Парламентські вибори у Великій Британії 2024
Парламентські вибори у Великій Британії 2024 відбулись 4 липня 2024 року[2]. Вони визначали склад Палати громад, яка, зі свого боку, визначає уряд Великої Британії[3][4]. Ці вибори стали першими після виходу Великої Британії з ЄС. Правляча Консервативна партія на чолі з прем'єр-міністром Ріші Сунаком зазнала нищівної поразки від опозиційної Лейбористської партії на чолі з Кіром Стармером. ІсторіяУрядНа парламентських виборах 2019 року консерватори на чолі з Борисом Джонсоном здобули переконливу перемогу[5]. Керівництво Бориса Джонсона ознаменувалось низкою скандалів[6], зокрема так званим «Патіґейтом[en]» — скандалом довкола вечірок, які проводилися за участю Джонсона та членів його уряду, зокрема на Даунінґ-стріт, та порушували суворі правила карантину через COVID-19[7]. 7 липня 2022 року Джонсон подав у відставку після того, як десятки посадовців його уряду подали у відставку на тлі скандалу довкола Кріса Пінчера[8][9]. На виборах лідера Консервативної партії, які відбулись після відставки Джонсона, перемогла міністр закордонних справ в його уряді Ліз Трасс[10]. 20 жовтня вона подала у відставку після економічної та політичної кризи, яка виникла через її реформи[11][12]. 24 жовтня Ріші Сунака було обрано новим лідером партії після того, як Пенні Мордонт та Борис Джонсон відмовились від участі у виборах керівника партії[13]. Під його керівництвом консерватори зазнали втрат на місцевих виборах 2023 року, де частину їхніх місць здобули лейбористи та ліберальні демократи[14]. За результатами місцевих виборів 2024 року консерватори посіли 3 місце за кількістю депутатів, поступившись лейбористам та ліберальним демократам[15]. ОпозиціяКір Стармер переміг на виборах лідера Лейбористської партії у квітні 2020 року, замінивши Джеремі Корбіна[16]. Ед Дейві переміг на виборах лідера ліберал-демократів у серпні 2020 року, змінивши на посаді Джо Свінсон[17]. Ґевін Робінсон[en] був обраний лідером Демократичної юніоністської партії після того, як попередній лідер Джеффрі Дональдсон[en] пішов у відставку після звинувачень у зґвалтуванні[18][19]. У березні 2024 року правопопулістська партія «Реформувати Сполучене Королівство», заснована Найджелом Фараджем, оголосила про виборчий альянс із північноірландською юніоністською партією «Традиційний юніоністський голос»[en][20]. ШотландіяУ лютому 2023 року, на тлі критики гендерних реформ, Нікола Стерджен подала у відставку з посади лідера Шотландської національної партії та першого міністра Шотландії після понад 8 років перебування на цих посадах, назвавши причиною відставки професійне вигорання[21]. Хамза Юсаф, який змінив її на посадах лідера ШНП та Першого міністра Шотландії[22], подав у відставку у квітні 2024 після урядової кризи, що виникла внаслідок розриву угоди про розподіл влади між Шотландської національною партією та Шотландськими зеленими[23]. Його змінив Джон Свінні[en][24]. УельсПісля того як Валлійські лейбористи[en] отримали більшість на загальних виборах 2021 року[25], у грудні 2023 року перший міністр Уельсу Марк Дрейкфорд[en] оголосив про відставку на тлі критики введення обмеження швидкості 20 миль/год у більшості міст Уельсу та масштабних скорочень бюджету[26]. У березні 2024 року його наступником став Воган Ґетінґ[en][27]. Північна ІрландіяНа виборах до Асамблеї Північної Ірландії 2022 року Шинн Фейн стала першою націоналістичною партією, яка перемогла за результатами голосування, витіснивши Демократичну юніоністську партію на друге місце[28][29]. Переможена ДЮП відмовилась ввійти до уряду, заявивши, що не робитиме цього доки не будуть виконані її вимоги щодо митних домовленостей після Brexit[30]. Відповідно до Белфастської угоди, для формування уряду необхідна участь обох партій[31]. У лютому 2024 року Мішель О'Нілл (Шинн Фейн) стала першим в історії першим міністром-націоналістом Північної Ірландії після того, як ДЮП припинила бойкот, а Емма Літтл-Пенгеллі[en] (ДЮП) стала заступником першого міністра[32]. Виборча системаНа виборах обирали членів Палати громад. Велика Британія розділена на 650 округів, кожен з яких обирав одного депутата, який представлятиме його в Палаті громад. Членів Палати громад обирали за мажоритарною виборчою системою (англ. first-past-the-post (FPTP) voting system): аби бути обраним, достатньо отримати більше