Ельза Ласкер-Шюлер
Ельза Ласкер-Шюлер (нім. Else Lasker-Schüler, при народженні Елізабет Шюлер; [ˈɛl.zə ˈlas.kɐ ˈʃyː.lɐ]; 11 лютого 1869 — 22 січня 1945) —німецька поетеса, драматургиня та ілюстраторка єврейського походження, господиня літературного салону, відома богемністю своєї поезії та життя в Берліні. Одна з небагатьох жінок, пов’язаних з рухом експресіонізму. Втекла з нацистської Німеччини і прожила решту життя в Єрусалимі. БіографіяЕлізабет Шюлер народився в Ельберфельді, тепер район Вупперталя. Її мати Жаннет Шюлер (до шлюбу Кіссінг) була центральною фігурою в її поезії; на створення головного героя для п'єси «Вуппер» (нім. «Die Wupper», 1909) мисткиня надихнулася своїм батьком Аароном Шюлером — єврейськийм банкіром. Її брат Пол помер, коли їй було 13 років. Ельзу вважали вундеркіндом, оскільки вона читала й писала з чотирьох років. З 1880 року відвідує ліцей «West an der Aue». Кинувши школу, почала отримувати приватні уроки вдома у батьків. У 1894 році одружилася з лікарем та шахістом Джонатаном Бертольдом Ласкером (старший брат Емануеля Ласкера, чемпіона світу з шахів) і переїхала з ним до Берліна, де здобула художню освіту. 27 липня 1890 року померла її мати, через 7 років батько. 24 серпня 1899 року Ельза народила сина Пола і опублікувала свої перші вірші; перший її повний том поезії «Стікс» (нім. Styx) вийшов у 1902 році. 11 квітня 1903 року вона розлучилася з чоловіком, а 30 листопада взяла шлюб з Ґеоргом Левіном, художником та засновником експресіоністського журналу «Der Sturm». Його псевдонім Герварт Волден вигадала саме Ельза Шюлер.  Зліва направо: Бертольд Ласкер, Ельза Ласкер-Шюлер, Анна Ліндвурм-Лінднер та Франц Ліндвурм-Лінднер; приблизно 1900-ті роки. Перший прозовий твір Ельзи Шюлер, «Книга Пітера Хілла» (нім. «Das Peter-Hille-Buch»), був опублікований у 1906 році після смерті Хілле — одного з її найближчих друзів. У 1907 році вона опублікувала збірку прози «Ночі Тіно з Багдада» (нім. «Die Nächte der Tino von Bagdad»), а потім п'єсу Вуппер у 1909 році. Збіркою поезії «Моє диво» (нім. «Meine Wunder», 1911), Ласкер-Шюлер затвердилася як провідна представниця німецького експресіонізму. Після розлучення з Ґервартом Волденом у 1912 році Ласкер-Шюлер опинилася без грошей і залежала від фінансової підтримки своїх друзів, зокрема Карла Крауса. У тому ж році вона познайомилася з Ґотфрідом Бенном. Між ними зав'язалася міцна дружба, яка надихнула поетесу на велику кількість любовних віршів на його честь. У травні 1922 року вона взяла участь у Міжнародному конгресі прогресивних художників і підписала «Прокламацію про заснування Союзу прогресивних міжнародних художників».[11] У 1927 році через смерть сина впала в глибоку депресію. Незважаючи на отримання премії Кляйста в 1932 році, через єврейське походження нацисти цькували Ельзу Шюлер та завдавали їй фізичного насилля. Вона емігрувала до Цюриха, але й там не могла працювати, а згодом у 1934 році поїхала до Святої Землі та остаточно оселилася в Єрусалимі у 1937 році. Наступного року її позбавили німецького громадянства, а з початку Другої світової війни мисткиня не могла повернутися до Європи. За словами Єгуди Аміхая, її першого перекладача з івриту, вона жила бідно, і діти по сусідству цькували її за ексцентричний одяг і поведінку.[12]  Ласкер-Шюлер одягнена в азійський костюм як її альтернативна персона "Принц Юссуф" Ельза Шюлер заснувала літературний салон «Kraal», який філософ Мартін Бубер відкрив 10 січня 1942 року у Французькому культурному центрі.[13] Деякі провідні єврейські письменники та амбіційні поети відвідували її літературні програми, але Ласкер-Шюлер отримала вето на читання лекцій німецькою мовою. Вона просила голову німецької синагоги в Єрусалимі дозволити їй ще раз скористатися його Gotteshaus (будинком Бога): «Де б я не була, німецькою мовою говорити заборонено. Я хочу влаштувати останній вечір в Kraal для зламаного поета, щоб продекламувати його переклади [на німецьку] великого єврейського» (Лист до рабина Курта Вільгельма, Архів Ельзи Ласкер-Шюлер, Єрусалим, цит. у Bauschinger, p. 270).