Григулевич Йосип Ромуальдович

Григулевич Йосип Ромуальдович
лит. Juozas Grigulevičius
Народився	5 травня 1913(1913-05-05)[1]  Вільнюс, Російська імперія
Помер	2 червня 1988(1988-06-02)[1] (75 років)  Москва, СРСР
Поховання	Нове Донське кладовище
Країна	Литва  Російська імперія  СРСР  Коста-Рика  Аргентина
Діяльність	шпигун, історик, дипломат, біограф, вбивця, розвідник, етнограф
Галузь	етнографія, історія і історія релігії
Alma mater	Сорбонна, Вища школа соціальних наук і Вища партійна школа при ЦК КПРС[d]
Науковий ступінь	доктор історичних наук, доктор наук і 1965
Знання мов	російська[2]
Заклад	Комітет державної безпеки СРСР
Учасник	німецько-радянська війна
Членство	Російська академія наук і Академія наук СРСР
Посада	посол
Партія	КПРС і Комуністична партія Польщі
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Йосип Ромуальдович Григулевич (литовський варіант — Юозас Григулявичус (лит. Juozas Grigulevičius); псевдоніми: Артур, Макс, Мігель, Юзик, Падре, Феліпе; літературний псевдонім: І. Лаврецький; 5 травня 1913, Вільно, Російська імперія — 2 червня 1988, Москва, СРСР) — радянський розвідник-нелегал, згодом вчений-латиноамериканіст^[3]: фахівець з етнографії та історії країн Латинської Америки, історії католицької церкви в Латинській Америці та інституту папства, діяч атеїстичної пропаганди. Дослідник нетрадиційних релігій і культів. Доктор історичних наук (1965), член-кореспондент АН СРСР (1979).

Народився 5 травня 1913 в сім'ї Ромуальда Григулевича і Надії Лаврецької, литовських караїмів, у Вільні (нині Вільнюс) Російської імперії.

У 1926 році, будучи учнем гімназії в Паневежисі (Литва), зайнявся підпільною комуністичною пропагандою. У 1930 році вступив у Комуністичну партію Польщі. У грудні 1931 року був заарештований у Вільні. У травні 1933 року відбувся судовий процес у справі нелегальної організації КП Західної Білорусії, в яку входив Григулевич. У серпні Григулевич був висланий з Польщі, і в жовтні поступив на навчання до Вищої школи соціальних наук при університеті Сорбонни.

Від 1933 року працював у МОДРі Франції. У серпні 1934 по лінії Комінтерну спрямований до Буенос-Айреса, від 1935 року працював у МОДРі Аргентини^[4].

У травні 1937 року — керівник радянської розвідки ІНО НКВС Слуцький відправляє групу агентів, в тому числі Григулевича, в Барселону для придушення збройного виступу POUM^[5].

20 червня група під керівництвом резидента НКВС в Іспанії А. М. Орлова, за участю Григулевича, викрадає з в'язниці і через два дні таємно вбиває лідера POUM Андреса Ніна.

У жовтні 1937 року працював в Іспанії на посаді перекладача резидентури іноземного відділу НКВС^[6]. Бере участь у бойових діях на боці республіканців, знайомиться з мексиканським художником комуністом-сталіністом Давидом Сікейросом. Незабаром був відправлений до Москви для навчання на спецкурсах НКВС.

• Квітень 1938 — направлений в США під псевдонімом «Феліпе».
• Травень 1938 — направлений в Мексику для організації вбивства Л. Д. Троцького.
• Листопад 1939 — викликаний у Москву для звіту про хід операції по Троцькому.
• Лютий 1940 — повернення в Мексику.
• 24 травня 1940 — організував збройний напад на будинок Троцького в м. Койоакан. Групу грабіжників очолив мексиканський художник Сікейрос. Замах скінчився невдачею — Троцький залишився живий. Григулевичу і його майбутній дружині допоміг втекти від мексиканської поліції Пабло Неруда, тоді генеральний консул Чилі в Мехіко.
• Липень 1940 — від'їзд з Мексики в США.

