Воскресенська Зоя Іванівна

Воскресенська Зоя Іванівна
Народилася	15 (28) квітня 1907 або 28 квітня 1907(1907-04-28)[1]  Узлова, Богородицький повітd, Тульська губернія, Російська імперія[1]
Померла	8 січня 1992(1992-01-08)[1] (84 роки)  Москва, Росія
Поховання	Новодівичий цвинтар
Країна	СРСР  Росія
Діяльність	письменниця, дитяча письменниця, перекладачка, авторка оповідань
Знання мов	російська
Мова творів	російська
Роки активності	з 1992
Жанр	оповідання
Членство	СП СРСР
Партія	КПРС
У шлюбі з	Рибкін Борис Аркадійович
Учасник	німецько-радянська війна
Нагороди
Воскресенська Зоя Іванівна у Вікісховищі
Роботи у  Вікіджерелах

Зоя Воскресенська (28 квітня 1907, Узлова, Російська імперія — 8 січня 1992, Москва, Росія) — радянська розвідниця і дитяча письменниця. Лауреат Державної премії СРСР (1968). Полковник. Почесний громадянин Тульської області.

Зоя Воскресенська народилась 15 (28) квітня 1907 року в родині помічника начальника залізничної станції Вузлова (нині Тульської області). У 14 років стала бібліотекарем 42-го батальйону ВЧК Смоленської губернії, в 1923 році була політруком в колонії малолітніх правопорушників. У 1928 році перейшла на роботу в Задніпровський райком РКП (б) Смоленська. У 1928 році переїхала до Москви і з серпня 1929 року розпочала працювати в Іноземному відділі ОГПУ — у зовнішній розвідці. Член ВКП (б) з 1929 року. Перша поїздка на розвідувальну роботу у Зої Воскресенської була в Харбін, де значилася секретарем синдикату «Союзнафти», протягом двох років успішно виконувала відповідальні розвідзавдання під час гострої боротьби на КСЗ. З 1932 року очолювала Іноземний відділ постійного представництва ОГПУ в Ленінграді.

Пізніше була на розвідувальній роботі в Латвії, Німеччини та Австрії.

З 1935 по 1939 рік — заступник резидента розвідки НКВС у Фінляндії. Офіційно виконувала обов'язки керівника радянського представництва ВАО «Інтурист» в Гельсінкі. У 1936 році до Фінляндії була резидентом під прикриттям посади консула (пізніше — другий секретар повпредства) приїхав Б. А. Рибкін («Ярцев», «Кін»). Спочатку у резидента і його зама ділові стосунки не складалися. «Ми сперечалися з кожного приводу! — згадувала Зоя Іванівна. — Я… просила Центр відкликати мене». У відповідь було наказано допомогти новому резиденту увійти в курс справи, а потім повернутися до цього питання".

Надалі Воскресенська-Рибкіна взаємодіяла з П. А. Судоплатовим (у майбутньому генерал-лейтенант, начальник спеціального управління НКВС). У Москву повернулася перед самою війною з Фінляндією. Стала одним з основних аналітиків розвідки. На початку Великої Вітчизняної війни займалася підбором, організацією. навчанням і перекиданням за лінію фронту диверсійних груп. З кінця 1941 по березень 1944 року знаходилася в Швеції в якості прес-секретаря радянського посольства.

Після повернення в Москву займалася аналітичною роботою в центральному апараті розвідки, дослужилася до начальника німецького відділу, виїжджала у відрядження до Берліна з оперативним завданням.

У 1953 році, після арешту П. А. Судоплатова, виступила на його захист.

У 1953 році була звільнена з розвідки, в 1955 році направлена у Воркутинський ВТТ (один з таборів ГУЛАГу) начальником спецчастини, де прослужила близько двох років.

У 1956 році вийшла на пенсію у званні полковника МВС СРСР і зайнялася літературною діяльністю.

У 1965 році була прийнята в члени СП СРСР. Тільки за період з 1962 по 1980 роки її книги були опубліковані накладом в 21 мільйон 642 тисячі примірників. Вже важко хвора, вона написала книгу «Тепер я можу сказати правду». Вона померла 8 січня 1992 року, а книга у видавництві «Олма-Пресс» вийшла в грудні 1992 року.

З. І. Воскресенська похована в Москві на Новодівичому кладовищі.

