Папужець маврикійський
Папужець маврикійський[2] (Lophopsittacus mauritianus) — великий вимерлий птах родини папугові, ендемік Маскаренського острова Маврикій в Індійському океані на схід від Мадагаскару. Невідомо, який вид є найближчим родичем Lophopsittacus mauritianus, однак розглянутий таксон був поміщений до триби справжніх папуг як і інші маскаренські папуги. Цей вид був схожий з папужцем родригійським, який можливо був найближчим родичем. Голова птаха була великою по відношенню до тулуба, а на лобі був присутній виразний чубчик. Птах мав дуже великий дзьоб, порівнюваний за розміром з тим, що був у гіацинтового ара і що дозволяв би йому розкривати тверде насіння. Субфосилії кісток вказують на те, що вид мав краще виражений статевий диморфізм тіла і голови, ніж будь-який інший вид з живих папуг. Точне забарвлення невідоме, але в сучасному описі вказується на те, що птах мав синю голову, сірий або чорний тулуб і, можливо, червоний дзьоб. Припускається, що птах погано літав. Папугу вперше згадують як «індійських ворон» у голландських суднових журналах з 1598 року. Відомо лише кілька коротких описів сучасників і три зображення. Науково птах був вперше описаний за зразками нижньої щелепи в 1866 році, але робота не посилалася на старі повідомлення, поки не був знайдений відповідний детальний нарис 1601 року. Птахи вимерли в XVII столітті через збезлісення, хижацтво з боку інвазивних видів, а також імовірне полювання на них. Таксономія Найбільш ранні з відомих описів птаха, були залишені голландськими мандрівниками під час другої голландської експедиції до Індонезії на чолі з адміралом Якобом Корнелісом ван Неком[en] у 1598 році. Вони представлені в доповідях, опублікованих у 1601 році, які також містять перші ілюстрації птаха разом з маврикійським дронтом. Голландські моряки, які відвідали Маврикій, розглядали птахів окремо від папуг, згадуючи їх як «індійські ворони» без детального опису, що викликало в подальшому розгубленість під час вивчення старих суднових журналів[3]. Англійський натураліст Г'ю Едвін Стрікланд помістив «індійських воронів» в рід гомраї, оскільки він трактував виріст на чолі як недорозвинений ріг[3]. Голландці та французи протягом XVII століття також згадували південноамериканських ара як «індійських ворон», а голландськими, французькими та англійськими поселенцями в Ост-Індії подібна назва навіть застосовувалося до птахів-носорогів[4]. Сер Томас Герберт[en] в 1634 році з описом «птахи, такі ж вперті й енергійні як папуги» згадував вид як «какаду», проте натураліст не знав, що це один і той же таксон[3]. Навіть після збігу решток Lophopsittacus mauritianus з їхніми знайденими описами французький зоолог Еміль Устале стверджував, що «індійські ворони» були птахами-носорогами, рештки яких очікували відкриття. Франц Штауб[en] до кінця 1993 року підтримував цю ідею. На жодному з океанських островів будь-яких останків птахів-носорогів крім вимерлих видів з Нової Каледонії не виявлялося[4]. Першим відомим фізичним екземпляром маврикійського папуги була субфосилія нижньої щелепи, зібрана разом з першою партією кісток дронта, знайдена на болоті Мар-о-Сонж[5]. Британський біолог Річард Овен описав нижню щелепу в 1866 році й встановив, що вона належала виду великих папуг, якому він присвоїв біноміальну назву Psittacus mauritianus[6][3]. Цей голотипний екземпляр наразі втрачено[4]. У 1868 році незабаром після повторного відкриття суднового журналу корабля «Гелдерланд» з Голландської Ост-Індської компанії 1601 року Герман Шлегель в цьому документі досліджував чорнильний ескіз птаха. Розуміючи, що на малюнку, який приписують художнику Ерісу Юстенсу Лерлю, зображений папуга, описаний Овеном, Шлегель виявив зв'язок з описом старого журналу. У 1875 році через істотні відмінності між кістками і чубчиком викопного виду з видами роду жако Альфред Ньютон відніс птаха