Парадокс Левінталя
Парадокс Левінталя — відомий парадокс, сформульований у 1968 році американським молекулярним біологом Сайрусом Левінталем[en]: «проміжок часу, за який поліпептид приходить до свого скрученого стану, на багато порядків менший, ніж якби поліпептид просто перебирав всі можливі конфігурації»[1][2]. Складність проблемиЩоб вирішити цей парадокс, необхідно відповісти на питання: «Як білок вибирає свій нативний стан серед безлічі можливих?» Для ланцюга зі 100 залишків число можливих конформацій ~10100, і їхній повний перебір зайняв би ~1080 років, якщо один перехід здійснювати за ~10−13 секунди. Тому складність проблеми полягає в тому, що це питання не можна вирішити експериментально, адже доведеться чекати ~1080 років. Причини парадоксаНазивалися такі можливі причини цього парадоксу[3]:
Рішення парадоксаБілок може згортатися не «весь раптом», а шляхом збільшення компактної глобули внаслідок послідовного прилипання до неї все нових і нових ланок білкового ланцюга[2]. При цьому одна за одною відновлюються фінальні взаємодії (їхня енергія падає приблизно пропорційно кількості ланок ланцюга), а ентропія падає також пропорційно кількості фіксованих ланок ланцюга. Падіння енергії і падіння ентропії повністю компенсують одне одного в головному (лінійному за N) члені в вільній енергії. Це виключає з оцінки часу згортання член, пропорційний 10N, і час згортання залежить від значно менших за порядком величини нелінійних членів, пов'язаних з поверхневими ентальпійними і ентропійними ефектами, пропорційними N2/3[2]. Для білка зі 100 залишків це 101002/3 ~1021,5, що дає оцінку швидкості згортання, яка добре узгоджується з експериментальними даними[4]. Див. такожРесурси Інтернету
Примітки
|
Portal di Ensiklopedia Dunia