• Брати — Микола (нар. 1910) і Євген (нар. 1913)
• Перший чоловік (1927—1929) — Володимир Казутін, комсомольський і партійний активіст (розлучення)
• Син — Володимир Володимирович Казутін (рід. 1928)
• Другий чоловік — Борис Аркадійович Рибкін (1899—1947), радянський розвідник і дипломат.
• Син — Олексій Борисович Рибкін (1944—2009).

• 1962 — «Крізь крижану імлу» (переклад українською мовою — 1966, Веселка, перекладач — Д. Окийченко);
• «Зойка і її дядечко Санька» — М.: Детгиз, 1962
• «Зустріч» — М.: Детгиз, 1963
• «Серце матері» — М.: Дитяча література, 1965
• «Антошка» — М.: Дитяча література, 1966
• «Ранок» — М.: Дитяча література, 1967
• «Секрет» (розповіді про сім'ю Ульянових). — М.: Дитяча література, 1967, 1969, 1970, 1972, 1977, 1984
• «Дівчинка в бурхливому морі» — М.: Дитяча література, 1969
• «Дороге ім'я» — М.: Дитяча література, 1970
• «Пароль -» Надія "" — М.: Дитяча література, 1972
• 1973 — «Рот Фронт», «Батькова вишня»
• Зібрання творів у 3-х т. — М.: Дитяча література, 1974—1975. — 300 000 прим.
• Слово про Великий Законі. — М.: Дитяча література, 1977, 1978, 1980
• Надія. — М.: Дитяча література, 1979
• 1980 — «Повісті та оповідання про Леніна»
• «Батькова вишня» — М.: Дитяча література, 1980. — 16 стор. — 2 000 000 прим.
• «Консул» (роман у двох книгах). — М.: Дитяча література, 1981. — 600 стор. — 200 000 прим.
• Бабуся Параскева. — М.: Дитяча література, 1980, 1983
• «Гніздо на балконі» — М.: Дитяча література, 1981
• У цей пам'ятний травневий день. — М.: Дитяча література, 1981
• Місячна тінь. — М.: Дитяча література, 1983
• 1984 — «Надія», «Петя-пересмішник»
• Ігорьок і Сивка-бурка. — М.: Малюк, 1990.
• «Тепер я можу сказати правду». — М.: Республіка, 1993. — 224 с. — 35000 екз. — ISBN 5-250-02042-9.
• «Під псевдонімом Ірина: записки розвідниці». — М.: Современник, 1997. — 350 с. — ISBN 5-270-01829-2.

• 1965 — Серце матері (фільм, 1965)
• 1966 — Вірність матері
• 1973 — Надія(фільм, 1973)

• 2011 рік  — Поєдинки. Два життя полковника Рибкіної (реж. Леонід Белозорович)

• Державна премія СРСР (1968) — за сценарій і літературну основу фільму «Серце матері» (1965)
• Премія Ленінського комсомолу (1980) — за книгу «Надія»
• Орден Леніна (06.05.1977)
• Орден Жовтневої Революції (12.08.1987)
• Орден Трудового Червоного Прапора
• Орден Вітчизняної війни I ступеня (1985)
• Два ордена Червоної Зірки
• Медаль «За бойові заслуги» та інші
• Заслужений працівник НКВД (1940)

• Зоя Воскресенська, Едуард Шарапов. Таємниця Зої Воскресенської. — М.: Олма-Пресс, 1998. — ISBN 5-87322-877-9.
• Воскресенська Зоя Іванівна // Тульський біогр. слів: в 2-х т. — Тула, 1996. — Т. 1 (А-Л). — С. 119.

• [1] на сайті
• [2] [Архівовано 26 квітня 2019 у Wayback Machine.]
• [3] [Архівовано 27 грудня 2019 у Wayback Machine.]
• Полковник Зоя
• [4] [Архівовано 9 серпня 2020 у Wayback Machine.]
• [5] [Архівовано 7 лютого 2020 у Wayback Machine.]
• [6] [Архівовано 18 березня 2020 у Wayback Machine.]
• Овчинников Д. Две жизни Зои Воскресенской // Молодой коммунар. — 03.10.2017. [Архівовано 11 жовтня 2017 у Wayback Machine.]

1. ↑ ^{а б в} https://tounb.ru/tulskij-kraj/istoriya-kraya/biograficheskie-ocherki/pisateli/74-tulskij-kraj/istoriya-kraya/biograficheskie-ocherki/pisateli/1159-Voskresenskaya-Zoya-Ivanovna-