Житомирський Олександр Матвійович
Олександр Матвійович Житомирський (нар. 11 (23) травня 1881, Херсон — пом. 16 грудня 1937, Ленінград) — російський і радянський композитор та музичний педагог[3]. БіографіяПочинав вчитися музиці як скрипаль — спочатку в Одесі у Еміля Млинарського, потім у 1898—1900 рр. у Відні у Карла Прилля. У 1910 році закінчив Петербурзьку консерваторію по класу композиції у Анатолія Лядова, по класу інструментовки у Миколи Римського-Корсакова. Також навчався у ОЛександра Глазунова і Миколи Соловйова. З 1914 року і до кінця життя викладав там же, з 1919 року професор; вів класи інструментування, контрапункту, композиції, музичної форми. На думку Євгенія Браудо Житомирський — «великий теоретик, педагог корсаковської школи»[4]. Серед його учнів — композитори Андрій Баланчивадзе, Олександр Веприк, Христофор Кушнарьов, Михайло Чулакі, Павло Берлінський, Михайло Юдін; диригенти Олександр Гаук, Олександр Мелік-Пашаєв. У своїх спогадах співак і музичний діяч Сергій Левік зазначив, що Житомирський «був не тільки прекрасним викладачем теорії композиції, але мав диригентські здібності, був на рідкість прямолінійною та принциповою людиною і мав практичний розум»[5]. Замолоду був знайомий з Юлієм Енгелем і брав участь у роботі заснованого останнім Товариства єврейської народної музики, створив ряд обробок єврейських народних пісень[6]. У 1920-ті роки, крім викладання працював консультантом Ленінградського театру опери і балету[7]. На думку того ж Сергія Левіка на початку 1920-х років, розглядався як кандидат на посаду директора Ленінградської філармонії. Кандидатура була відхилена, оскільки Житомирський категорично уникав рукостискань (після того, як таким чином заніс у будинок скарлатину)[5]. Михайло Чулакі згадував, що «ця манія <…> одного разу навіть ледь не стала приводом для дипломатичних ускладнень під час відвідування консерваторії однією іноземною делегацією»[8]. Помер Олександр Житомирський в 1937 році, похований на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври[9]. Музичні твори
Примітки
Посилання
|
Portal di Ensiklopedia Dunia