[13] В останні роки життя Ласкер-Шюлер працювала над драмою «ЯтаЯ» (нім. IchundIch), з якої уцілів лише фрагмент. Вона закінчила збірку віршів «Моє блакитне піаніно» (нім. Mein Blaues Klavier, 1943), надруковану обмеженим тиражем у 330 примірників. «Літературне прощання стало її останньою спробою подолати самотність. Важливо, що вона присвятила роботу "моїм незабутнім друзям у містах Німеччини та таким, як я — вигнаним і добросовісно розсіяним по всьому світу"». В одному зі своїх останніх актів вона попросила, щоб її рідне місто Вупперталь і його околиці були врятовані від бомбардувань союзників»[13]. Ельза Шюлер зазвичай витрачала всі отримані гроші і через це часто залишатися без їжі та даху над головою. На допомогу їй приходили Гайнц Ґерлінг і поет Манфред Штурман. Ґерлінг відкрив для неї банківський рахунок регулярними платежами, що покривали її витрати, тоді як Штурман редагував її роботу та допомагав їй з видавцями. Після її смерті Штурманн став опікуном її спадщини і протягом 1950-х та 1960-х років активно співпрацював з видавцями у Східній і Західній Німеччині, Швейцарії та Австрії, які бажали опублікувати її твори. У 1944 році здоров'я Ельзи Ласкер-Шюлер погіршилося. 16 січня вона пережила серцевий напад і 22 січня 1945 року померла в Єрусалимі. Похована на єврейському кладовищі на Оливній горі.[14]   Літературна кар'єра Ельза Ласкер-Шюлер залишила кілька томів поезії та три п'єси, а також багато оповідань, есеів та листів. За життя її вірші публікувалися в різних журналах, наприклад, «Der Sturm», який редагував її другий чоловік, та «Die Fackel» Карла Крауса. Вона також видала багато антологій поезії, деякі з яких проілюструвала сама, зокрема:
У 1908 році Ласкер-Шюлер написала свою першу і найважливішу п’єсу Die Wupper, яка була опублікована у 1909 році, а перша вистава відбулася 27 квітня 1919 року в Німецькому театрі в Берліні. Значною частиною її творчості виступає любовна поезія, але є й глибоко релігійні вірші та молитви. Переходи між ними часто досить плавні. Її пізні роботи особливо багаті на біблійні та східні мотиви. Ласкер-Шюлер була дуже вільною від зовнішніх правил поетичної форми, однак її твори завдяки цьому досягають більшої внутрішньої концентрації. Також у творчості вона не цуралась мовних неологізмів. ВпливШотландський поет XX століття Г'ю Макдіармід включив переклад уривку з твору Ельзи Шюлер у свій велику поему «П'яний чоловік дивиться на будяк» (англ. A Drunk Man Looks at the Thistle, 1926). (Рядки 401–410) Німецькі композитори Маргарет Швайкерт і Луїза Шульце-Бергоф поклали вірші поетеси на музику. Вшанування пам'яті На Моцштрассе 7, Берлін-Шенеберг, де Ельза Шюлер жила з 1924 по 1933 рік, встановлена меморіальна таблиця. У 1996 році частину цієї вулиці було перейменовано на Ельзе-Ласкер-Шюлер-Штрассе. В Ельберфельді у Вупперталі тепер є школа, названа на її честь («Школа без расизму»), а на Герцогштрассе у Вупперталі встановлено меморіальну стелу. Товариство-Ельзи-Ласкер-Шюлер було засновано в 1990 році у Вупперталі журналістом Хайо Яном. Твори поетеси представляли та обговорювали на понад 20 міжнародних симпозіумах від Бреслау до Тель-Авіва. В Єрусалимі є невелика вулиця, названа на честь Ельзи Ласкер-Шюлер у районі Найот — Рехов Ельзе. На хребті в Єрусалимському лісі, неподалік від меморіалу Яду Кеннеді, стояла скульптура на її честь, схожа на тонкий стовбур дерева з крилами. Його встановили там у 1997 році, а в липні 2007 року — вона безслідно зникла. У 2007 році її останні дні в Єрусалимі були відзначені в п'єсі радіо BBC «My Blue Piano» шотландського драматурга Марті Росса (Radio 4 2007), де поєднали факти її передсмертних днів із фантазіями її внутрішнього життя. 7 лютого 2020 року Google відзначив її дудлом.[19] Згадки в кіно
Переклади англійськоюПоезія
Проза
П'єси
Список літератури
Посилання |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
