Мултих Георгій Минович
Георгій Минович Мултих (28 квітня 1918, Великий Янісоль — 1 червня 1993, Київ) — радянський український історик КПРС, педагог. Кандидат історичних наук (1950), професор (1964). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1970). Дослідник історії німецько-радянської війни, автор тритомника «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (1941—1945 роки)» (у співавторстві). Учасник німецько-радянської війни та радянсько-японської війни, капітан військової служби. За участь у бойових діях нагороджений понад 10 орденами та медалями, зокрема чотирма орденами Червоної Зірки. Після завершення війни — науковий співробітник та педагог декількох ідеологічних навчальних та науково-дослідних закладів Києва, зокрема Інституту історії партії при ЦК Компартії України (1955—1974) та Вищої партійної школи при ЦК КПУ (1974—1991). Автор понад 150 наукових робіт[1]. ЖиттєписНародився 28 квітня 1918-го року у селі Великий Янісоль на теперішній Донеччині. За національністю — грек[2]. У 1938-му році вступив на історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка (КДУ), який не встиг закінчити через початок німецько-радянської війни. У складі понад 50-ти студентів університету пішов на фронт добровольцем. Брав участь у битві за Київ поруч із майбутніми науковцями та літераторами Олександром Мариничем, Олександром Бандурою, Леонідом Левицьким та іншими, був тяжко поранений[3]. У 1942-му році закінчив КДУ імені Т. Г. Шевченка в евакуації, у складі Об'єднаного українського державного університету, через рік пройшов навчання у Рязанському артилерійському училищі. У 1945-му році брав участь також у радянсько-японській війні. Завершив військову службу у званні капітана, нагороджений понад 10-ма орденами та медалями, зокрема чотирма орденами Червоної Зірки. У 1946—1947 роках — науковий співробітник Українського науково-дослідного інституту педагогіки. У 1947-му році вступив до аспірантури КДУ імені Т. Г. Шевченка, яку закінчив через три роки[1]. Тоді ж здобув науковий ступінь кандидата історичних наук, захистивши дисертацію на тему «Большевистская критика и самокритика в период подготовки развернутого наступления социализма по всему фронту: XV-XVI съезды ВКП(б)». До 1955-го року — доцент кафедри марксизму-ленінізму КДУ імені Т. Г. Шевченка. Після цього — старший науковий співробітник Інституту історії партії при ЦК Компартії України. У 1961-му році призначений завідувачем сектору публікацій історично-партійних документів, через три роки затверджений у вченому званні професора[4]. У 1968-му році обійняв посаду заступника директора інституту з наукової роботи. У 1970-му році, разом з колегами, нагороджений Державною премією УРСР в галузі науки і техніки за написання тритомника «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (1941—1945 роки)». З 1974-го року — професор Вищої партійної школи при ЦК КПУ. Паралельно — педагог Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук. У 1984-му році нагороджений званням «Заслужений працівник вищої школи УРСР»[1]. ![]() Автор понад 150-ти наукових робіт. Дослідник історії німецько-радянської війни. Науковий керівник та педагог близько 10-ти кандидатів та докторів наук, зокрема Анастасії Соловйової, Діани Щедріної тощо. Лектор товариства «Знання», член редакційних колегій часописів «Український історичний журнал» (заступник відповідального редактора) та «Під прапором ленінізму»[1]. У 1991-му році вийшов на пенсію. Жив у Києві, в будинку № 1/11 по Виноградному провулку[2]. Помер на 76-му році життя 1 червня 1993-го року. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 49а, 50°24′59.50″ пн. ш. 30°30′5.6″ сх. д. / 50.4165278° пн. ш. 30.501556° сх. д.). Науковий доробок (частковий)
НагородиВійськові
Трудові
Примітки |
Portal di Ensiklopedia Dunia