Капустянський Микола Олександрович
Мико́ла Олекса́ндрович Капустя́нський (псевдо: Віктор Низовий-Чумак; 1 лютого 1879; або 30 березня 1881, с. Чумаки, нині Томаківський район — 19 лютого 1969, Мюнхен) — український військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР (генерал-полковник в еміграції), діяч Української Військової Організації, співорганізатор (співзасновник) ОУН, один із керівників ОУН. Входив до складу Проводу Українських Націоналістів. Відповідно до українського законодавства може бути зачисленим до борців за незалежність України у XX столітті.[2] ОсвітаНароджений, за одними даними, 1 лютого 1879 року. За іншими, народився 30 березня 1881 року в с. Чумаки,Дніпропетровська область, Україна (тоді Катеринославська губернія) у священицькій родині, від самого дитинства виховувався в християнському дусі. Закінчив 4-класну Катеринославську духовну семінарію (1899), Одеське піхотне юнкерське училище (1904), закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912). До армії на військову службу до 134-го піхотного Феодосійського полку (Катеринослав) був покликаний у 1900 році. В армії виявив великі здібності і відвагу. У 1904 році у ранзі підпоручника до 105-го піхотного Оренбурзького полку (Вільно) зголосився добровільно до участі в російсько-японській війні. З 18 березня 1905 року був приділений до 8-го Східно-Сибірського стрілецького полку, що перебував на Далекому Сході. 7 квітня 1906 року — після завершення війни повернувся до 105 Оренбурзького піхотного полку у Вільні. У травні 1908 року був прийнятий до Імператорської Миколаївської військової академії в Петербурзі. В 1912 році закінчив академію, написавши працю «Повітряна розвідка»; за успішне закінчення академії був нагороджений орденом святої Анни III ступеня. Офіцер російської армії Учасник російсько-японської війни 1904-1905 років і Першої світової війни. З липня 1914 року — старший ад'ютант штабу 5-ї стрілецької бригади. З 19 жовтня 1915 року — штаб-офіцер для доручень штабу 21-го армійського корпусу, з 31 березня 1916 року — штаб-офіцер для доручень при штабі 3-го армійського корпуса. З 15 серпня 1916 року — підполковник, начальник штабу 173-й піхотної дивізії. З 9 лютого 1917 року — в. о. начальника штабу 171-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник. За бойові заслуги був нагороджений Георгіївською зброєю[3]. Улітку 1917 року — один з ініціаторів формування українських військових частин. Із серпня 1917 року начальник штабу 1-ї Української піхотної дивізії. Воєначальник української арміїЗ 3 вересня 1917 року — в. о. начальника штабу 104-ї піхотної (1-ї Української) дивізії. На момент Жовтневого більшовицького перевороту у Петрограді підполковник М. Капустянський знаходився у Києві як делегат III Всеукраїнського військового з'їзду. Завдяки своїм ораторським здібностям він став популярним та його ледь не обрали командиром полку Охорони Революції, який мав утворитися з делегатів з'їзду. Командиром полку було обрано Юрія Капкана — командира богданівців[4]. Наприкінці 1917 року генеральний секретар Центральної ради з військових питань Симон Петлюра призначив його начальником штабу 11-й армії. З 3 до 19 січня 1918 року — начальник штабу Північно-Західного фронту у Бердичеві, утвореного для боротьби з більшовиками. 3 січня 1918 року був запрошений комісаром Центральної Ради на Південно-Західному фронті Аполлоном Певним до Бердичева — очолити штаб фронту. Вже 19 січня 1918 року до Бердичева вдерся Революційний загін лівого есера Кіквідзе, розігнав усіх прихильників Центральної Ради та знов передав владу до рук більшовицького Військо-революційного комітету. Після захоплення більшовиками Бердичева Капустянський зумів уникнути арешту та втекти до Білої Церкви — штабу 1-ї Української дивізії. 5 лютого 1918 року був демобілізований. В добу ГетьманатуДе перебував та що робив Микола Олександрович на початку весни 1918 року достеменно не відомо. Швидше за все, після звільнення українськими військами Житомира, в кінці лютого 1918 року він перебрався туди разом із рештками 1-ї Української дивізії. З березня 1918 року служив у Генеральному штабі української армії, був членом Військово-ученого комітету при Генштабі. Згідно з Загальним списком старшин Генерального штабу Української Держави, Микола Капустянський офіційно вступив на військову службу 1 травня 1918 року[5]. Можливо, ця дата була поставлена формально, бо в Житомирі Микола Олександрович фактично повернувся на свою попередню посаду — начальника штабу 2-ї пішої дивізії (колишньої 1-ї Української) Армії Української Держави. У Житомирі Капустянський разом із дружиною — 26-літньою Надією Йосипівною — жив на вулиці Дмитріївській, 24[6]. Коли саме він одружився — сказати важко. У списках Генерального штабу за 1914 рік Микола Олександрович значився ще холостим — тож або перед самою війною, або 1918 року. У цей же час російські монархічні кола запропонували Капустянському прийняти посаду старшого ад'ютанта штабу Саратовського корпусу, що ставив собі за мету повернення на трон Миколи II[7]. Однак від пропозиції він відмовився. 