Мечислав Свенціцький народився в Сокалі, в сім'ї Броніслава й Ольги. Мав брата Юліана († 2010)[5] і сестру. Батько був родом із Вільнюса, мати — зі Львова[6]. Свенціцькі проживали у власному домі, поряд із річечкою Млин. У цій родині любили співати, й Броніслав заохочував сина до музики. З початком Другої світової війни батько, як офіцер флоту, вирушив до Гдині, потрапив у табір в Осташкові, звідки втік і переховувався вдома в підвалі[3]. У Сокалі Мечислав встиг закінчити три класи початкової школи. 1946 року Свенціцькі перебралися до Ярослава, де батько, закінчивши педагогічні курси, вчителював, а мати підторговувала. Після семи класів середньої школи Мечислав вступив до будівельного технікуму, де брав участь в ансамблі пісні й танцю — грав на кларнеті. Паралельно він здобув освіту в музичній школі. Закінчивши технікум у 1954-му, Свенціцький поїхав за скеруванням до Дуклі, де півтора року пропрацював у будівельному підприємстві «Цергова». Там він став одним із засновників ансамблю пісні й танцю «Підкарпаття»[7]. Наприкінці літа 1956 року вступив на вокальне відділення Краківської консерваторії.
Тоді ж Свенціцький познайомився з Пйотром Скшинецьким, засновником краківського літературного кабаре «Підвал „Під баранами“» («Piwnica pod Baranami») й восени 1956 року дебютував у ньому в програмі «Озеро трьох віщунок». Надалі Свенціцький виступав у цьому кабаре. Виконував здебільшого вокальні номери — зокрема пісні Зиґмунта Конечного, а також циганські та російські романси, особливо з репертуару Олександра Вертинського («Madam Irene», «To były piękne dni», «Wasze palce zimne są»). Завдяки артистизму й задушевності виконання він дістав прізвисько «Князь настрою» («Książę nastroju»). Кабаре відзначалося вільнодумством, і кілька разів міська влада пробувала його закрити. 1976 року Свенціцький припинив співпрацю з «Підвалом „Під баранами“» й поновив її у 2001-му. Відтоді був незмінний учасник виступів цього кабаре аж до смерті.
Закінчивши в 1960 році консерваторію, Свенціцький починає театральну діяльність. У 1960—1963 роках він співпрацював із краківським Рапсодійним театром, виконавши, зокрема, ролі Ламме Гудзака (Jagnuszek Poczciwiec) у «Тілі Уленшпігелі» / «Dyl Sowizdrzał» (1960) і В'язня у «Дзядах» (1961)[8]. 1963 року поставив у формі вестерну «Стару легенду» за Юзефом Ігнацієм Крашевським у краківському Театрі-38. Того ж року Свенціцький дістав стипендію московського Театру на Таганці. У Москві познайомився з дружиною та дочками Вертинського й, гостюючи в них, виконував його романси під акомпанемент Дмитра Шостаковича[6]. Кілька сезонів Свенціцький належав до трупи краківського Старого театру імені Гелени Моджеєвської й, зокрема, зіграв ролі у виставах «Вийшов із дому» Тадеуша Ружевича (1965), «Підсвічник» Альфреда Мюссе та «Генріх Четвертий» Вільяма Шекспіра. Згодом він перебрався до Катовиць, де працював директором «Сілезької естради». 1970 року у Варшаві Свенціцький склав іспит на акторську професійність. У жовтні 1975-го він став режисером і водночас актором музичного спектаклю «Незакінчений романс» у катовицькому Сілезькому театрі імені Станіслава Виспянського[8]. 1979 року в Телевізійному театрі виконав роль Кацпера у п'єсі Леона Шіллера «Пасторалька»[8]. Свенціцький виступив на театральних фестивалях в Абруццо та Нансі.
Упродовж усієї творчої діяльності Свенціцький виступав також як естрадний співак, концертував у Франції, Італії, СРСР, НДР, Чехословаччині, Угорщині та США. З 1963-го він брав участь у пісенних фестивалях у Ополе, Колобжегу (1977, 1978, 1980, 1981, 1985, 1986) та Зеленій Гурі (1971), здобував на них премії. Через свою участь у цих прорадянських (крім ополівського) фестивалях Свенціцький мав непорозуміння з колегами у фаху. У 1980-х він кілька років проживав у США. Повернувшись до Польщі, 1989 року заснував Фонд європейської культури і мистецтва «Ars Longa», задуманий як засіб допомоги працівникам культури і мистецтва, але з часом склалося так, що головною метою цього фонду стала допомога хворим і бідним дітям. У 2010-х «Ars Longa» потрапив у фінансову скруту[5].
Мечислав був одружений з Іреною («Лялею») Скомпською, яка в 1971-му померла на рак, й мав від неї дочку Йоанну Клару, що здобула освіту філолога та психолога, живе у Нью-Йорку й організовує виступи артистів[9]. Вдруге одружився з Гражиною Левицькою[10].
В останніх роках життя Свенціцький хворів на серце, однак не відмовлявся від виступів. 2016 року він перебув серйозну кардіологічну операцію. Востаннє Свенціцький виступив на сцені 3 лютого 2018 року, незадовго перед смертю[11][12]. Помер нагло, на одній із вулиць Кракова, повертаючись додому. Похорон відбувся 15 лютого, після відправи в Маріяцькому костьолі. Поховали артиста на Алеї заслужених Раковицького цвинтаря[13][14].
2011 року знято фільм із циклу Rozmowy z Piotrem («Розмови з Пйотром» [Архівовано 11 жовтня 2020 у Wayback Machine.]), у якому Свенціцький розповів про становлення кабаре «Підвал „Під баранами“». Про життя і творчість співака катовицькі журналісти Адам Язвецький і Ян Коханьчик написали книжку "Нема життя без романсу. Мечислав Свенціцький і «Підвал „Під баранами“»" (2013). Про діяльність цього кабаре йдеться в книжці Вацлава Крупінського «Підвальні голови» (2016).
1963 — Відзнака на Фестивалі польської пісні в Ополе за пісню «Не клич мене» / «Nie wołaj mnie»
1978 — «Золотий Перстень» на Фестивалі солдатської пісні в Колобжегу
1985 — «Срібний Перстень» на Фестивалі солдатської пісні в Колобжегу
1986 — Почесна відзнака заслуги у розвитку Кошалінського воєводства
2000 — Медаль «Краків — європейське місто культури, 2000»
2000 — звання Почесного члена монархістського союзу «Краковія» Великого князівства Краківського[15]
2004 — Медаль «Меценат мистецтва» і Медаль засновників Товариства друзів високого мистецтва у Кракові[pl] Амброзія Грабовського і Міхала Валерія Вєлогловського — з нагоди 150 роковин створення цього товариства
2006 — Відзнака від очільника Малопольського воєводства і фундації «Міський парк і зоологічний сад у Кракові» — за благодійну діяльність, з нагоди сімдесятиліття від дня народження та п'ятдесятиліття від початку творчості
↑Mieczysław Święcicki. www.piwnicapodbaranami.pl. Процитовано 1 серпня 2019. {{cite web}}: символ нерозривного пробілу в |title= на позиції 11 (довідка)
