Русланова Лідія Андріївна
Лідія Андріївна Русла́нова (при народженні Прасковья Андриановна Ле́йкина-Горшенина[6][7]; 14 (27) октября 1900, село Чернавка, Сердобський уїзд, Саратовська губернія[8] — 21 вересня 1973, Москва) — радянська ерзянська співачка. Заслужена артистка РРФСР (27.06.1942). В'язень російських концтаборів ГУЛАГ. Основне місце в репертуарі Русланової посідали російські народні пісні. Лідія Русланова була однією з найпопулярніших виконавиць у СРСР[9], а її виконання народних пісень вважають еталонним[10][11]. Лідія Русланова мала красивий та сильний голос широкого діапазону. Вона створила свій стиль виконання пісень, які збирала протягом життя. Серед найвідоміших її пісень — «Степь да степь кругом», «Липа вековая», «Я на горку шла», «Златые горы», «Окрасился месяц багрянцем», «Светит месяц», «Валенки» та інші. Лідія Русланова виконувала й пісні радянських композиторів. Вона однією з перших заспівала «Катюшу»[B 1]. БіографіяДитинство та юністьПарасковія Лейкіна, майбутня співачка Лідія Русланова, народилась 14(27) жовтня 1900 року у бідній старовірській родині. По матері вона належала до народності ерзя. Окрім Парасковії у родині було ще двоє дітей — Юля та Авдій. Батько, Андрій Маркелович, працював вантажником на пристані. У ті часи у селі багато співали: під час польових робіт, на гуляннях. "У родині майбутньої співачки добре співала бабуся, а брат батька — дядько Яків — був сільською знаменитістю. «Самородок найвищої проби», - називала його згодом Надія Русланова[11]. Яків співав на сільських святах, вечорницях та весіллях. Він знав багато пісень. Але найбільше слухачі цінували його «імпровізації».[B 1]. Одразу після початку російсько-японської війни Андрія Лейкіна, батька Лідії, єдиного годувальника в родині, забрали в солдати. Мати Лідії, Тетяна, залишилась одна з трьома дітьми, сліпою свекрухою та хворим свекром. Вона змушена була влаштуватися на цегельний завод в Саратов. Дітей прихистили батьки батька, які самі жили в бідності. Мати майбутньої співачки недовго працювала на заводі — вона надірвалася і захворіла. Хворіючи, вона нерухомо лежала на лавці, а Ліда ходила, як по сцені, по російській печі та співала все, що знала — і сільські пісні, і міські. Всі дивувалися: «От бісеня, яка пам'ятлива»[12]. Ліді ледь виповнилося шість років, коли померла її мати[13]. Батько додому не повернувся. У повідомленні написали, що він зник безвісти. Насправді він був живий, але втратив ногу[14]. Турботи про сім'ю лягли на Ліду і на сліпу бабусю. Вони ходили по Саратову і навколишніх селах, співали і просили милостиню. Ліда співала, кричала зайцем і жабою, а бабка голосила: «Сироти, мамка їх померла, а батя їх за віру, царя и отечество кров проливає, подайте копієчку». Виступи мали успіх. Вуличну співачку запрошували навіть в багаті купецькі будинки. Незабаром померла і бабуся[13]. Ліді було на той момент сім років. Ходіння з торбою тривало майже рік, поки на талановиту дівчинку не звернула увагу вдова чиновника, який загинув в російсько-японській війні. [14]. Пошкодувавши сиріт, вона вирішила за свій рахунок прилаштувати дітей у притулки. На кожного писала прохання, ходила по інстанціях і добилася того, що всі діти були влаштовані. Старшу вдалося влаштувати до найкращого саратовського притулку при Кіновійській церкві[15], де був власний дитячий церковний хор, але оскільки дітей селянського стану туди не брали, а ім'я та прізвище дівчинки — Агаша Лейкина — видавало її селянське походження, з'явилася фіктивна грамота з новими ім'ям і прізвищем: Лідія Русланова. [13][16]. У притулку Лідія вступила до першого клас у церковно-приходської школи. Була прийнята в хор і відразу стала солісткою. Співала на святах і похоронах. У притулку у дівчини розвинувся не лише співочий, а й артистичний талант. На рукоділлі, яке їй не давалося, подружки виконували її урок, тільки б послухати тут же складені «дивовижні історії», по ходу яких хтось із персонажів обов'язково повинен був співати.[16][B 1]. Регент хору приділяв Ліді особливу увагу. Скоро весь Саратов знав її під іменем «Сирота», а до храму, где вона співала, приходили ті, хто бажав слухати її виконання. Після недільних свят вона поверталась до притулку, і розпочинались суворі будні — репетиції, де за кожною невірною нотою йшло покарання[B 1]. Иосиф Прут, що чув її спів у 1908 році під час страсного тижня, так згодом описував свої враження[16]:
На паперті храму просив милостиню одноногий солдат із георгіївським хрестом — батько Лідії Русланової. Обидва вдавали, що не знають один одного, оскільки якби стало відомо, що у сироти є годувальник, її могли відрахувати з притулку. Андрій Лейкін після повернення з фронту одружився, але дітей не забрав — не міг прогодувати[16]. В кінці наступної зими він застудився, захворів на запалення легенів і помер в лікарні для жебраків "[B 1]. Після притулку Лідію віддали ученицею на меблеву фабрику[15] "[B 1]. . Деякий час жила у дядька, працювала на різних фабриках. Пісня допомагала Русланової: «за пісні мені всі допомагали»[15]. Її голос почув викладач саратовської консерваторії Михайло Медведєв. Він взяв Лідію Русланову в консерваторію і готував її до оперної кар'єри[17]. Співачка вчилася упродовж двох років, але в підсумку вирішила, що буде виконувати народні пісні: "Зрозуміла, що академічної співачкою мені не бути. Моя вся сила була в безпосередності, в природному почутті, в єдності з тим світом, де народилася пісня "[11]. У 1916 році Лідія Русланова вирушила на фронт як сестра милосердя і до жовтня 1917 року служила в санітарному поїзді[18]. Русланова в роки революцій та громадянської війниУ 1917 році Лідія Русланова вийшла заміж за інтенданта Віталія Степанова років тридцяти п'яти, «з благородних». У травні 1917 у неї народився син. Він помер не проживши й місяця. Йому навіть ім'я не встигли дати.