Лермонтов Михайло ЮрійовичМиха́йло Ю́рійович Ле́рмонтов (рос. Михаи́л Ю́рьевич Ле́рмонтов); 3 [15] жовтня 1814, Москва — 15 [27] липня 1841, П'ятигорськ) — російський поет, прозаїк, драматург.  БіографіяДитинство МихайлаРід Лермонтових походить із Шотландії, з клану Лермонт, до якого також належав напівлегендарний бард Томас Лермонт. Британська компанія Oxford Ancestors провела роботу з перевірки даної версії походження Лермонтова за допомогою аналізу ДНК, однак виявити спорідненість між сучасними британськими Лермонтами і нащадками Михайла Лермонтова не вдалося. Уважається, що у 1613 році один з представників клану Лермонтів, поручик польської армії Георг (Джордж) Лермонт (близько 1596—1633 або 1634), був узятий в полон військами князя Дмитра Пожарського при капітуляції польсько-литовського гарнізону фортеці Біла і в числі інших так званих Більських німців надійшов на службу до царя Михайла Федоровича. Він перейшов у православ'я під ім'ям Юрія Андрійовича, родоначальника московського дворянського прізвища Лермонтова. У чині ротмістра московського рейтарського відділу, він загинув при облозі Смоленська. Своєму ймовірному шотландському корінню Лермонтов присвятив вірш «Бажання». В юності Лермонтов асоціював своє прізвище з іспанським державним діячем початку XVII століття Франсиском Лермітом, ці фантазії відбилися у написаному поетом уявному портреті Лерми, а також драмі «Іспанці». Народився М. Лермонтов 3 жовтня 1814 року у Москві, у будинку поблизу Червоних воріт. Батько, Юрій Петрович, відставний піхотний капітан зі збіднілої дворянської сім'ї. Мати, Марія Михайлівна, уроджена Арсеньєва (з роду Столипіних). У 1815 р. молода сім'я жила в селі Тархани (сучасне Лермонтово) Пензенської губернії, в маєтку бабусі майбутнього поета Є. Арсеньєвої. Тут пройшли дитячі роки поета. Він рано втратив матір (померла в 1817 р., у 21-річному віці) й виріс в розлуці з батьком. Бабуся робила все для єдиного онука, не жаліючи грошей на вчителів і гувернерів. Він отримав домашню освіту: з дитинства вільно володів французькою і німецькою мовами, добре малював і ліпив, навчався музиці (грав на флейті, фортепіано і скрипці). Побоюючись за здоров'я хворобливого онука, бабуся здійснювала подорожі на Кавказ (1818, 1820, 1825 рр.) для лікування мінеральними водами. Враження від цих поїздок залишилися у Лермонтова в пам'яті на все життя (згодом вони знайдуть своє відображення в ранній творчості поета — «Кавказ», 1830; «Сині гори Кавказу, вітаю вас!», 1832). Навчання у Москві і початок літературної діяльностіУ 1827 р. бабуся привезла онука у Москву, щоб продовжити його освіту. 1 вересня 1828 року Лермонтова зарахували півпансіонером до Московського університетського благородного пансіону, одного з найкращих навчальних закладів Росії. Він отримує гуманітарну освіту, яку доповнює самостійним читанням. У пансіоні у 1828 році Михайло Лермонтов пише вірші, що й прийнято вважати початком його літературної діяльності. Восени 1830 р. М. Ю. Лермонтов вступає до Московського університету на етично-політичне відділення. Незадоволення Лермонтова лекціями професорів і невдоволення професорів нечемними відповідями і приріканнями студента, що вважалося недозволеною зухвалістю, призвели до того, що він подав заяву про звільнення і залишив університет у 1832 р. Петербурзький період життяОднак треба було продовжувати освіту, і Лермонтов розраховував зробити це в Петербурзькому університеті, але йому довелося б почати з першого курсу, оскільки час навчання в московському університеті йому як звільненому не зараховувався. Він не захотів втрачати два роки і круто змінив плани. 