Російсько-українські мовні зв'язкиРосійсько-українські мовні зв'язки, Російсько-українські мовні контакти — взаємовплив української і російської мов внаслідок мовного контакту. Вплив української мови на російськуВпливи української мови на російську літературну мову йшли книжним і усним шляхом через церкву ще від Київської доби, згодом у час так званого другого південно-слов'янського впливу (кінець 14 ст. по 16 ст., зокрема за митрополита Кипріяна) та в період т. зв. «перелітних птахів» (17-18 ст.), коли від часу реформ патріарха Нікона українці (і білоруси) посіли впливові місця в російській церковній ієрархії та закладали на російських землях духовні школи, а українська граматична наука (Лаврентій Зизаній і зокрема Мелетій Смотрицький) закладала підвалини під норми й російської літературної мови (граматики В. Адодурова, 1738-50 і М. Ломоносова 1755 — 57). Під впливом української вимови церковнослов'янської мови зазнала архаїзації і російсько-церковна вимова (а з нею в 17 — 18 ст. частково й російська літературна мова): 1) недопущення акання (вимови ненаголошеного о, як, а тощо), переходу наголошеного є перед твердими приголосними в 'о у церковнослов'янських виразах (порівняйте: одежда — одежа, одяг), не змішування етимологічних ѣ та є у вимові, пізніше тільки у правописі (до 1917), 2) вимова спірантного г (не ґ, у літературній мові до 1930-х pp. у словах церковного вжитку, наприклад, Господь, Бог, благо) також у західних запозиченнях та назвах з h, що згодом було замінене на ґ(порівняйте: ґалстук, Ґейне, Ґейдельберґ — супроти новішої передачі західного h як х: Хельсінкі, Ейзенхауер). Українського походження є, ймовірно, тверда вимова приголосних перед є в церковних текстах окремих північноросійських старовірчих безсвященицьких груп (деінде пізніше усунена уніфікованою вимовою духовних семінарій). Українська церковнослов'янська традиція співвплинула архаїзуюче й на морфологію літературної мови Москви в 18 ст., сприяючи усуненню: 1) раніше одомашнених у російській діловій мові народних форм (у відміні іменників середнього роду: -ы/-и в називному множини типу окны, знаньи, в однині форми без поширеної основи в типі имя, в родовому множини закінчення -ов/-eu у типах местов, пулей «мест, пуль»), 2) ненаголошеного закінчення називного однини чоловічих прикметників -ой/-ей (велйкой, сйней «великий, синий» ). Правдоподібно тоді ж поширився присудковий орудний іменника, замість називного (он был/будет учителем). Популярність українського пісенного фольклору у російського двірських колах 18 ст., участь українських авторів у творенні нової російської літературної мови, почавши з 18 ст. (В. Капніст, В. Наріжний, Євген Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Микола Костомаров, О. Стороженко, Г. Данилевський, Д. Мордовець, Володимир Короленко), як і росіян, що виросли чи перебували в Україні (Антон Чехов, Ісак Бабель, Едуард Багрицький, Ілля Сельвінський, Микола Островський та ін.), що ввели в нову російську літературну мову деяку українську лексику, синтаксичні конструкції й наголоси. Так само українська тематика в творах російських авторів (Олександр Пушкін, Кіндрат Рилєєв, О. Малишкін, Олександр Серафимович, Ілля Еренбург та ін.) спричинилися до вживання українізмів для створення локального колориту. З таких же міркувань з'являються українізми і в мові персонажів Михайла Шолохова та ін. при відтворюванні донсько-козачих говірок. Вплив російської мови на українськуПроникнення русизмів в українську мову пов'язане з політичною експансією Росії на Україну, починаючи з 17 століття. Як поминути торговельні й адміністраційно-військові термінологізми (соболь; лазутчик — розвідник, приказ — канцелярія царська), то в українську літературну мову 17 — 18 ст. (спершу Слобожанщини-Лівобережжя) русизми почали проникати у високий та ділово-канцелярський стиль (див. Стилістика) як спільні українсько-російські словотвірно-лексичні й фразеологічні церковнослов'янізми (враг ворог, диявол) і термінологічні етранжизми (солдат — жовнір), що витіснювали тут український народний вираз, польсько-українську кальку чи полонізм. Ініціаторами тих процесів часто були освічені церковні та світські автори 17 — 18 ст. (не без традиції подібних українсько-білоруських об'єднувальних тенденцій 16-17 ст.), що писали для українського і російського читача. Українські автори, переходячи в Росію, усували зі своєї української літературної та церковнослов'янської мови різкіші українізми (гол. синтаксичні й лексичні), замінюючи їх нейтральними церковнослов'янізмами чи й русизмами (Є. Славинецький, С. Яворський, Д. Туптало-Ростовський, Т. Прокопович та ін.). Такий, ще й з фонетичного та морфологічного погляду зрусифікований варіант літературної мови заведено в середині 18 ст. в Духовній Академії в Києві (митрополит Г. Кременецький та С. Миславський), як і в державному діловодстві після скасування Гетьманщини на Лівобережжі; ним писав і Г. Сковорода. Із запровадженням примусової російської вимови для такої більш чи менш уніфікованої з правописно-граматичного й лексично-словотвірного погляду «укр.-рос.» літературної мови впродовж 18 ст., при одночасній політично-конфесійній відокремленості й культурній спольщеності середньозахідних українських земель, дійшло до повного відриву цієї літературної мови від української фонетичної бази: спільні (укр.-рос.) і церковнослов'янські лексеми стали відчуватися як русизми, а в православно-церковному вжитку поширилася російська вимова церковнослов'янського тексту остаточно у 19 — 20 ст. (всепєтая Дєва Марія; алілуя). Норми російської літературної мови, сформульовані М. Ломоносовим (1755-57), популяризувала — ще паралельно з церковнослов'янською традицією «Грамматики ..» М. Смотрицького (вид. 1648) — «Грамматика руководствующая к познанию славено-российского языка» (1794) українця Андрія Байбакова-Аполлоса. Галицько-закарпатське язичіє 19-20 ст. теж послуговувалося переважно спільними з рос. мовою церковнослов'янізмами, але їх, як і перейняті русизми, вимовляли на укр. лад (почтениє — поважання, дітство — дитинство). Постання новітньої літературної мови від часів І. Котляревського, О. Павловського, Т. Шевченка і П. Куліша було водночас актом відмовлення від звироднілої зрусифікованої традиції старшої книжної мови. Ця новітня літ. мова була в засаді й фактично майже зовсім вільна від русизмів. Її газ.-наук. стиль і термінологія поставали в 19 — на початку 20 ст. у Галичині й на Буковині на польсько-німецько-чеських (а не церковнослов'янських) зразках шляхом калькування. І згодом, в УНР і в УРСР літ.-мовно-нормативні пуристичні намагання у 1920-х pp. пішли в напрямі усування неприйнятних чужомовних елементів у словотворі, лексиці й синтаксисі з запровадженням новотворів, що найкраще відповідали системі української мови в її народно-фольклорному стилі (термінологічні словники Інституту Укр. Наук. Мови, праці О. Курило, М. Гладкого, М. Сулими, С. Смеречинського й ін.). Цей процес був у 1930-х pp. насильно спинений адміністративним втручанням; йому на зміну прийшла така ж насильна русифікація норм української літературної мови в усіх ділянках від правопису чужих слів та прізвищ (проект, діалект, Гегель), що викликало з часом і таку ж протиприродну «шкільну» вимову. В орфоепії й флексії підтримано збіжні з російською мовою українську діалектну вимову й флексійні морфеми (сполуку лише пом'якшених фонем з і: н'іс — носа, л'із' — лоза; батьку — батькові, в лісу — в лісі). Найяскравішої русифікації зазнали словотвір і лексика в науково-термінологічній ділянці. Погромниками раніших пуристичних праць виступили А. Хвиля-Мусульбас, С. Василевський, Н. Каганович, О. Фінкель, П. Горецький, Г. Сабалдир, І. Кириченко й ін. На місце раніших термінологічних словників Інституту Укр. Наук. Мови випущено у 1934—1935 відповідно зрусифіковані «Термінологічні бюлетені» Інституту Мовознавства та заг. рос.