Винищення в'язнів у Станіславі Винищення в'язнів у Станіславі[1] (пол. Masakra w więzieniu w Stanisławowie) — ліквідація в'язниці у Станіславі (до 1939 Станиславів, нині Івано-Франківськ) шляхом масового знищення в'язнів, проведена радянськими каральними органами наприкінці червня 1941 року. Одна з багатьох так званих тюремних розправ, учинених енкаведистами після початку німецького вторгнення в СРСР. Жертвами злочину стали від 1200 до 2500[2] ув'язнених. Історичне тлоСтаниславів, який до вересневої кампанії 1939 був центром однойменного польського воєводства, перед самим нападом Німеччини на СРСР був радянським обласним центром. Заарештованих органами НКВС людей саджали в місцеву в'язницю, яка була однією із трьох радянських тюрем, що діяли в цій області, а в офіційних документах вона йменувалася «в'язницею № 1»[3]. Посаду начальника обіймав капітан Вершуханов[3]. 22 червня 1941 року нацистська Німеччина вдерлася на радянську територію. Перші тижні війни виявилися досить успішними для німецької сторони. Дивізіям Вермахту вдалося розбити армії прикордонних військових округів СРСР, а потім проникнути вглиб радянської території.[4]. Успіхом, зокрема, увінчався німецький удар у районі Волині і Східної Галичини, де боронилося найбільше і найкраще озброєне угруповання Червоної Армії — Південно-Західний фронт[4]. Його підрозділи на день включення Галичини до Генеральної губернії (17 липня) зазнали величезних втрат живої сили і техніки та були змушені відступити на відстань понад 400 кілометрів на схід від німецько-радянського кордону на Сяні[5] На час початку німецько-радянської війни у в'язницях та місцях тимчасового утримання новоприєднаних Західної України та Західної Білорусі перебувало близько 40-50 тис. громадян[6]. Радянська влада рішуче не бажала допустити, щоб їх звільнили німці[7]. 24 червня 1941 року нарком внутрішніх справ Берія видав обласним управлінням НКДБ наказ розстріляти всіх політв'язнів, утримуваних у західних областях СРСР, евакуація яких углиб країни була неможлива. За наказом Берії, страті підлягали особи, засуджені за «контрреволюційну діяльність», «антирадянську діяльність», саботаж і диверсії, а також політичні в'язні, що перебували під слідством[8]. Таким чином, радянська влада знищила у в'язницях на окупованій у 1939-му році території понад 20 000 людей[9]. Спроба евакуації та вбивство в'язнівДокументи, знайдені в радянських архівах, засвідчують, що станом на 10 червня 1941 року в Станіславській тюрмі налічувалося 10 555 ув'язнених[3]. У більшості це були поляки та українці[3]. Наприкінці червня 1941 р. Совіти спробували евакуювати в'язницю[3]. За звітами НКВС, 577 ув'язнених було відправлено залізницею до Іванова, а ще 942 були звільнені або «залишені в тюрмі»[10][3]. З висновків же Лодзької окружної комісії з розслідування злочинів проти польського народу випливає, що під Гусятином на один з ешелонів налетіла німецька авіація. В результаті замішання в'язні вчинили спробу втекти, але це вдалося лише небагатьом. Більшість утікачів загинула від куль конвоїрів[3]. Історик Ігор Дерев’яний у матеріалі «Розстріли в'язнів в червні-липні 1941 р. Як це було» пише[9]:
Тим часом, співробітники НКВС ненадовго покинули Станіслав, залишивши засуджених без нагляду. Частина ув'язнених тоді спробувала втекти, але неможливо визначити, скільком із них вдалося здійснити цей задум[3]. Тогочасна преса і уцілілі польські в'язні відзначали, що з в'язниці вирвалося до тисячі осіб[3]. У свою чергу, один зі свідків, допитаних у 90-х роках ХХ ст. Лодзькою окружною комісією з розслідування злочинів проти польського народу, ствердив, що втеча виявилася вдалою для 40 чоловіків і 40 жінок.[3]. Допомогу зовні для в'язнів-утікачів організував капітан Ігнацій Любчинський спільно з молоддю із Стрілецького союзу і польської молодіжної військової організації «Військова підготовка» (пол. Przysposobienie Wojskowe)[11][10]. Невдовзі енкаведисти повернулися до міста і почали систематичне винищення в'язнів. Жертв розстрілювали у в'язничних підвалах або у внутрішньому дворі. На період страти вони заводили автомобільні двигуни або пускали гучну музику з мегафонів, щоб заглушити виляски пострілів і передсмертні крики. Цей засіб виявився дієвим, оскільки розправа стала надбанням гласності тільки після остаточної евакуації радянських урядовців зі Станіслава.[3]. 2 липня місто зайняли союзні німецьким військам угорські підрозділи. Жителі тоді ринулися до в'язниці, надіючись, що вони там відшукають заарештованих родичів і друзів. На території будівлі було знайдено тільки десятки постріляних тіл. Колаборантська щоденна газета «Goniec Krakowski» сповістила, що у дворі суду і в сусідньому саду було додатково виявлено три колективні могили, заповнені кількома шарами трупів. Спільні могили також було знайдено в Посічі (понад 200 тіл) і в Пасічній (три могили з сотнями останків)[3]. Очевидці ексгумації повідомляли, що багато трупів мали сліди тортур — наприклад, ураження електричним струмом[a]. До того ж вони твердили, що в одній із камер працівники НКВС замурували в'язнів живцем[3] (польський історик Богдан Мусял піддав сумніву такого роду свідчення)[b]. Відомості про кількість убитих в'язнів, які подають джерела, різняться. Документи НКВС повідомляють, що у в'язницях Станіслава, Коломиї та Печеніжина загалом було ліквідовано 1000 осіб[3][10]. Вже 5 липня 1941 року капітан держбезпеки Філіппов направив наркому Сергієнку доповідну «Про евакуацію в’язниць західних областей СРСР», де зазначалося, зокрема, що у в’язницях Станіславської області було розстріляно 1000 в’язнів[9]. Інші джерела зазначали, що в самій лише Станіславській в'язниці загинули від 1200 до 2500 ув'язнених[3]. Лодзька окружна комісія з розслідування злочинів проти польського народу, яка розслідувала цю справу, оцінила кількість жертв приблизно в 1500[3]. Подальші подіїТрупи, знайдені в тюремних камерах і в підвалах або у внутрішньому дворі, були поховані в колективних могилах на міському кладовищі. Тільки тіла впізнаних жертв забрали їхні сім'ї. З масових поховань у дворі суду було вилучено лише вісім трупів; решту знову засипали із санітарних причин[3]. У 1989-1990 роках масові поховання в Посічі та Пасічній обстежили працівники товариства «Меморіал»[3]. Див. також
Виноски
Примітки
Джерела
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