4 листопада 1832 року він вступив у Школу гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів. Два роки, проведені в обстановці казармової муштри, були, з його слів, «страшними». Але і в цих умовах Лермонтов потай продовжує писати, хоч його творчість переживає період спаду. Після закінчення Школи у 1834 році Лермонтова підвищили з юнкерів в корнети лейбгвардії Гусарського полку, що стояв в Царському Селі. Однак більшу частину життя Лермонтов проводить в Петербурзі, уперше відчувши себе вільним. Його спостереження за життям світського суспільства лягли в основу драми «Маскарад» (1835), яку він задумував так: «Комедія, на зразок „Горя від розуму“, різка критика на сучасні порядки». Пересвідчившись, що «Маскарад» не протягти крізь театральну цензуру, повертається до прози: починає роман — «Княгиня Ліговська», в якому уперше з'являється ім'я Печоріна. Автобіографічні моменти роману пов'язані з Варєнькою Лопухіною, глибоке почуття до якої все життя не залишало поета. Звістка про загибель О. Пушкіна приголомшила Лермонтова і наступного дня він пише вірш «На смерть поета», а за тиждень — заключні 16 рядків цього вірша, який відразу зробив його відомим, переписувався і завчався напам'ять. 3 березня 1837 року поет був заарештований у справі «про недозволені вірші». Сидячи під арештом, пише кілька віршів: «В'язень», «Сусід», «Молитва», «Бажання».  Лермонтова перевели з гвардії до Нижньогородського драгунського полку і 1 квітня він вирушив з Петербурга на Кавказ. Прямуючи в своє перше заслання, він на місяць затримався в Москві, яка готувалася до великого торжества — 25-річчя Бородінської битви. Поет переробляє Кавказ, свій юнацький вірш «Поле Бородіно», і з'являється твір «Бородіно», опублікований в «Сучасникові» 1837 року. Під час кавказького заслання він познайомився з декабристами, які також відбували тут заслання, а з поетом А. Одоєвським навіть подружився. Майже все, що створив Лермонтов в період між двома засланнями, так чи інакше пов'язано з Кавказом. Кавказькі теми і образи знайшли широке відображення в його творчості: в ліриці і в поемах, романові «Герой нашого часу» (1838). Вони знайшли відбиток і в численних замальовках і картинах Лермонтова. У січні 1838 року Михайло Лермонтов приїжджає в Петербург, оскільки турботи бабусі і клопотання В. Жуковського увінчалися успіхом, і поета перевели до Гродненського полку, який розташований неподалік Новгорода. Близько місяця поет прожив у Петербурзі, щодня буваючи в театрі. Був також у Жуковського, якому віддав поему «Тамбовська казначейша», незабаром опубліковану в «Сучасникові». Внаслідок подальшого клопотання Лермонтова перевели до свого колишнього гусарського полку, що стояв у Царському Селі. Тоді ж з'явилася без імені автора «Пісня про царя Івана Васильовича…», яку не пропустила цензура. До початку 1839 року Лермонтов зближується з редакцією «Вітчизняних записок», що видавалися А. Краєвським, і поступово входить в середовище петербурзьких літераторів. Відвідує поетичні вечори, зустрічається з Куковським, Тургенєвим, Бєлінським. У цих колах в ньому бачать надію російської літератури. «В Росії з'явилося нове могутнє обдарування — Лермонтов», — оголошує Бєлінський. 16 лютого 1840 року в будинку графині Лаваль на балу наче ненароком спалахнула сварка Лермонтова із сином французького посла де Барантом — Ернестом. Молодому французові повідомили епіграму Лермонтова, написану ще в юнкерській школі за адресою абсолютно іншої особи, і запевнили, що поет образив в цьому чотиривірші саме його, та ще нібито погано відгукувався про нього в розмові з однією жінкою. На балу Барант підійшов до Лермонтова і зажадав від нього пояснень. Дуель відбулася 18 лютого рано-вранці на Парголовській дорозі, за Чорною річкою, недалеко від того місця, де Пушкін стрілявся з Дантесом. Дуель закінчилася безкровно: одна шпага переламалася, перейшли на пістолети, і Барант, хоча і цілився, промахнувся, а Лермонтов вже після цього розрядив пістолет, вистріливши в сторону. Противники помирилися і роз'їхалися.  