-укр. словники (1937 за ред. С. Василевського й Н. Кагановича, 1948 — І вид., 1956 — 2 вид. за ред. М. Калиновича). Новостворені й частково вже одомашнені неологізми заступлено новими кальками з їх російських відповідників, навіть не скрізь дбаючи про адаптацію до фонетичних законів української мови, себто без перезвуку о, є в і (взвод — чота, підготовка — готування) та з переходом є на 'о (рощот — обслуга гармати, польот — літ), збереженням префікса с (снаряд — набій, стрільно, гарматень). Хоч частина одомашнених західних етранжизімів проникла в українську мову без рос. посередництва, і вони з фонетичного погляду відрізнялися від їхніх російських відповідників, тепер накинено українщині їхню рос. форму (лампа — лампа, клуб — клуб), а там, де замість етранжизмів існували одомашнені новотвори, запроваджено етранжизми, однакові з рос. (екватор — рівник, полюс — бігун). У словотворі термінологізмів поширено застосування звичніших у російщині суфіксів: -чик/-щик (пікіровщик — пікувальник), -тель (зачинатель — започаткувач) -ка (для назв дії: закльопка — заклепування), -о/е-видний (конусовидний — стіжкуватий), дієприкметники активні на -щий, а(ю)чий, -уючий, -вший (трудящий, служачий — працівник, співчуваючий — співчутливий, заіснувавший — заіснувалий, насталий; перемігший — переможний) й пасивний на -мий (любимий усіма — люблений), -ичати (важничати — вдавати важного) , як і словоскладення ц.-слов. типу (злосмрадний — відразливий, горе-вчений — партач) і запозичення чи кальки (дітище — духова дитина, відщепенець — апостат, перекинчик). Всякі тенденції до унезалежнення української літературної мови від рос., як і раніші пуристичні намагання очистити її від калькових канцеляризмів, проголошено бездискусійно «укр. буржуазним націоналізмом та фашизмом у мові», а дотичних мовознавців репресовано. Після деякого відлруження у цьому курсі в 1939 — 41 та у 1955 — 67 адміністративні намагання до насильного наближення норм укр. літ. мови до рос. відновилися наприкінці 1960-х pp. (у зв'язку з просовуваними від ком. партії теоріями про творення спільної «ареальної надмови» та головно про російську мову як «другу рідну» для всіх народів СРСР). Цього разу наступ проведено й на мову красного письменства: черпати з говірок слід лиш вирази односхідні з російсько-мовними; слова, відмінні від російських, відкидаються як небажані («нежиттєздатні») «вузькі діалектизми» чи «архаїзми»; новотвори допускаються лише як кальки з російської (вертоліт — гелікоптер, супутник — космолітна ракета). Цій мовонормативній політиці служать відповідні російсько-українські словники термінологічні, заг. й тлумачний («Словник української мови». 1-4, а-м, 1970 — 73). Фонетичні як і лексично-словотвірні русизми поширені головно серед зросійщених міських низів та робітництва на південному сході й півдні України, у вислуженців з армії по селах (як й у службовців раніше). Побутові лексичні русизми більше поширені по сх. говірках поза УРСР, на Донеччині й Степовій Україні (духовка — братрура), у меншій мірі на Слобожанщині, Лівобережжі (даже — навіть) і Правобережжі. Після 1940—1945 русизми проникли і в говірки Галичини-Буковини — Закарпаття, охопивши тут військ. (льотчик — летун), адміністративно-суд. (стрибки — истребители — озброєні активісти для боротьби з партизанами) й техн.