Восени 1937 року військові Чарльз А. Локвуд (пізніше командувач підводними силами Тихоокеанського флоту), Ендрю Маккі (співробітник Портсмутської військово-морської верфі), і лейтенант Арманд М. Морган, (головний конструктор підводних човнів) запропонували основні вимоги для нового типу підводних човнів. Це мав бути великий човен, водотоннажністю у 1500 тонн, з новими дизельними двигунами, і нести десять торпедних апаратів, калібром у 533-мм, з новими торпедами, з вдосконаленою палубною гарматою, з збільшеним терміном автономного плавання за рахунок оснащення установками для опріснення морської води і регенерації повітря. Їм опонував адмірал Томас Гарт, голова Генеральної ради ВМС США. Гарт наполегливо захищав будівлю невеликих прибережних захисних човнів (без таких «надмірностей», як регенератор повітря). Але цей проєкт був нарешті прийнятий на озброєння ВМФ.
Одним з ключів до успіху човнів була розробка компактного дизельного двигуна. Оснащені чотирма новими дизельними двигунами човни могли досягати максимальної швидкості у 20 вузлів (38 км/год) і проходити 10000 морських миль (19000 км) без дозаправлення пального.
Ці човни були ядром 56-ти човнів США Тихоокеанського флоту, в часи вступу країни у Другу світову війну, в грудні 1941 року.
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
