Слу́жба зо́внішньої ро́звідки Украї́ни (СЗР) — створена в 2004 році на базі Департаменту розвідки і розвідпідрозділів регіональних органів Служби безпеки України для здійснення розвідувальної діяльності в політичній, економічній, військово-технічній, науково-технологічній, інформаційній і екологічній сферах, участі у боротьбі з міжнародною організованою злочинністю, тероризмом, забезпечення безпеки установ і громадян України за кордоном.
24 січня1919 року, за часів Директорії Української Народної Республіки, було створено перший підрозділ загальнодержавної зовнішньої розвідки для проведення розвідувальної роботи щодо активно діючих проти УНР ворогів, а також стосовно країн — потенційних супротивників і можливих союзників.
Після відновлення незалежності
14 жовтня 2004 року Президент України Леонід Кучма підписав Указ «Про Службу зовнішньої розвідки України», в якому йшлося про утворення на базі Департаменту розвідки та розвідувальних підрозділів регіональних органів Служби безпеки України Службу зовнішньої розвідки України як спеціального державного органу.[2] Іншим Указом від того ж числа, Леонід Кучма призначав Головою новоствореної служби Олега Синянського.
Першому керівникові СЗР України Олегу Синянському в 2004 році виповнилося 34 роки. У 1992 році він закінчив Військовий інститут іноземних мов в Москві, володіє англійською, арабською мовами та івритом. У 1992—1994 працював перекладачем в Міністерстві оборони, з 1995 року — в МЗС України, після чого — в президентській адміністрації. Олег Синянський пробув на посаді голови Служби зовнішньої розвідки України до квітня 2005 р.
З квітня 2005 р. до червня 2010 р. цю організацію очолював Микола Маломуж.
18 червня 2010 року указом Президента України № 703/20 Головою Служби зовнішньої розвідки України призначено Ілляшова Григорія Олексійовича.
З 27 лютого 2014 р. до червня 2016 р. Головою Служби зовнішньої розвідки України був Гвоздь Віктор Іванович.[3]
19 жовтня 2018 року Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Турчинов взяв участь у церемонії закладання фундаменту першої будівлі оновленої штаб-квартири української зовнішньої розвідки.[4][5][6]
Структура
Апарат управління Служби зовнішньої розвідки України
Підрозділи агентурної розвідки
Підрозділ технічної розвідки
Інформаційно-аналітичний підрозділ
Підрозділ протидії зовнішнім загрозам національної безпеки держави
Оперативно-технічний підрозділ
Підрозділ власної безпеки
Підрозділи забезпечення
Академія зовнішньої розвідки (заклад ліквідовано 5 листопада 2021 року)
Керівники
Керівники розвідорганів Гетьманщини
1648—1654: Лаврін Капуста, очільник козацької розвідки Богдана Хмельницького[7]
Керівники розвідорганів Української Народної Республіки
1918—1918: Кущ Віктор Максимович, начальник відділу 1-го квартирмейстерства (розвідка) Генерального штабу УД
Служба зовнішньої розвідки України має власну систему професійної підготовки співробітників. Зокрема, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 травня 2007 року № 310-р утворено Інститут Служби зовнішньої розвідки України, як відомчий вищий навчальний заклад, що здійснює згідно з державним замовленням підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації співробітників Служби зовнішньої розвідки України.
Навчальний процес в Інституті організований з урахуванням вимог Законів України «Про освіту» та «Про вищу освіту», нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, інструкцій та наказів Голови Служби зовнішньої розвідки України.
Основними напрямами освітньої діяльності Інституту є: підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» за спеціальностями «Агентурна розвідка» та «Технічна розвідка»; перепідготовка та підвищення кваліфікації керівного, оперативного і оперативно-технічного складу.[54]
Ліквідація закладу
5 листопада 2021 року Кабінет Міністрів України Розпорядженням №- 1407-р ліквідував Академію зовнішньої розвідки України.[55]
Замість Академії зовнішньої розвідки, в рамках вдосконалення системи кадрового забезпечення, 22 листопада 2021 року створено Тренінговий центр для формування знань і навичок, необхідних для виконання завдань, поставлених перед розвідкою.[56]
Традиції
Символіка
2019 року СЗР отримала нову емблему. Емблема мала вигляд рівностороннього золотого лілейного хреста, стилізованого як троянда вітрів. Поверх нього в центрі емблеми — зображення малогодержавного герба України. Під лілейним хрестом півколом розміщено золоту стрічку з девізом «Omnia Vincit Veritas» (з латини — «Істина перемагає все»).[57][58][59][60]
Наприкінці 2024 року у СЗР змінилася емблема. Емблемою став графітово-сірий прямий рівносторонній хрест із розбіжними сторонами, облямований двома срібними пружками. У центрі хреста — синій круглий медальйон із зображенням «Знака Княжої Держави Володимира Великого». Медальйон має дві срібні пружки, між якими на графітово-сірому тлі міститься напис по колу "Omnia vincit veritas, що означає «Істина перемагає все» і декоративна крапка. Також між сторонами хреста зображено три схрещені стріли вістрями вгору та ключа борідкою донизу. частина ключа стилізована у вигляді QR-коду офіційного вебсайту Служби зовнішньої розвідки України. Зображення «Знака Княжої Держави Володимира Великого», стріл, ключа, а також літери напису і крапка — золоті. Прапором затвердили прямокутне полотнище графітово-сірого кольору зі співвідношенням ширини до довжини 2:3. У верхній лівій чверті прапора розташовано дві рівновеликі горизонтальні смуги синього та жовтого кольорів. У центрі вільного краю полотнища знаходиться емблема Служби зовнішньої розвідки України.[61][62][63][64]
2003—2019
2019—2024
з 2024
Відомчі заохочувальні відзнаки
25 років сумлінної служби
20 років сумлінної служби
15 років сумлінної служби
10 років сумлінної служби
Повний перелік нагород СЗР України був затверджений Указом Президента України від 30 травня 2012 року № 365.[65]
Олександр Скрипник. Український слід у розвідці. — К.: Ярославів Вал, 2009. — 319 с.: іл.
Цибулькін В. В., Рожен Л. М., Вєдєнєєв Д. В. та ін. Нариси з історії розвідки суб'єктів державотворення на теренах України / Заг. ред. П. Д. Морозов. — К.: Преса України, 2011. — 536 с., іл.