-виробничу термінологію (постройка — побудова; наряд — приділ до праці). Русизми засягають перейняті з рос. мови фонетичні форми слів (факультет; з вєтерком — швидко вниз шахтовим ліфтом), граматичні категорії (розрізнювання предикативної й атрибутивної форми: щаслива юність нам дана — дана вимова хибна), морфеми флексійні професора — професори; ходімте, підемте — ходімо) та словотвірні (підшивка — підшивання, підшиття, бездільничати — байдикувати); є русизми семантичні (направлення — напрямок, спрямування; збутися —справдитися, здійснитися; заказати — замовити), синтаксичні (нарада по питаннях зв'язку — з питань) і гол. фразеологічні (добро пожалувати! — ласкаво просимо!, приймати міри — вжити заходів) та лексичні (полоса — смуга, любий — будь-який, прийом — засіб, спосіб, підхід). Насиченість русизмами залежить від мовостилю, мовної культури, значеннєвої ділянки й може сягати від рос.-мовних кальок (слідуючий — наступний) до вкраплювання в текст однослівних і фразових цитат, більш чи менш узгоджених з правописними нормами рос. мови (канєшно/конечно — звичайно). Російськомовну фонетичну форму мають у розмовній мові звич. русизми низькостилевого вжитку (зануда грєшная — нудяр, див. Арґо, Сленґ), пестливі форми деяких імен (Серьожа — Сергійко, Свєта — Світланка) та деякі офіц. місц. назви в Україні (Ровно — Рівне, Сєверодонецьк — Сіверськодонецьке) й деінде (Бухарест — Букарешт). У східно-українських говірках існує низка давніх спільних з російською мовою лексем та синтаксичних конструкцій, що в українській літературній мові уживалися з 19 ст. чи то ще вживаються в поезії, хоч до нормативної лексики й синтаксису не ввійшли (город — місто, год — рік, свадьба — весілля, пособити — допомогти, у мене є — я маю, у мене болить голова — мені болить голова). Взаєморозуміння україномовців та російськомовцівУкраїнці розуміють російську мову оскільки за часів Російської імперії, СРСР, а значною мірою й після 1991 р. російська мова широко вивчалася у школі, в Україні мешкає значна російськомовна меншина (за переписом 2001 р. рідною українську мову вважають 67,5 % населення України, російську мову — 29,6 % населення[1]), більшість ЗМІ в Україні є російськомовними, значна частина українців є білінгвами. У той самий час росіяни, які ніколи не вивчали або не чули української мови, не розуміють українську або розуміють не повністю. Ця ситуація повністю збігається з ситуацією в Нідерландах: усі голландці розуміють британців, оскільки вивчали англійську мову, але британці не розуміють голландську, яка є настільки ж віддаленою від англійської мови, як українська від російської. У часи, коли мовних контактів між українцями та росіянами не було, мовці української та російської мов не розуміли (або не добре розуміли) одне одного — були потрібні перекладачі. 9 жовтня 1653 р., на виконання рішення Земського собору, московський уряд послав в Україну надзвичайну дипломатичну місію — велике посольство у складі ближнього боярина і намісника тверського В. В. Бутурліна, околичного намісника муромського І. В. Алфер'єва, думного дяка Л. Д. Лопухіна. Кожен член посольства мав свій почет: В. Бутурлін сім стольників, одного стряпчого, трьох дворян, І. Алфер'єв — стольника, стряпчого і чотирьох дворян, Л. Лопухін — стольника. Посольство супроводжували голова московських стрільців — Артемон Матвеєв, три сотники, двоє товмачів (перекладачів) і 200 стрільців. Пізніше, під час обговорення та ухвалення «Переяславських статей», українцями до московського Посольського приказу було передано дві версії документу — з 23 та 11 пунктів. З української на російську мову версію з 11 пунктів перекладали троє українських перекладачів, які працювали у Посольському приказі з 16 (6) вересня 1951 р. (вони перекладали на російську з української, польської, латинської та грецької мов різні документи і «книжки»[2]) — Степан Кольчинський, колишній студент Києво-Братської (Могилянської) колегії, Тимофій Топоровський та Михайло Кульчицький (Кульчинський, Кольчинський)[3][4]. Український оригінал статей з 11 пунктів так було описано в російському перекладі (було зроблено приписку в перекладеній версії):
Див. такожЛітература
Примітки
Джерела
|
Portal di Ensiklopedia Dunia