• 24 грудня 1940 — повернувся до Аргентини.
• 6 червня — указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджений орденом Червоної Зірки.
• Червень 1941 — призначений резидентом в Південній Америці. Займався створенням агентурної мережі ІНО НКВС в Аргентині, Чилі, Уругваї і Бразилії. Формував антифашистські диверсійні групи в нейтральній Аргентині («Д-група»).
• 1941-43 — організовує диверсії на кораблях, що постачають стратегічні матеріали до нацистської Німеччини (через Іспанію і Португалію).
• 1943 — резидентура НКВС зазнає великого тиску з боку поліцейських органів і спецслужб Аргентини. Григулевич вживає заходів по реорганізації мережі.
• Липень 1944 — згортання роботи резидентури в Аргентині.
• 29 жовтня 1944 — арешт багатьох учасників «Д-групи». Григулевич їде в Монтевідео. Перекидання архіву резидентури з Аргентини в Уругвай.
• Серпень-вересень 1945 — перебрався до Бразилії під іменем Теодоро Б. Кастро, громадянина Коста-Рики.
• 1946 — бразильський етап підготовки для закидання в Європу.
• Листопад 1947 — переїзд з Ріо-де-Жанейро в Москву після розриву радянсько-бразильських відносин.
• 1948 — навчання на курсах нелегалів в Москві. Підготовка легенди для роботи в Європі.

• 1949 — як резидент (псевдонім «Макс») відряджається в Італію.
• 1950 — налагодження імпортно-експортного «даху» в Італії.
• 1951 — активна дипломатична і розвідувальна робота в Італії.
• 14 травня 1952 — посол Коста-Рики Теодоро Б. Кастро (він же Й. Р. Григулевич) вручив вірчі грамоти президенту Італії. За сумісництвом посол — радянський розвідник представляв Коста-Рику при папському престолі у Ватикані і в Югославії. «Це було найвище досягнення радянської нелегальної розвідки», — зазначав Олег Гордієвський^[7]. За наказом Сталіна готував замах на Тіто.
• Листопад 1953 — повернення в Москву. У Римі раптове зникнення костариканського посла разом з його дружиною та дочкою створило переполох, і чутки про залучення мафії.
• 1954—1955 — навчання у Вищій партійній школі.
• 1956 — Григулевич виведений з резерву нелегальної розвідки і направлений на роботу у Всесоюзне товариство культурних зв'язків із зарубіжними країнами.
• У 1970-ті роки за поданням голови КДБ СРСР Ю. В. Андропова нагороджений Орденом Червоного Прапора.

Під своїм ім'ям, а також псевдонімами В. Р. Лаврецький і В. Р. Григулевич-Лаврецький писав праці з історії країн Латинської Америки, біографії знаменитих людей (Болівар, Панчо Вілья, Міранда, Хуарес, Че Гевара, Альєнде, Сікейрос). Сумарний тираж книг Лаврецького, виданих лише в серії «Жизнь замечательных людей», становить 980 000 примірників.

Автор понад 30 наукових і науково-популярних книг, а також понад 400 других робіт, з історії Римо-католицької церкви, написаних як з позицій атеїзму і історичного матеріалізму, так і з урахуванням немарксистського зарубіжного досвіду^[8]. Один з авторів «Атеїстичного словника».

В 1957 році вийшла перша наукова монографія В. Р. Григулевича «Ватикан. Релігія, фінанси і політика», яку автор захистив як кандидатську дисертацію з історії^[9].

У 1960 році перейшов на роботу в Інститут етнографії АН СРСР (сектор Америки, Австралії і Океанії) на посаді старшого наукового співробітника. У 1961 році брав участь у створенні Інституту Латинської Америки; в 1965 році захистив докторську дисертацію по темі «Культурна революція на Кубі»^[10].

З 1970 року обіймав посаду завідувача відділу — керівника сектору з вивчення зарубіжної етнографії (в 1982 році перетворено в сектор релігієзнавства та зарубіжної етнографії)^[11]. Головний редактор журналу «Суспільні науки» (1976—1987).