в окремий рід під назвою Lophopsittacus[7]. Lophos — давньогрецьке слово, що означає «гребінь», а «psittakos» — «папуга»[4][8]. У 1973 році на основі решток, зібраних Луї Етьєном Тіріу на початку XX століття, Холіоук помістив маленького викопного маврикійського папугу в той же рід, що й Lophopsittacus mauritianus, назвавши його Lophopsittacus bensoni[9]. У 2007 році на основі порівнянь зразків з описами XVII і XVIII століть Г'юм помістив вид у рід кільчастих папуг, назвавши його Psittacula bensoni[4]. Раніше Джеймс Грінвей[en] припускав, що повідомлення про сірих маврикійських папугах відносяться до розглянутого виду[10]. Еволюція Таксономічний родовід птаха суперечливий. Беручи до уваги великий дзьоб і інші остеологічні особливості виду, Едвард Ньютон і Ганс Гадов[en] припустили, що птах є близьким родичем папужця родригійського, але не могли визначити, чи належать таксони до одного й того ж роду, оскільки відомо, що гребінь мав лише останній[11]. Велика кількість ендемічних маскаренських птахів, у тому числі і маврикійський дронт, походять від південно-азійських предків, тому англійський палеонтолог Джуліан Г'юм[en] припустив, що цей випадок міг відноситься і до всіх папугових. У плейстоцені рівень моря був низьким, тому у видів була можливість колонізувати менш ізольовані острови[3]. Хоча більшість вимерлих маскаренських папуг недостатньо вивчені, рештки демонструють, що вони мали такі спільні риси, як великі голови та щелепи, редуковані кістки в районі великого грудного м'яза і міцні кінцівки. Г'юм згідно з радіаційною еволюцією припустив, що вони походять від справжніх папуг, посилаючись на морфологічні особливості та колонізацію представників триби безлічі ізольованих островів в Індійському океані[4]. Можливо справжні папуги потрапляли в цей район кілька разів, оскільки багато видів були настільки пристосованими, що могли суттєво змінитися на островах з гарячих точок до виходу Маскаренських островів у відкрите море[3]. Вивчення генів у 2011 році замість цього показало, що найближчим родичем маскаренського папуги з Реюньйона є малий папуга-ваза з Мадагаскару і сусідніх островів, таким чином, підриваючи теорію про походження від справжніх папуг[12]. Опис Птах на лобі мав помітний пір'яний гребінь. Чубчики на черепі вказували на те, що гребінь був надійно закріплений і птах на відміну від какаду не міг їм ворушити[4]. У 2003 році ескіз птаха 1601 року був досліджений Г'юмом, який порівнював чорнильне зображення з основним олівцевим нарисом, і виявив, що останній мав додаткові особливості. На олівцевому малюнку зображені гребінь у вигляді клаптика округлих пір'їв, які з'єднувалися з чолом біля основи дзьоба, а також первинне покривне пір'я, великі махові пера і злегка роздвоєний хвіст[13]. Вимірювання кісток, відомих з 1893 року, вказують, що нижня щелепа була 65—78 мм завдовжки і 65 мм завширшки, стегнова кістка — 58—63 мм, велика гомілкова кістка — 88—99 мм, а плесна — 35 мм[11]. На відміну від інших маскаренських папуг птах мав плаский череп[4]. Судячи зі зразків, самці були більші за самиць, завдовжки 55—65 см і 45—55 см. Окрім цього обидві статі мали непропорційно великі голови і дзьоби. Статевий диморфізм у розмірах черепів самця і самиці найпомітніший серед папуг[4]. Відмінності в кістках інших частин і кінцівок менш виражені; тим не менш, птах має найпомітніший статевий диморфізм у розмірі тіла, ніж будь-який живий на сьогоднішній день папуга. Через цю особливість і могли бути відмінності в розмірах між двома птахами в ескізі 1601 року[4]. Звіт Рейєра Корнеліса 1602 року зазвичай трактується як єдина сучасна згадка про різницю в розмірах Lophopsittacus mauritianus, виділяючи «великих і маленьких індійських воронів» серед острівних тварин. Повна розшифровка вихідного тексту була опублікована лише в 2003 році, і показала, що кома в англійському перекладі була розміщена неправильно; замість «індійських воронів» «великі та маленькі» посилалися на «польових курей», якими, можливо, були рудий маврикійський пастушок[14]. Забарвлення З приводу забарвлення птаха деякий час була плутанина[15]. Доповідь з експедиції Ван Нека 1589, опублікована 1601 року, містила першу ілюстрацію папуги з таким описом:
Останнє повідомлення і єдина згадка забарвлення виду належить Йогану Крістіану Гоффману в 1673-75:
Голова очевидно була синьою, а дзьоб, можливо, червоним, що характерно для справжніх папуг. Решта оперення, можливо, було сіруватим або чорним, яке також зустрічається серед інших представників справжніх папуг[4]. Незважаючи на згадку про забарвлення такі автори, як Волтер Ротшильд заявив, що в журналі «Гелдерланда» птах описувався повністю синьо-сірим, тому в його книзі 1907 під назвою Вимерлі птахи[en] реконструкція забарвлення виду була представлена таким чином[16]. Пізніше дослідження журналу показало, що в ньому містився лише опис маврикійського дронта. Чітко промальований трафарет голови міг мати окремий колір[13]. Було висловлено припущення про те, що крім статевого диморфізму в розмірі, самець і самиця можливо мали різне забарвлення, яке могло б пояснити деякі невідповідності в старовинних описах[17]. Поведінка і середовище проживання Хоча птахи можливо харчувалися на землі і погано літали, їхні цівки були короткими і міцними, натякаючи на пересування по деревах. Брати Ньютони і багато авторів після них зробили висновок про те, що птах був нелітаючим через помітні короткі крила і великі розміри, показаних на ескізі 1601 року. На думку Г'юма, олівцевий нарис, що лежить в основі, насправді показує, що крила не особливо короткі. Вони здаються широкими, оскільки птахи були пристосовані до життя в лісі, а крильце — великим, що характерно для повільно літаючих птахів. Кіль птаха був зменшеним, але не був пристосований для бігу, оскільки літаючі Cyanoramphus теж мають таку ж особливість, як і какапо, здатний до планерування[4]. Крім того, повідомлення Гоффмана свідчить, що папуга міг літати, але насилу, і вперше опублікована ілюстрація показує, що птах на верхівці дерева, малоймовірному місці для нелітаючих птахів[13]. Статевий диморфізм у розмірі дзьоба міг впливати на поведінку птаха. Такий тип диморфизма, звичайний серед інших папуг, таких як чорнодзьобий какаду і кака[4][18], використовується особинами для добування їжі різних розмірів, виконання певних ролей в період розмноження й турботи про потомство чи шлюбних ігор. Крім того, значна різниця між розмірами голів самця і самки, можливо, були відображенням екології кожної статі, хоча її і неможливо визначити[4]. Масауджі Хачісука припустив, що папуга вів нічний спосіб життя, як какапо і папужка жовточеревий, два існуючих наземних папуги. Сучасні звіти не підтверджують це, а очниці мають такі ж розміри як і в інших великих денних папуг[4]. Lophopsittacus mauritianus було зареєстровано на посушливій навітряній стороні острова Маврикій, яка була найбільш доступною для людей, і було відзначено, що поблизу узбережжя знаходилася велика кількість птахів, яка могла свідчити про різноманітність фауни в цих областях. Птах можливо гніздився в дуплах або скелях як і кубинський амазон[4].  Терміни «ворон» або «ворона» можливо натякали на різкий голос птаха, звички в поведінці або прямо на темне оперення. Такий опис Якоба Гранета 1666 вказує на лісове середовище проживання і можливо на поведінку птаха:
З початком заселення Маврикія вимерло багато ендеміків цього острова, оскільки була сильно пошкоджена його екосистема, яка важко піддається відновленню. Спочатку острів був повністю покритий лісами, які майже повністю були вирубані[19]. Вціліла ендемічна фауна раніше знаходиться в серйозній небезпеці. Lophopsittacus mauritianus сусідив з іншими нині вимерлими птахами, такими як пастушок іржастий, маврикійський дронт, папуга Psittacula bensoni, маврикійський синій голуб[en], сова Mascarenotus sauzieri, маскаренська лиска, гуска Alopochen mauritianus, чирянка маскаренська і маврикійська кваква. У число вимерлих маврикійських рептилій входять гігантські представники сухопутних черепах (рід Маскаренські черепахи), ящірок (гігантський сцинк Leiolopisma mauritiana) і змій (Bolyeria multocarinata). Чорнувата летюча лисиця і равлик Tropidophora carinata[en] жили на Маврикії і Реюньйоні, але також вимерли на обох островах. Деякі рослини, такі як Casearia tinifolia і Angraecum palmiforme[en], також вимерли[3]. Харчування Види, морфологічно схожі на Lophopsittacus mauritianus, такі як гіацинтовий ара і чорнодзьобий какаду, могли б дати уявлення про екологію птаха. Гіацинтові ара, які є типовими наземними мешканцями, харчуються досить міцними пальмовими горіхами{[4]. Карлос Ямашита припустив, що ці папуги колись перебували в залежності від нині вимерлої південноамериканської мегафауни і пізніше переключилися на домашню худобу, поїдаючи фрукти і поширюючи насіння. Аналогічним чином чорний какаду з Австралії харчувався насінням, яке залишалося в посліді казуарів[4]. Ямашита припустив, що маскаренські черепахи, які водилися в достатку, і додо виконували ті ж функції на Маврикії, і що Lophopsittacus mauritianus від них залежали, отримуючи від них насіння[3]. Багато видів пальм і подібні їм рослини на Маврикії мали тверді насіння, які їли чубаті папуги, в тому числі Latania loddigesii[en], Mimusops maxima[en], дерево додо, хурма і пандан корисний[en][4].  На основі рентгенографії Голіоук стверджував, що нижня щелепа папуги була слабкою, і припустив, що птах годувалися м'якими фруктами, а не твердим насінням[20]. Як доказ він вказував на широко розкриті внутрішні трабекули, беручи до уваги широку верхню частину дзьоба і вузьку піднебінну кістку і той факт, що не збереглося відкритого верхнього рострума, який був ознакою витонченості[21]. Проте Сміт відзначив, що чотири роди (Cyanoramphus, хвилясті папужки, лучні папужки і Psephotus), яких використовував Голіоук як приклади з «сильним дзьобом», насправді мають слабкі щелепи, і що морфологія за Голіоуку не вказує на міцність дзьоба[22]. Г'юм з цього часу зазначав, що морфологія щелепи чубатого папуги аналогічна тій, що у найбільш великих папуг. Наприклад, гіацинтовий ара з легкістю розколює пальмові горіхи. Таким чином, ймовірно, що Lophopsittacus mauritianus добували корм у такий самий спосіб[23]. ВимиранняХоча Маврикій в Середньовіччі раніше відвідували араби і португальські кораблі між 1507 і 1513 роках, вони не створювали поселень на острові[24]. Нідерландська імперія здобула острів у 1598 році, перейменувавши його в честь Моріца Оранського, і надалі використовувала його для провізії торгових кораблів Голандської Ост-Індської компанії[25]. Голландські моряки, які відвідували Маврикій з 1598 і надалі, фауною цікавилися в основному заради приготування їжі[15]. З восьми папуг, так званих ендеміків Маскаренских островів, вижив лише папужець острівний (Psittacula echo). Всі інші ймовірно вимерли через поєднання надмірного полювання і вирубки лісів. Через погану здатність до польоту, великі розміри і довірливість чубаті папуги ставали легкою здобиччю для моряків, які жили на Маврикії, а їхні гнізда були дуже вразливими з боку хижацтва Macaca fascicularis і пацюків. Вважається, що птах вимер до 1680-х років, коли пальми йшли на лісозаготівлю у великій кількості. На відміну від інших папуг, яких часто брали моряки як домашніх вихованців, записів про перевезення з Маврикію чубатих папуг не існує, можливо через стигматизацію, пов'язану з воронами[4]. Птах у будь-якому випадку не міг би вижити під час такої подорожі, якби вони нічого не їли, крім насіння[3]. Примітки
Посилання |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
