Леонтович Михайло Олександрович
Михайло Олександрович Леонтович (22 лютого (7 березня) 1903, Петербург, Російська імперія — 30 березня 1981, Москва, РРФСР) — російський радянський фізик, академік АН СРСР (1946); автор робіт із фізики плазми, радіофізики. Лауреат Ленінської премії (1958), золотої медалі ім. О. С. Попова АН СРСР (1952). Правозахисник. Народився в сім'ї українського фізіолога (в майбутньому академіка АН УРСР), викладача Київського університету Олександра Васильовича Леонтовича та лікарки-окулістки Віри Вікторівни Кирпичової. Онук Віктора Кирпичова та племінник Михайла Кирпичова.[2] ЖиттєпписУ 1920—1025 рр. працював у Комісії з дослідження Курської магнітної аномалії.[3] У 1923 р. закінчив фізичне відділення фізико-математичного факультету Московського університету. у 1925—1928 рр. навчався в аспірантурі (керівник академік Л. І. Мандельштам).[3] З 1927 р. працював у цьому виші (з перервами). У 1927—1934 рр. — співробітник Науково-дослідного інституту фізики, у 1940—1946 рр. — завідувач кафедри оптики (з перервою від початку війни до свого повернення з евакуації), у 1954—1971 рр. — завідувач кафедри електродинаміки та квантової теорії. Від 1935 р. — доктор фізико-математичних наук (без захисту дисертації, за сукупністю робот), у 1946—1981 рр. — професор. У 1934—1941 і 1946—1952 роках працював у Фізичному інституті Академії наук СРСР: від 1934 р. — старший науковий співробітник, від 1947 р. — завідувач лабораторії коливань; від 1951 р. — керував теоретичними дослідженнями з термоядерного синтезу в Інституті атомної енергії (обидва — Москва). На початку німецько-радянської війни разом із ФІАНом евакуювався в Казань. В червні 1942 р. повернувся до Москви для участі в оборонних роботах. У роки війни займався дослідженнями в галузі радіолокації.[3] Водночас у 1946—1954 рр. викладав у Московському інженерно-фізичному інституті, від 1949 р. — завідувач кафедри теоретичної фізики.[2] Одночасно у 1947—1950 рр. завідує редакцією фізики у Видавництві іноземної літератури.[3] Член-кореспондент АН СРСР (1939), академік (1946). Помер 30 березня 1981 р. Похований на Кунцевському кладовищі у Москві.[3] Наукові досягненняНаукові праці у галузях електродинаміки, фізичної оптики, статистичної фізики, термодинаміки, квантової механіки, теорії коливань, акустики, радіофізики, фізики плазми та проблем керованого термоядерного синтезу. У кожному з цих розділів отримав значущі наукові результати. Йому належить низка ключових фізичних ідей і досліджень з динаміки плазми: теорія утримання і стабілізації плазмового шнура струмами Фуко, які індукуються в провідному кожусі, ідеї та перші дослідження зі стійкості плазми зі струмом у магнітному полі, динаміка інерційного плазмового шнура.[3] Став ініціатором і активним учасником багатьох робіт у галузі керованого термоядерного синтезу. Йому належить низка фундаментальних фізичних ідей, зокрема, з основ теорії термоядерного реактора — токамака. У 1953 р. він створив теорію інерційного стиснення плазми зі струмом. Його ідеї про врівноваження тороїдального розтягування плазми зі струмом за допомогою провідного кожуха і про стабілізацію плазмового витка сильним магнітним полем лежать в основі системи «Токамак». У 1958 р. за дослідження потужних імпульсних розрядів у газі для отримання високотемпературної плазми Леонтович із колективом співробітників був удостоєний Ленінської премії.[3] Створив школу радіофізиків. Розвинув теорію тунельного ефекту (разом з Леонідом Мандельштамом). Запропонував загальний метод вивчення явищ дисипації у твердих тілах. Досліджував поширення радіохвиль над поверхнею Землі (разом з Володимиром Фоком). Встановив взаємозв'язок між кореляцією флуктуацій струму в середовищі та її провідністю (разом з Сергієм Ритовим)[2] Нагороди
Громадянська позиціяУ 1955 р. підписав «Лист трьохсот». У 1966 р. підписав лист 25-ти діячів культури й науки генеральному секретарю ЦК КПРС Л. І. Брежнєву проти реабілітації Сталіна[4]. 13 травня 1970 разом із А. Д. Сахаровим, В. Ф. Турчиним, В.M. Чалідзе звертався до Генерального прокурора СРСР Руденка зі «Скаргою в порядку нагляду» на ухвалу Ташкентського міськсуду і Верховного суду УзССР у справі Петра Григоренка. Відомості про реакцію прокурора відсутні. ПриміткиПосилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.jpg)
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
