Змієнко-Сенишин Галина Всеволодівна
Гали́на Все́володівна Зміє́нко-Сени́шин (нар. 21 грудня 1918 — пом. 13 липня 2003) — українська журналістка, публіцистка, мемуаристка, громадська діячка. ЖиттєписНародилася 21 грудня 1918 року у Одесі Одеського повіту Херсонської губернії Української Народної Республіки (тепер — центр Одеської області України). Мала двох старших братів — Всеволода та Олега. Батько — український військовик, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки Всеволод Юхимович Змієнко. Мати — Піама Дмитрівна Змієнко (до шлюбу Скляревська). Із грудня 1920 року разом з іншими вояками Армії УНР батько перебував у польських таборах інтернованих. Спочатку — в Александруві, потім — у Щипйорно. Сім'я залишилася в Одесі і не знала, де його шукати. Згодом він отримав листа від одного з побратимів із Одеси. Товариш писав, що від тифу померли мати Змієнка, дружина і майже всі родичі[1]. Діти залишилися живі — їх взяла до себе на виховання рідна сестра Піами, Марія, дружина генерала Олександра Рябініна-Скляревського[2]. У 1922 році родичі і знайомі знайшли можливість переправити 4-річну Галину, разом із 10-річним Всеволодом, до Польщі[1][3] (семирічного Олега не змогли вивезти, бо не знайшли його метричне свідоцтво, без якого перевезти дитину через кордон було неможливо[2]), до подруги їх матері Прощецької[4]. Згодом, через те, що батько весь час займався військово-організаційною та громадською роботою, дітей доглядала Клавдія Олексіївна Безручко — дружина близького батькового друга та командира, генерала Марка Безручка[1][2][3][5]. Початкову освіту Галина здобула у Рідній школі імені Маркіяна Шашкевича в Перемишлі. У 1939 році — закінчила гімназію при Українському інституті для дівчат у Перемишлі[6]. Брала активну участь в діяльності «Пласту» (щоб стати пластункою, їй довелось навчатись лише на «відмінно», бо інакше її б не взяли до організації)[3]. У 1940-ві роки — вивчала політологію в Академії політичних наук[pl] у Варшаві. Згодом — разом із чоловіком Євгеном Сенишиним (одружилася у 1942 році) переїхала до Кракова, а потім — до Відня. У Відні та Берліні Галина вивчала дантистику[6][7][8]. Згодом Сенишини поїхали до Зальцбурга, а потім, через Лінц, до італійського порту Генуя, а вже звідти, у 1948 році, кораблем, переїхали до Канади, де перші два роки жили у Вінніпезі, а потім – переїхали до Монреаля[3][8]. У Монреалі жили в районі Розмонт, де купили невелику крамницю[8]. У роки Незалежності Галина Змієнко-Сенишин тричі приїздила до Одеси[1], де відвідала подвір'я, на якому колись гралась дитиною[3]. Також намагалася розшукати родичів, зокрема, брата Олега. Померла 13 липня 2003 року у Монреалі. Прощання і відспівування пройшло у Соборі святої Софії в Монреалі. Похована на цвинтарі Мон-Руаяль поруч з чоловіком[7]. Творчість і громадська діяльністьБрала активну участь у таємній діяльності «Пласту» на теренах Польщі[6]. Очолювала жіночу секцію української громадської організації «Запоріжжя», Союз українок Канади[6]. Із 1966 по 1970 рік — очолювала відділ «Доньки України» в Монреалі Союзу українок Канади[6][7]. Із 1984 по 1992 рік — очолювала прихильників Державного центру УНР у Монреалі[6][7]. Із 1990 по 1997 рік — керівниця Української суботньої школи імені митрополита Іларіона у Монреалі[6]. У 1992 році, як секретарка Президії Української Національної Ради, брала участь у передачі повноважень та клейнодів Державного центру УНР в екзилі Президентові України Леонідові Кравчуку[2][3]. В україномовних та англомовних виданнях публікувала публіцистичні та історичні праці, частина з яких у 2001 році видана і в Україні окремою книжкою[9], що містить також особисті спогади про життя авторки та її близьких[2] (Змієнко-Сенишин Г.В. Пересаджені квіти України / упоряд. та авт. передм. М. Тимошик. — Київ-Монреаль: Наша культура і наука, 2001. — 196 с. — (Всесвітній форум українців). — ISBN 966-95575-9-3). Авторка аналітичних статей «Духовна спадщина Симона Петлюри і Євгена Коновальця» та «Український пласт», есе з українського народознавства «Українське Різдво в Канаді» та «До свого кореня»[6]. Друкувала статті, репортажі, есе у канадських часописах «Український голос», «Новий шлях», «Промінь», «Мета»[3], «ОКО»[6][7]. У 1983 році упорядкувала збірку «Бібліографія голоду в Україні 1932–1933 років» (Оттава-Монреаль), яку у 1990 році перевидала в Києві[6]. У 1990 році — видала у Монреалі документальну книгу «Літопис українців Квебеку» з нагоди 100-річчя поселення українців Канади. А у 2001 році, у Києві, — книгу спогадів, статей та есеїв «Пересаджені квіти України»[7]. Одеській державній науковій бібліотеці пожертвувала свою бібліотеку, яку збирала все життя (у тому числі — рідкісні українознавчі видання[10]), а Музею Збройних Сил України — картину ветерана Армії УНР, художника Леоніда Перфецького (*1901 — †1977) «Переїзд 6-ї Січової Стрілецької дивізії через Станіславів», де зображені генерали Марко Безручко та Всеволод Змієнко на чолі свого з'єднання[3][5]. Особисте життяСім'яРід матеріДід по