15 березня 1979 року обраний членом-кореспондентом АН СРСР по Відділенню історії (загальна історія, в тому числі сходознавство), пізніше балотувався і в академіки^[12].

2 червня 1988 року помер. Похований на Донському кладовищі в Москві^[13].

• Дружина — мексиканка Лаура Агиляр Араухо (1916—1997)^[14], з якою він познайомився, ховаючись після невдалого замаху на Троцького. В подальшому супроводжувала його при переїздах до Аргентини, Італії та Москви.
  • Дочка — Григулевич Надія Йосипівна — етнолог, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник сектора етнічної екології ІЕА РАН.

• Зенькович Н. А. Собрание сочинений. Т.6: Покушения и инсценировки: От Ленина до Ельцина [Архівовано 19 квітня 2022 у Wayback Machine.]. — М.:ОЛМА-ПРЕСС, 2004. — 636 с.:ил. ISBN 5-224-00843-3, ISBN 5-224-02152-9 (т.6)
• Зорин. Л. Г. Медный закат [Архівовано 31 березня 2018 у Wayback Machine.] // Знамя. — 2008. — № 2.
• Ларин Е. А. Большая российская энциклопедия : [в 36 т.] / председ. ред. кол. Ю. С. Осипов, отв. ред. С. Л. Кравец. — М. : Науч. изд-во «БРЭ», 2007. — Т. 8. Григорьев — Динамика. — С. {{{сторінки}}}. — ISBN 978-5-85270-338-5. (рос.)
• Никандров Н. Иосиф Григулевич. Разведчик, «которому везло». — М. : Молодая гвардия, 2005. — 448 с. — (ЖЗЛ; Вып. 967). — 5000 экз. — ISBN 5-235-02825-2Никандров Н. Иосиф Григулевич. Разведчик, «которому везло». — М. «Молодая гвардия», 2005. — 448 с. — (ЖЗЛ; Вып. 967). — 5000 экз. — ISBN 5-235-02825-2
• Поляков Ю. А. Штрихи к портрету члена-корр. РАН И. Р. Григулевича // Новая и новейшая история. 2007. № 4;
• Рапопорт В. Григулевич и другие [Архівовано 24 жовтня 2013 у Wayback Machine.] // «Чайка»
• Степанков В. Н., Киселёв А. В., Шарапов Э. П. Чекисты Сталина [Архівовано 19 квітня 2022 у Wayback Machine.]. — СПб.:Издательский дом «Нева», 2006. — 640 с. ISBN 5-7654-4606-X
• Чернявский Г. И. ИОСИФ ГРИГУЛЕВИЧ: УЧёНЫЙ И УБИЙЦА [Архівовано 28 червня 2008 у Wayback Machine.]//журнал Вестник, № 25(284) от 4 декабря 2001 г.
• Чиков В. М. Суперагент Сталина: тринадцать жизней разведчика. — М.: Вече, 2006. — 378, [1] с., [8] л. ил., портр.; 21 см. — (Досье эпохи). ISBN 5-9533-1621-6.
• Чиков В. М. Наш человек в Ватикане или Посол чужой страны, М., 2009. ISBN 978-5-9950-0051-8.

• Персональна сторінка Иосифа Ромуальдовича Григулевича на офіційному сайті РАН (рос.)(рос.)
• Біографія на сайті СЗР
• Сторінка на сайті ІЕА РАН
• Історична довідка [Архівовано 16 січня 2021 у Wayback Machine.] на сайті Архіву РАН
• «Його скрізь приймали за свого» [Архівовано 26 травня 2018 у Wayback Machine.] // НВО від 05 вересня 2008
• «Йосип Григулевич: вчений і розвідник», ИТАР-ТАСС, 11.05.2006 р. // сайт СЗР Росії
• Ніл Нікандров. [Архівовано 20 липня 2017 у Wayback Machine.] Рядовий Комінтерну по кличці «Мігель» [Архівовано 20 липня 2017 у Wayback Machine.]
• Мігель, він же Радянський Лоуренс
• «Зниклий посол»
• Як МДБ боролося з сіоністами в Східній Європі