[9]. У тому ж році на сцені Саратовського оперного театру відбувся дебют Лідії Русланової. Після жовтневої революції Лідія Русланова їздила з гастролями по всій країні, жила в Проскурові, Бердичеві, Могильові, Києві та інших містах "[B 1]. «Років у сімнадцять я була вже досвідченою співачкою, нічого не боялася — ані сцени, ані публіки», — згадувала згодом артистка «[B 1]. Сімейне життя тривало недовго: у 1918 році чоловік кинув її і виїхав. Протягом всього періоду громадянської війни Русланова виступала перед бійцями регулярної Червоної Армії. Йосип Прут зазначає, що за час Громадянської війни Лідія Русланова встигла дати незліченну кількість сольних концертів. У 1919 році у Вінниці Русланова вийшла заміж за співробітника ВЧК Наума Науміна. На сцену Лідія Русланова виходила в селянському одязі, волосся зібрано під хустку. Концерти зазвичай завершувалися „Саратовськими стражданнями“, після чого Русланова велично кланялася земним поклоном, і статечно йшла[19]. Її називали в той час „Саратовською птахою“[14]. У ці роки Лідія Русланова займалася самоосвітою, багато читала, почала збирати свою бібліотеку.
Лідія Русланова у 1921—1939 рокиУ 1921 році Лідія переїхала в Москву на професійну артистичну роботу. У тому ж році в Ростові відбувся її дебют як професійної артистки естрадного театру „Скоморохи“. У 1923 році в Ростові-на-Дону Русланова дебютувала як естрадна співачка. Перший концерт пройшов з величезним успіхом. Русланова була помічена на професійній естрадній сцені і вже в наступному 1924 році запрошена солісткою в Центральний будинок Червоної Армії»[B 1]. У 20-ті роки остаточно сформувався її стиль у виконанні, поведінці на сцені, підборі концертних костюмів. У театрально-сценічної колекції, яку вона збирала протягом усього життя, було безліч яскраво вишитих сарафанів, квітчастих хусток і шалей. Кілька разів Лідія Русланова виступила в костюмі боярині, але зрозумівши, що такий одяг не відповідає манері виконання пісень, повернулася до селянських костюмів"[B 1]. Надалі співачка завжди вибирала одяг, найбільш відповідний до репертуару і смаків аудиторії: перед вчителями одягала сувору російську сукню без прикрас, а збираючись в село, вибирала найяскравіший наряд. У цей період у Лідії Русланової зав'язалися знайомства і дружба з багатьма музикантами, письменниками, артистами"[B 1]. Вони, в свою чергу, відзначали і акторський дар співачки. Сама Лідія Русланова про це говорила: «Я так вирішила — як відчую, що голос не звучить, на оповіді перейду. Буду донські оповіді казати, билини російські про Бову-королевича, про Іллю Муромця, Микулу Селяниновича, Василину Прекрасну та Івана Царевича … Я їх багато знаю, ще від бабці своєї.»[B 1]" У 20-ті — 30-ті роки грамплатівки стають доступними для масового слухача. Платівки із записами Русланової виходили величезними тиражами. Її голос звучав по радіо, яке також стрімко завойовувало собі аудиторію. Особливою популярністю користувалася Русланова у військових. У числі шанувальників таланту був Федір Шаляпін. Так в листі до Олександра Менделевич він писав:
У 1929 році Лідія Русланова розлучилася з Наумом Науміним і вийшла заміж за відомого конферансьє Михайла Гаркаві. Наумін же був репресований і помер в 1938 році. Гаркаві був зовні непривабливим і вельми огрядним чоловіком (він важив 120 кг). Разом з тим він був дотепною, життєрадісною, ерудованою людиною і користувався повагою серед артистів [9][B 1]. Михайло Гаркаві захоплювався колекціонуванням. Його приклад наслідувала і Лідія Русланова. Заробляла вона на ті часи значні кошти [19]. З 1933 Лідія Русланова працювала артисткою музично-естрадного управління Державного об'єднання музичних, естрадних і циркових підприємств [20]. У 1930-ті роки їздила з гастролями по всьому Союзу: кілька разів побувала на Далекому Сході, на Крайній Півночі, в Сибіру, Закавказзі, на Уралі, в Білорусі, співала перед будівельниками перших п'ятирічок, колгоспниками … Її голос мав велику силу і витривалість, дозволяючи їй брати участь в чотирьох-п'яти концертах за один вечір[B 1]. В кінці 1930-х була найвисокооплачуванішою артисткою СРСР, її голос звучав по радіо і з грамофонів, концерти незмінно проходили з аншлагами. Зароблені гроші вона витрачала на колекціонування картин російських художників, ікон, старовинних меблів, прикрас, порцеляни, любила гарно і дорого вбиратися. Радянсько-фінська війнаДруга світова війнаПовоєнні рокиАрешт та ув'язненняЗвільненняОстанні роки життяСмертьМузикаЦікаві фактиУвічнення пам'ятіДив. такожПримітки
Джерела Вікіцитати містять висловлювання від або про: Русланова Лідія Андріївна  Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Русланова Лідія Андріївна
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
