Долгоруков Микола Андрійович
Долгоруков Микола Андрійович (1792–23(11).04.1847) — військовик, дипломат, державний діяч, князь. З Рюриковичів. БіографіяНалежав до княжого роду Долгорукових. Старший син статського радника князя Андрія Миколайовича Долгорукова (1772—1834) та Єлизавети Миколаївни Салтикової (1777—1855). 1806 року зараховано на службу до на посаду актуаріуса 14-го класу. Того ж року переведено до архіву Колегії закордонних справ. 1810 став камер-юнкером та переведено до апарату колегії. Призначено перекладачем в Колегії. На Війні 1812 вступив до ополчення, перебував у російській армії під час пізніших антинаполеонівських кампаній, з 1813 — підпоручник Ізюмського гусарського полку, відзначився у Дрезденській битві та битві під Кульмом. Того ж року переведено поручником до лейб-гвардії Гусарського полку, став ад'ютантом П.Вітгенштейна. За битву під лейпцигом нагороджено золотою шаблею. Від 1816 — флігель-ад'ютант імператора Олександра I. Учасник російсько-перської війни 1826–28 і російсько-турецької війни 1828—1829. Імператором Миколою I 1828 номінований генерал-майором почту його величності. 1829 за спеціальним відрядженням заступив убитого О.Грибоєдова на посаді російського посланника в Тегерані (Персія, нині Іран), нагороджено орденом св. Анни 1-го ступеню, перським орденом Лева і Сонця 1-го ступеню, після чого 25 червня 1830 року удостоєний звання генерал-ад'ютанта Миколи I. З 1831 року — мінський тимчасовий військовий губернатор, віленський та гродненський військовий губернатор. З 1 грудня 1830 по 10 червня 1831, у зв'язку з польським повстанням, Віленська, Гродненська та Мінська губернії перебували на військовому стані і були під начальством головнокомандувача діючої армії графа І.І. Дібіча-Забалканського, а потім, у зв'язку з перенесенням бойових дій на територію Царства Польського, – під керуванням головнокомандувача Резервної армії графа П.Толстого[2]. З 1832 року — віленський військовий губернатор (із керуванням і цивільними справами губернії), 1833 року — гродненський та білостоцький генерал-губернатор. Отримує звання генерал-лейтенанта. Від 1834 — гродненський, білостоцький та мінський генерал-губернатор, водночас віленський військовий губернатор. За його урядування система місцевого управління була приведена у відповідність до загальноімперських зразків, а також був намічено подальший курс з його інтеграції до складу Російської імперії. При цьому виступав проти репресивних заходів стосовно поляків. 1835 року отримав підтримку імператора з російської колонізації сільської місцевості Литви. Жодним чином не долучився до ліквідації 1839 року унійної церкви у підвладних землях. Разом з тим налагодив відносини з польською аристократією, але разом з тим фактично постійно відхиляв прохання про пільги для дрібної польської шляхти. Загалом м'яке ставлення до поляків сучасники пов’язували з тим, що «напозичав» грошей (фактично брав хабарі) у польських магнатів[3]. До того ж збирався оженитися на представниці польської шляхти, що спричинило невдаволення імператора[4]. 1840 року обійняв посаду харківського, полтавського і чернігівського генерал-губернатора, дістав підвищення в ранзі до генерала від кавалерії. Ініціював створення Харківського доброчинного товариства. Долгоруков першим почав розробляти нові напрями промислової колонізації, для чого на його запрошення із Санкт-Петербурга прибули штаб-офіцери Корпусу гірничих інженерів для дослідження покладів кам’яного вугілля та лікувальних властивостей грязей, відкритих на слов’янських землях. За його рекомендацією 1841 року було створено комітет для поліпшення становища колоністів-фабрикантів на чолі з губернським предводителем дворянства І. В. Капністом. Виготовлене колоністами-фабрикантами сукно йшло на обмундирування рекрутів Полтавської губернії[5]. 1842 року пропонував повернутися до регулювання цінової політики на спиртні напої акцизним збором, а також висловився за заборону ввезення напоїв із власно російських губерній. Не був прихильником різкого скасування станових привілеїв та наміру уряду перенести Іллінську ярмарку з Ромен до Полтави, вважаючи, що комерційні центри, котрі виникли у зв’язку з місцевими потребами, не можуть управлятися зі столиці, тим більше, що роменські та харківські купці не підтримали цього переміщення. Водночас генерал-губернатор наполягав на заміщенні виборних посад у поліції державними чиновниками, що сприяло б поглибленому економічному освоєнню краю. 1844 року до нього звертався Тарас Шевченко з проханням допомогти у поширенні «Живописної України», і Долгоруков надіслав відповідні розпорядження цивільним губернаторам Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній[6]. Від 1846 додатково виконував обов'язки куратора Харківського учбового округу. Кавалер орденів св. князя Олександра Невського, Білого Орла, св. Анни 1-го та 2-го ст., св. Володимира 3-го і 4-го класів, св. Георгія 4-го класу, низки іноземних орденів. Нагороджений золотою шаблею за хоробрість (1814). Привласнив 40 тис. карб. казенних грошей, зокрема тих, що належали Харківському університету[7]. Перед смертю зізнався царю про розтрату[8]. Наклав на себе руки 1847 року у м. Харкові. Поховано у харківському Успенському соборі. РодинаЗ 8 січня 1815 року — княжна Марія Салтикова (1795-1823), донька князя Дмитра Миколайовича Салтикова (1767-1826) Діти:
З 1841 — Люція Зебелло (1815—1900), донька Йосипа Вавржецького Діти:
Примітки
Джерела та література
|
||||||||||||||||||||||||||||||
.png)
Portal di Ensiklopedia Dunia
