись нападу Османської імперії, він передав Дривастум, Светі-Срдж і Скутарі Венеційській республіці в обмін на сплату 1000 дукатів на рік.

Перед загрозою вторгнення Османської імперії, в 1420 році народ Которської республіки відповідно до рішення міської Великої ради (лат. Consilium maius) добровільно перейшов під управління та захист Венеційської республіки. В цьому ж році під Венеційське правління потрапила Будуа (Будва).

На початку XV століття підконтрольні Венеції території включали землі від сучасної прибережної Чорногорії до Дурреса  в Північній Албанії. Венеційці швидко асимілювали місцеве населення, що розмовляло на спорідненій з італійською далматинській мові. Коли османи почали завойовувати Балкани в XV столітті у Венеційській Албанії значно зросла кількість слов'янського християнського населення, яке втікало від османів. Згідно з Оскаром Ранді в його книзі Dalmazia etnica, incontri e fusioni, до кінця XVII століття романське населення історичної Венеційської Албанії було вже в меншості^[4].

З 1418 року володіннєм керували венеційський граф і капітан, з 1420 року ним управляла Венеційська республіка через спеціальний орган під назвою Бокче ді Каттаро, і лише в 1687 році воно стало автономною адміністративною одиницею під керівництвом генерального та ординарного суперінтенданта Далмації та Албанії, зі штаб-квартирою в Зарі.

Вже в 1479 році, в результаті Першої османсько-венеційської війни (1463—1479), крім захоплених під час війни османами міст Авлона (Вльори), Дривасто (Дришт) та Алессіо (Лежа), Венеція вимушена була також передати османам Скутарі (Шкодер), який на момент підписання мирної угоди ще утримувався венеційсько-албанською залогою, хоча вже багато місяців знаходився в османській облозі. Таким чином венеційський Дураццо (Дуррес) став ексклавом в далекому османському тилу і в 1502 році, під час Другої османсько-венеційсської війни, також був захоплений османами.

В 1571 році, під час Четвертої османсько-венеційської війни (так званої «Кіпрської війни» (1570—1573)), османи захопили також Дульчіньо (Ульцинь) і Антіварі (Бар) і згідно мирної угоди 1573 року, південна межа Венеційської Албанії перемістилася на північ до села Куфін (що албанською означає кордон) поблизу Будви.

В 1699 році, за рішенням Карловицького конгресу після порази Османської імперії у війні зі Священною лігою, під владу Венеції перейшла більша частина прибережної Далмації. Таким чином, Рагузька республіка опинилась оточеною з півдня і півночі венеційськими територіями — з півночі Венеційською Далмацією, а з півдня — Венеційською Албанією. Відтак, побоюючись можливої агресії зі сторони Венеції, на цьому ж конгресі Рагузька республіка добровільно віддала османам дві невеличкі ділянки землі, що з'єднували османську Боснію з морем на півночі і на півдні республіки і, відповідно, відокремлювали Венеційську Албанію і Венеційську Далмацію від території Рагузької республіки. Таким чином Венеційська Албанія з Каттаро (Котор) і Будуа (Будва) залишалась анклавом, оточеним з усіх сторін територією Османської імперії.

Після завоювання Венеційської республіки в 1797 Першою Французькою імперією, територіальна належність Венеційської Албанії змінилася багато разів: у 1805 році вона була приєднана до наполеонівського Італійського королівства^[5], а потім в 1809 стала частиною французьких Іллірійських провінцій і, нарешті, в 1815 році була передана під контроль Габсбурзької Далмації в складі Австрійської імперії.

У 1878 році (на Берлінському конгресі) до цієї території були додані ще 40 км² довкола Сутоморе.

• 
  Собор Святого Трифона в Которі
• 
  Церква в Перасті з типовою венеційською дзвіницею
• 
  Листівка з зображенням венеційської архітектури в місті Пераст в 1900 р.
• 
  Давній Котор
• 
  Венеційські стіни Котора
• 
  Давній Пераст
• 
  Римська мозаїка в Рисані
• 
  Давня венеційська церква в Которі

• Bartl, Peter. Le picciole Indie dei Veneziani. Zur Stellung Albaniens in den Handelsbeziehungen zwischen der Balkan- und der Appenninenhalbinsel. In: Münchner Zeitschrift für Balkankunde 4 (1981—1982) 1-10.
• Bartl, Peter. Der venezianische Türkenkrieg im Jahre 1690 nach den Briefen des päpstlichen Offiziers Guido Bonaventura. In: Südost-Forschungen 26 (1967) 88-101.
• Bartoli, Matteo. Le parlate italiane della Venezia Giulia e della Dalmazia. Tipografia italo-orientale. Grottaferrata 1919.
• Cecchetti, Bartolomeo. Intorno agli stabilimenti politici della repubblica veneta nell'Albania. In: Atti del Regio Istituto veneto di scienze, lettere ed arti. Bd. 3, Seria 4, S. 978—998. 1874.
• De Brodmann, Giuseppe. Memorie politico-economiche della citta e territorio di Trieste, della penisola d'Istria, della Dalmazia fu Veneta, di Ragusi e dell'Albania, ora congiunti all'Austriaco Impero. Venezia 1821.
• De Castro, Diego. Dalmazia, popolazione e composizione etnica. Cenno storico sul rapporto etnico tra Italiani e Slavi nella Dalmazia. ISPI 1978.
• Durant, Will. The Renaissance. MJK Books. New York, 1981.
• Gelcich, Giuseppe. Memorie storiche sulle bocche di Cattaro. Zara 1880.
• Martin, John Jeffries. Venice Reconsidered. The History and Civilization of an Italian City-State, 1297—1797. Johns Hopkins UP. New York, 2002.
• Norwich, John Julius. A History of Venice. Vintage Books. New York, 1989.
• Paulucci, Luigi. Le Bocche di Cattaro nel 1810 Edizioni Italo Svevo.Trieste, 2005.
• Randi, Oscar. Dalmazia etnica, incontri e fusioni. Tipografie venete. Venezia 1990.
• Scaglioni Marzio. La presenza italiana in Dalmazia 1866—1943 Histria ed. Trieste,2000.
• Schmitt, Oliver. Das venezianische Albanien (1392—1479). (=Südosteuropäische Arbeiten. 110). München 2001.
• Sumrada, Janez. Napoleon na Jadranu / Napoleon dans l'Adriatique. Zalozba Annales. Koper, 2006.
• Tagliavini, Carlo. Le origini delle lingue neolatine. Patron Ed. Bologna 1982.
• Trogrli, Marko. Školstvo u Dalmaciji za francuske uprave/The french school system in French Dalmatia. Knjižnica Annales Majora. Koper, 2006.
• The struggle between Venice and the Ottoman empire for the «Albania veneta» in the sixteenth century (italian) [Архівовано 5 березня 2009 у Wayback Machine.]
• Cattaro (Kotor) and the Montenegro's Venetian speaking area (italian) [Архівовано 4 грудня 2005 у Archive.is]
• UNESCO: Natural and Culturo-Historical Region of Kotor (Cattaro) [Архівовано 23 вересня 2016 у Wayback Machine.]
• Historical review of the Italian traces in Montenegro (Italian)
• Dante Alighieri association in Kotor (Cattaro)