У березні 1840 року за дуель з сином французького посла Лермонтова перевели до піхотного полка й відправили до регулярної армії на Кавказ. Він воює, «виконуючи покладене на нього доручення з відмінною мужністю і холоднокровністю». На початку лютого 1841 року Лермонтов отримує двомісячну відпустку і приїжджає до Петербурга. Він сподівається отримати відставку і залишитися в столиці. Проте, Лермонтову відмовили. Також, цар не дозволив нагородити Лермонтова за участь у боях в Малій Чечні, як того просив командир Окремого кавказького корпуса. Ба більше, Лермонтову було наказано протягом 48 годин покинути столицю і слідувати у свій полк на Кавказ. Він прибуває до П'ятигорська й отримує дозвіл затриматися для лікування мінеральними водами. У записнику Лермонтов запише свої останні вірші: «Суперечка», «Сон», «Круча», «Тамара», «Листок», «Побачення», «Пророк», «На дорогу йду я в самотині» тощо. Тут він зустрічає своїх старих приятелів, зокрема і товариша по Школі юнкерів М. Мартинова. На одному з вечорів у будинку Верзіліних, де збиралася молодь, Мартинов образився на ущипливий жарт Лермонтова і викликав того на дуель, яка відбулася 15 липня 1841; Мартинов убив Лермонтова. Тіло поета поховали на П'ятигорському кладовищі. Пізніше, на прохання бабусі поета, труну з його прахом перевезли в Тархани і поховали в родинному склепі. Творчість1830–1831 рр. — вершинний етап юнацької творчості Лермонтова. Він працює надзвичайно інтенсивно: за два роки перепробував практично всі віршовані жанри: елегія, романс, пісня, присвячення, послання і т. д. Поет напружено вдивляється в своє внутрішнє життя, намагаючись виразити словом невимовні душевні рухи. Він торкається і загальних питань буття, і етичного життя особистості. Драма «Дивна людина» — свого роду фокус автобіографічних мотивів його лірики цього періоду. У ранній період творчості Лєрмонтов, коли він був юнкером, написав брутальну поему «Уланша». Там він описав групове згвалтування дівчини своїми колегами зі служби. Оспівування російського імперіалізмуЛермонтов подекуди оспівувує російські загарбання, у яких він сам і брав участь. Наприклад, у вірші рос. «Измаил-бей» возвеличує імперські загарбання Росії і пропонує черкесам, яких саме поневолювали росіяни, змиритися з цим і стати хоч рабом, але рабом царя Всесвіту:
Тема України На території, що належить до сучасної України, Лермонтов ніколи не був. Під час своїх подорожей по Кавказу Лермонтов декілька разів побував на Кубані, яка в ті часи входила до складу української етнічної території. Короткочасне перебування восени 1837 р. в чорноморській станиці на Тамані, життя в хаті місцевого козака Мисника, знайшло відображення в оповіданні Лермонтова «Тамань», яке стало частиною роману «Герой нашого часу». В цьому оповіданні Лермонтов, як міг, спробував відобразити як побут, так і мову місцевих українців. Тема України присутня в рядках поезії Лермонтова, що присвячені княгині Марії Щербатовій, яка походила з України, та мала до шлюбу прізвище Штерич. Імпульсом до написання цього вірша, у якому Україна називається «сумною вітчизною», якій доводиться «гордо переносити» ярмо імперського поневолення, як вважається, стала поява в журналі «Отечественные записки» поезії Євгена Гребінки «Зізнання» («рос. Признание»)[10], у якій Україна зображується в алегоричному вигляді жінки[11].
Оригінальний текст (рос.) На светские цепи, И следуя строго От дерзкого взора Лермонтову належить поезія «Вид гір із степів Козлова», що є вільним перекладом однойменного вірша Адама Міцкевича, а деякі поезії Лермонтова та рецензії на них, під час переслідувань поета царською владою[джерело?], публікувалися в одеських виданнях «Одеський альманах на 1840 рік» та «Одеський вісник»[14]. Дмитро Донцов уважав Лермонтова «найменш московським своєю психикою» російським поетом[15]. ПраціУкраїнські переклади
Українською мовою Лермонтова перекладали Максим Рильський, Микола Зеров, Леонід Первомайський, Олексій Кундзіч, Микола Терещенко, Володимир Сосюра. Вшанування
Див. також
Примітки
Посилання Вікіновини мають подію, пов'язану з цією статтею:
|
|||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
