Романченко Борис Тимофійович
Бори́с Тимофі́йович Рома́нченко (20 січня 1926, Бондарі, тепер Сумська область, Україна — 18 березня 2022, Харків, Харківська область, Україна) — український громадський діяч, в'язень чотирьох нацистських концтаборів. Помер внаслідок обстрілу житлових кварталів Харкова під час російського вторгнення в Україну. ЖиттєписРанні рокиБорис Тимофійович Романченко народився 20 січня 1926 року в селі Бондарі під Сумами[3][4]. З селянської родини, жив у рідному селі з батьками та двома сестрами[5][6]. Разом з родиною Борис пережив голодомор[7]. Початок німецько-радянської війни застав жителів села зненацька, і вони не встигли евакуюватися[6]. Село було окуповане німцями, всіх чоловіків стали вивозити в Німеччину як робочу силу, щоб уникнути їх вступ в партизанські загони[8][4]. В Німеччині У 1942 році у віці 16 років Романченко також був відправлений на роботи до Дортмунда, де трудився в шахті. Через кілька днів там сталася аварія, під час якої одна людина загинула, а Романченко разом з кількома іншими ув'язненими спробував втекти та сісти на поїзд, але невдало. У січні 1943 року Романченка було відправлено до концтабору Бухенвальд[6][4]. Серед декількох десятків тисяч в'язнів Романченко до знемоги займався земельними роботами та перевезенням важких каменів, страждав від убогого харчування і не пристосованого до холодної та сирої погоди одягу[9][8]. Романченко видав себе за 22-річного, завдяки чому зміг перевестися до Пенемюнде, де велася робота над ракетною програмою «Фау-2». Пропрацювавши кілька місяців слюсарем, він разом зі своєю командою був відправлений в концтабір Дора-Міттельбау[de], де жив і працював у підземних тунелях. У березні 1945 року Романченка відправили в черговий концтабір — Берген-Бельзен, до моменту прибуття в який він важив тільки 39 кілограмів[6][4]. Під кінець війни німці хотіли знищити всіх в'язнів табору, але якраз перед цим 14 квітня 1945 року Берген-Бельзен був звільнений британськими та американськими союзними військами[6][8]. Вийшовши на свободу, Романченко пропрацював три місяці в радянській військовій адміністрації, потім вступив до лав Радянської армії і подальші п'ять років до 1950 року прослужив у Східній Німеччині, після чого у віці 24 років повернувся на батьківщину[4][8]. В Україні Романченко здобув освіту гірничого інженера, закінчивши у 1959 році Харківський гірничий інститут[10][11]; згодом працював на виробництві сільськогосподарської техніки, вийшовши на пенсію в 1997 році у віці 71 року[5][4]. Був вдівцем, мав сина та онуку[3][4]. Після війниПереживши чотири нацистських концтабори[12], Романченко ділився своїми спогадами про ті події[4], сподіваючись, що таке більше ніколи не повториться[8]. Він займався збереженням пам'яті про злочини нацизму[13], зокрема був віцепрезидентом (від України) Міжнародного комітету колишніх в'язнів Бухенвальд-Дора[3]. Також Романченко неодноразово їздив на місце свого ув'язнення[4][14], відзначаючи, що хоч там і складно перебувати, це рідкісна можливість побачитися з тими, хто пережив табори[9]. Останні роки Романченко жив у Харкові, в районі Північна Салтівка, в однокімнатній квартирі на восьмому поверсі багатоповерхового будинку[4]. Він погано чув, страждав від болю в ногах[4][7], однак відмовлявся переїжджати та не виходив зі своєї квартири, побоюючись заразитися коронавірусом[15][7]. Загибель18 березня 2022 року під час вторгнення Росії в Україну район Харкова, де проживав Романченко, був обстріляний російською артилерією. У квартиру Романченка влучив снаряд і ветеран загинув[16][17][18][15]. Йому було 96 років[19]. За словами онуки, квартира згоріла повністю, а від Романченка «залишилися тільки кістки на сітці ліжка, як він і лежав»[4][7]. З огляду на те, що район перебуває під постійними обстрілами, міський голова Харкова Ігор Терехов доручив допомогти родині вивезти й поховати Романченка коштом міської ради[20]. Смерть в'язня концтаборів прокоментував і президент України Володимир Зеленський, який зазначив, що Романченко «був убитий російським снарядом, який вдарив по звичайній харківській багатоповерхівці», у зв'язку з чим «Кожен день війни все очевидніше, що це в них така денацифікація»[21]. Міжнародний комітет АушвіцуПід час перебування у меморіалу Аушвіцу, Крістоф Гойбнер, виконавчий віцепрезидент Міжнародного комітету Аушвіцу, сказав[22]:
Єва Фагіді, котра пережила ув'язнення та якій було також 96 років, додала наступне[22]:
Крістоф Гойбнер, співзасновник Міжнародного центру зустрічей молоді в Освенцимі, на закінчення підкреслив, що люди, які пережили Голокост, та їхні сім'ї, які рятуються від «путінських бомб», можуть знайти притулок та безпеку в Міжнародному центрі зустрічей молоді в Освенцимі, Польща[22]. Вшанувати пам'ятьМісто Лейпциг (Німеччина) перейменували вулицю, на якій розташоване посольство Росії, на честь Романченка на «Борис-Романченко-штрассе».[23] Примітки
Джерела
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
