Еманюель-Арман де Він'єро дю Плессі-Рішельє

Еманюель-Арман де Він'єро дю Плессі-Рішельє
фр. Emmanuel Armand de Vignerot du Plessis
Народився	31 липня 1720(1720-07-31)[1][2][3]  Париж, Французьке королівство
Помер	1 вересня 1788(1788-09-01)[1][2][3] (68 років)  Париж, Французьке королівство
Країна	Французьке королівство[4]
Діяльність	політик, дипломат, військовослужбовець
Знання мов	французька[4]
Титул	герцог[1]
Посада	Воєнний міністр Франціїd[1], міністр закордонних справ Франції[1] і губернатор[1]
Батько	Арман-Луї де Віньєро дю Плессі-Рішельє
Мати	Anne-Charlotte de Crussol de Florensacd
У шлюбі з	Louise Félicité de Brehand
Діти	Арман Дезіре де Він'єро дю Плессі-Рішельє[4] і Innocente-Aglaé de Vignerot du Plessisd
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Еманюель-Арман де Він'єро дю Плессі-Рішельє (фр. Emmanuel-Armand de Vignerot du Plessis-Richelieu; 31 липня 1720 — 1 вересня 1788) — державний та військовий діяч Французького королівства, пер Франції.

Походив зі французького шляхетського роду, молодшої гілки дю Плессі-Рішельє. Був родичем двох кардиналів-перших міністрів — Арма́н-Жан дю Плессі́ де Рішельє (через його сестру Фрациску) і Джуліо Мазаріні (через небогу Гортензію Манчині).

Єдиний син Арман-Луї де Віньєро дю Плессі-Рішельє, герцога Егійон, та Анни-Шарлотти де Круссоль-Флорензак. Народився 1720 року в Парижі. Отримав титул графа Ажен. Здобув гарну освіту. Замолоду був при королівському дворі.

У 1737 році вступив до війська. 1739 року очолив 24-й піхотний полк Брі. Користувався підтримкою королівської фаворитки Марії-Анни, герцогиня де Шатору. 1740 року оженився на представниці роду Бреан.

Брав участь у Війні за австрійську спадщину, перебуваючи на півночі Італії. 1744 року в битві біля П'єрлонге зазнав тяжкого поранення. У 1746 року потрапив у полон. По завершенню війни отримав звання табірного маршала та призначено на посаду губернатора Ельзаса.

1750 року після смерті батька стає герцогом Егійон. 1753 року стає губернатором Бретані. Його прискіпливість і прагнення до повновладдя поставили проти нього Штати Бретані і Реннській парламент. З початком Семирічної війни не зміг оперативно організувати оборону узбережжя від англійських піратів. Втім 1758 року відбив напад британського десанту на чолі із Чарлзем Спенсером, герцогом Мальборо на Сен-Мало. Того ж року завдав поразки іншому британському десанту у битві біля Сенн-Касту. 1759 року отримав у розпорядження 20 тис. солдатів, з якими повинен був висадитися в Шотландії, атакувавши Едінбург (в рамках загальної атаки на Велику Британію) з отримання подальшої підтримки від якобитів. Проте поразка Тулонської та Бретонської ескадр завадила цьому.

У 1762 році домігся обмеження брав Штатів Бретані. У 1764 році за підтримки першого міністра Етьєна Франсуа де Шуазеля та Паризького парламенту, Штати Бретані і Реннський парламент намагалися домогтися відставки герцога Егійона, але марно. Після чого протистояння Штатів і герцога тривало. Втім 1768 року дю Плессі-Рішельє сам підав у відставку та перебрався до Парижу. Тут вступив у змову з канцлером Рене Ніколя де Мопу, аббатом Жозефом Марі Террі та королівською фавориткою дю Баррі з метою повалення Шуазеля. 1769 року призначено лейтенантом легкоконної королівської гвардії.

Втім в Паризькому парламенті почався процес проти Егійона. Король наказав парламенту вважати Еманюель-Армана вільним від будь-якого звинувачення. Парламент не підкорився, оголосивши останнього позбавленим прав і привілеїв пера, поки він не очиститься від підозр. В розпал цієї боротьби дю Плессі-Рішельє спільно з Мопу та дю Баррі 1770 року домоглися відставку Шуазеля, скориставшись суперечкою того стосовно Фолклендської кризи.

1771 року Еманюель-Арман де Віньєро дю Плессі-Рішельє, герцога Егійона, було призначено державним секретарем у закордонних справах. Приписував собі успіх державного перевороту, виробленого в 1772 році в Швеції Густавом III за сприяння Франції; але насправді інструкції французькому посланнику в Швеції докинути були дані ще до вступу герцога в міністерство. Не зміг вчасно протидіяти Першому поділу Речі Посполитої. Продовжував розпочаті в Римі переговори про знищенні ордена єзуїтів, хоча потай був його прихильником. Втім у 1773 році орден єзуїтів було ліквідовано. Натомість 1774 року підтвердив права Папського престолу на Авіньйон та Конта-Венессен.

Невдовзі вступив у конфлікт з Рене Ніколя де Мопу, який став першим міністром королівства. Проте зміг 27 січня 1774 року отримати від короля посаду державного секретаря у справах війни та військово-морського флоту. Після сходження на трон нового короля Людовика XVI 1774 року вступив у конфлікт з королевою Марією-Антуанетою, внаслідок чого втратив посади державного секретаря у закордонних справах та у справах війни та військово-морського флоту, але отримав посаду полковника легкоконної королівської гвардії та пенсіон у 500 тис. ліврів. Решту життя, незважаючи на спроби повернутися до двору, провів в своїх маєтках, де писав мемуари. Помер 1788 року.

Дружина — Луїза-Феліція, донька Людовика де Бреана, графа Плело, посланця Франції в Данії

Діти:

• Іннокента-Аглая (д/н—після 1766), дружина маркіза Жозефа-Доміка де Шабрілана
• Арман-Дезіре (1761—1800), герцог Егійон

• Arnaud de Maurepas et Antoine Boulant, Les Ministres et les ministères du siècle des Lumières (1715—1789). Étude et dictionnaire, Paris, Christian et Jas, 1996, 452 p.
• Alain Paraillous, Le duc d'Aiguillon (1720—1788)., Editions Sud Ouest, Bordeaux 2010, ISBN 978-2-8177-0005-2