матері — генерал Дмитро Скляревський. Бабуся по матері — Наталя Захарівна Скляревська. Після смерті чоловіка — жила в Іркутську. Зять, генерал Олександр Рябінін-Скляревський, пропонував Наталі Захарівні повернутися до Одеси, але вона отримувала у Іркутську добру пенсію за службу чоловіка і не захотіла переїжджати[11]. Мати — Піама Дмитрівна. Померла у 1921 році у Одесі від тифу[4]. Рід батькаБатько — український військовик, генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки Всеволод Юхимович Змієнко (*1886 — †1938) із козацького роду Змієнків. Визначний військовий діяч Армії УНР, один з організаторів військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі. Після встановлення радянської влади в Україні — емігрував до Польщі. В еміграції працював у Генеральному штабі Армії УНР, упродовж 1928—1936 років очолював підрозділи розвідки і контррозвідки, підготував основні концептуальні засади розвідки, вважаючи її «мозковою клітиною» штабу[12]. БратиГалина мала двох старших братів — Всеволода та Олега. У 1921 році мати Галини, Піама Змієнко, померла від тифу. Дітей взяла до себе на виховання рідна сестра Піами, Марія, дружина генерала Олександра Рябініна-Скляревського[2]. Рябініни-Скляревські жили в Одесі, у Цегельному провулку, у будинку № 4[3]. У 1922 році родичі і знайомі переправили 4-річну Галину разом із найстаршим братом, 10-річним Всеволодом, до Польщі[1][3]. Семирічного Олега не змогли вивезти, бо не знайшли його метричне свідоцтво, без якого перевезти дитину через кордон було неможливо[2]. У 1932 році генерал Олександр Рябінін-Скляревський отримав листа від Всеволода із Праги — він писав, що закінчив гімназію, а його сестра Галина також знаходиться в Празі. У листі хлопець також цікавився місцезнаходженням і долею свого брата Олега, який лишився у СРСР[4]. Також відомо, що Всеволод навчався у Варшаві, а в роки Другої світової війни проживав у різних країнах Європи. У 1945 році, ймовірно, Всеволод загинув[2]. Доля Олега довго залишилася невідомою, навіть після тривалих пошуків СБУ на прохання Галини в 1992 році[1]. Але пізніше, із розсекречених документів із галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України, стало відомо, що у 1924 році до Одеси із Москви приїздила ще одна сестра Піами Змієнко — Валентина Скляревська-Вальчукевич, яка забрала Олега з собою. Хлопець мав прізвище Скляревський — за дошлюбним прізвищем рідної матері. Про свого рідного батька, Всеволода Змієнка, нічого не знав. Йому навмисно нічого не розповідали, щоб уберегти від зайвих проблем. Згодом, через розлучення тітки та інші проблеми в сім'ї, Олег вів у Москві спосіб життя безпритульного. Його затримала міліція за дрібну крадіжку. Хлопця направили у заклад для безпритульних неповнолітніх дітей, а звідти — до Інституту трудового виховання. За клопотанням із дитбудинку отримав місце в гуртожитку. У листах в Одесу до Марії Дмитрівни Рябініної-Скляревської, яку називав мамою, писав, що працював креслярем на Автозаводі імені Сталіна, потім, за скороченням штату, Олега звільнили. Невдовзі він влаштувався креслярем на завод «Калібр»[ru][2]. НКВС планували використати Олега для вербування батька, Всеволода Змієнка. У травні 1935 року начальник Іноземного відділу Управління державної безпеки НКВС Української СРР Абрам Сапір писав:
В іншому документі, адресованому керівництву Іноземного відділу Головного управління державної безпеки НКВС СРСР, Абрам Сапір писав:
Згодом Олега заарештували — за нібито поширення на заводі антирадянської літератури. Для подальшого розслідування справи Олега направили до Одеси. Слідство тривало майже два роки. Одночасно заарештували і генерала Олександра Рябініна-Скляревського, якого намагалися використати у збиранні відомостей про генерала Змієнка і його сина. У 1938 році Олега Скляревського звільнили з-під варти «за відсутності доказів контрреволюційної і терористичної діяльності». Однак НКВС продовжував розробляти варіант можливого виведення Олега за кордон. При цьому йому розповіли, ким є його батько та спонукали через родичів отримати адресу рідного брата Всеволода. Як один із варіантів, розглядали нібито його втечу до Польщі до рідних сестри і брата для подальшого впровадження у коло знайомих і колег батька[2]. Але 30 жовтня 1938 року генерал Всеволод Змієнко помер. Зрештою, у травні 1940 року подальше ведення справи Олега Скляревського НКВС припинив і залишив його у спокої «як непридатного до закордонної роботи». Олег звільнився з роботи і виїхав до Москви. Інформації про його подальшу долю в матеріалах архівної справи немає[2]. Чоловік і синУ 1937 році на студентському балу у Варшаві познайомилась з працівником Українського Наукового Інституту, уродженцем села Шили Збаразького повіту Тернопільщини, Євгеном Павловичем Сенишиним (*1906 — †1994), з яким у 1942 році одружилася[3][7][8]. У 1947 році, у Австрії, у місті Бранау народила сина Зенона[3][8]. Бібліографія
Примітки
Джерела
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.jpg)
Portal di Ensiklopedia Dunia