голосів, ніж будь-який інший кандидат[3][33]. На виборах діятиме нова карта виборчих округів, затверджена у листопаді 2023 року[34]. Це перша зміна карти виборчих округів з 2010 року[35]. Голосувати на загальних виборах має право будь-хто, хто є громадянином Великої Британії, громадянином Співдружності Націй або громадянином Республіки Ірландія з адресою у Великій Британії[3]. Позбавлені права голосувати члени Палати лордів, громадяни ЄС (окрім Республіки Ірландія, Кіпру й Мальти, які проживають у Великій Британії), засуджені особи, які утримуються під вартою, та будь-хто, визнаний винним протягом попередніх п'яти років у корупційних або незаконних діях, пов'язаних із виборами[36]. Уперше під час особистого голосування виборцям було потрібно пред'явити дійсне посвідчення особи з фотографією на виборчих дільницях[37]. Також можливе голосування поштою або за дорученням[3]. Дата голосуванняНайпізніше парламент міг бути розпущений для виборів 17 грудня 2024 року, у п'яту річницю дня його першого засідання. Оскільки на підготовку до виборів дається 25 днів, наступні вибори мали відбутися не пізніше 28 січня 2025 року[3][38]. Висловлювались різні припущення щодо того, коли прем'єр-міністр Ріші Сунак призначить вибори[39][40][41][42]. У грудні 2023 року Сунак підтвердив, що вибори відбудуться у 2024 році, виключивши перспективу проведення виборів у січні 2025 року[43]. У січні 2024 року він заявив, що вибори не відбудуться раніше другої половини 2024 року[44]. 22 травня, після багатьох припущень[45], Ріші Сунак оголосив 4 липня датою проведення виборів[2]. Опитування
Очікувалось, що вибори призведуть до нищівної поразки консерваторів та переконливої перемоги лейбористів[46][47]. Відповідно до опитування YouGov, опублікованого 3 червня, Лейбористська партія отримала б 422 місця, що б перевершило розгромну перемогу лейбористів на чолі з Тоні Блером 1997 року. Консерватори, відповідно до цього опитування, отримали б 140 місць, що стало б їхнім найгіршим результатом з 1906 року[48]. Згідно з опитуванням YouGov за 13 червня, правопопулістська «Реформувати Сполучене Королівство» Найджела Фараджа вперше обійшла консерваторів, які посіли третє місце[49]. РезультатиЯвка на виборах склала 59,9 %[1], що стало найнижчим показником з 2001 року[50]. Вибори стали першою перемогою Лейбористської партії після виборів 2005 року і поклали край 14-річному правлінню Консервативної партії. Лейбористи отримали більшість у 172 мандати і загалом 411 місць, що є другим найкращим результатом партії за часткою місць після загальних виборів 1997 року. Однак частка голосів, отримана партією у 33,8 %, була найменшою серед усіх урядів більшості в історії виборів у Великій Британії. Лейбористи стали найбільшою партією в Англії вперше з 2005 року, в Шотландії вперше з 2010 року і зберегли свій статус найбільшої партії в Уельсі[51]. Партія програла п'ять округів незалежним кандидатам, що значною мірою пояснюється позицією лейбористів щодо війни між Ізраїлем та Хамасом[52]. Консервативна партія зазнала найбільшої поразки в своїй історії, отримавши 121 місця і 23,7 % голосів. Вона втратила 244 місця, включаючи місця 12 міністрів кабінету, найбільш високопоставленим із яких став міністр оборони Грант Шаппс[53], й місце колишньго прем'єр-міністра Ліз Трасс[54]. Партія також втратила всі свої місця в Уельсі[55]. Менші партії добре виступили на виборах, частково завдяки антиконсервативному тактичному голосуванню[56], а сукупна частка голосів лейбористів і консерваторів у 57,5 % була найнижчою в історії. Ліберал-демократи на чолі з Едом Дейві здобули найбільш значні успіхи, отримавши загалом 72 місця. Це був найкращий результат партії за всю історію[57], що зробило її третьою за величиною партією в парламенті — статус, який вона раніше мала, але втратила на виборах 2015 року. Партія «Реформувати Сполучене Королівство» отримала третю найбільшу частку голосів і здобула 5 місць, а Партія зелених Англії та Уельсу — 4 місця, що є найкращими парламентськими результатами в історії для обох партій. В Уельсі 4 місця отримала партія Плайд Кемри. У Шотландії Шотландська національна партія (ШНП) скоротилась з 48 місць до 10 і втратила статус третьої за величиною партії в Палаті громад[58]. Примітки
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
.jpg)
.jpg)
.svg)
.svg)
Portal di Ensiklopedia Dunia