12 жовтня 1918 року Капустянського було підвищено до рангу полковника, а на початку листопада — переведено до Києва начальником канцелярії Військово-наукового комітету Головного управління Генерального штабу Української Держави. У Києві Капустянський не встиг навіть облаштуватися (він приїхав без дружини): під час повстання проти гетьмана Київ було взято в облогу військами Директорії, і гетьманським генералам, що в більшості раптово стали «истинно русскими людьми» стало не до Капустянського. В добу ДиректоріїПідтримав Директорію Української народної республіки (УНР), створену противниками гетьмана Павла Скоропадського. З 25 грудня 1918 року — начальник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР, згодом заступник першого генерал-квартирмейстера штабу армії УНР. 4 квітня 1919 року був заарештований отаманом Оскілком за звинуваченням у співпраці з червоними, 28 квітня 1919 року — звільнений. Станом на 26 вересня 1919 року — т.в.о. начальника штабу Дієвої армії УНР. З початку жовтня 1919 — начальник 1-ї Управи (генерал-квартирмейстер) штабу Діючої армії УНР, генерал-хорунжий. 25 листопада 1919 року був інтернований польською владою до табору у Ланцуті. Діяч націоналістичного руху   Перебуваючи у таборі для інтернованих у Ланцуті та переїхавши згодом до Варшави, написав на замовлення Військового міністерства УНР військово-стратегічне дослідження «Похід українських військ на Київ-Одесу» (в трьох частинах), де піддав суворій критиці політику Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, лідерів Західноукраїнської Народної Республіки, що призвело до розриву з багатьма колишніми друзями. Через кілька років Микола Капустянський став членом Української Військової Організації, очолюваної полковником Євгеном Коновальцем.[8] З 26 квітня 1920 року — представник Генерального штабу УНР при польському Генеральному штабі. З 15 червня 1920 року — 3-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР. З 5 жовтня 1920 року — генерал-хорунжий. Жив у Польщі до осені 1923, коли переїхав у Париж. Був одним із засновників Українського воєнно-історичного товариства. Брав активну участь у діяльності української еміграції у Франції, був активним членом Української військової організації, представником УВО у Франції. З 1924 року — керівник організації «Украінська громада у Франції». 3 лютого 1929 року був учасником Першого конгресу українських націоналістів у Відні, на якому був обраний заступником глави президії конгресу. Увійшов до складу проводу українських націоналістів, призначений його референтом по військових питаннях (з 1933 року керував цієї референтурой разом з генералом В. Курмановичем). У 1930-х рр. генерал Капустянський керував перевишколом колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Гданська. У 1932-1938 роках голова Українського народних (потім — національного) союзу. Видавав у Франції журнал «Військові Знання». У 1934 році організував у Парижі Українську громаду. Після того як до неї увійшли ще кілька українських товариств, виник Український Народний Союз, який став одним зі співзасновників Організації Українських Націоналістів. У 1935-1936 роках перебував у США і Канаді в організаційній місії ОУН. У 1939 році учасник 2-го Великих зборів Організації українських націоналістів у Римі, належав до числа прихильників Голови ПУН Андрія Мельника. З 1940 року, після розколу ОУН, залишився в організації, на чолі якої стояв Голова ПУН Андрій Мельник. Після початку німецько-радянської війни слідом за наступальними німецькими військами прибув до окупованого німцями Києва. Учасник і військовий керівник Похідних Груп в 1941-1943 роках. У 1941 році — заступник голови Української національної ради в Києві, брав участь в установчих зборах. Заснував Українське військове суспільство імені П. Полуботка, намагався формувати українські військові частини у складі Вермахту, очолив Інститут вивчення української визвольної боротьби. Наприкінці 1941 року виїхав до Відня, згодом — до Львова, де в 1942-1944 роках намагався керувати процесом створення партизанських частин ОУН на чолі якої стояв Голова ПУН полк. Андрій Мельник. З 1945 року перебував на еміграції у Мюнхені. Продовжував активно брати участь у діяльності української націоналістичної еміграції як один з найближчих сподвижників Голови ПУН полк. Андрія Мельника. З 1948 року — військовий міністр «уряду УНР у вигнанні», член Вищої військової ради, йому було надане військове звання генерал-поручика, потім — генерал-полковника. Учасник 3-го, 4-го і 5-го Великих зборів ОУН, з 1964 року — глава сенату Українського націоналістичного Руху — обраний на великому зборі 19-25 липня. У 1951 році заснував Військово-наукове товариство. Ідеї та погляди
Перепоховання22 січня 2010 року був урочисто перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові[10][11][12]. Вшанування пам'ятіПровулок Миколи Капустянського у місті Житомир. У місті Дніпро є вулиця Генерала Капустянського. У місті Покровськ вулицю Благодатну перейменували на вулицю Миколи Капустянського. Нагороди Царські:
Українські: Праці
Див. також
Примітки
Джерела
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
