Ткач Дмитро Васильович

Ткач Дмитро Васильович
Ткач Дмитро Васильович
Ім'я при народженні	рос. Дмитрий Васильевич Пазвотич
Народився	29 серпня (11 вересня) 1912 ; Орлик, Кобеляцький район, Україна
Помер	7 липня 1993 (80 років) ; Київ, Україна
Поховання	Байкове кладовище
Країна	Російська імперія; УНР; СРСР; Україна
Діяльність	письменник, журналіст, прозаїк
Alma mater	Криворізький державний педагогічний університет (1940)
Заклад	Дружківський металургійний завод, Червоний гірник, Дніпро, Молодь і Веселка
Знання мов	російська і українська
Партія	ВКП(б)
Учасник	німецько-радянська війна
Нагороди	Премія імені Лесі Українки (1981)

Дмитро́ Васи́льович Ткач (11 вересня 1912, Орлик — 7 липня 1993, Київ) — український радянський письменник. Лауреат Республіканської літературної премії імені Лесі Українки за 1981 рік.

Життєпис

Народився 29 серпня [11 вересня] 1912(19120911) року у селі Орлику (нині Полтавський район, Полтавської області, Україна) у сім'ї столяра. Після закінчення семирічної школи працював горновим та пресувальником на Дружківському металургійному заводі на Донбасі, був працівником заводської багатотиражки^[1].

1932 року направлений на курси працівників преси при Центральному Комітеті КП(б)У в Харкові^[2], по закінченню яких працював у редакції криворізької газети «Червоний гірник». Служив у Робітничо-селянському червоному флоті, після чого знову працював в редакції газети, навчався у Криворізькому учительському інституті, який закінчив 1940 року^[1].

Учасник німецько-радянської війни. Служив моряком, командиром відділення радистів, старшиною сторожового корабля «Шторм» Чорноморського флоту^[1]. Член ВКП(б) з 1943 року. Нагороджений орденами Червоної Зірки (26 вересня 1943), Вітчизняної війни II (13 жовтня 1945) та I (1985) ступенів; медалями «За оборону Кавказу» (1 травня 1944), «За відвагу» (17 серпня 1944), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (9 травня 1945)^[3].

Після війни обіймав посади заступника головного редактора журналу «Дніпро», головного редактора видавництва «Молодь», директора видавництва дитячої літератури «Веселка»^[1]. З 1958 року мешкав у Києві в будинку на вулиці Михайла Коцюбинського, № 2. Наприкінці життя страждав від невиліковної хвороби очей^[1]. Помер у Києві 7 липня 1993 року^[4]. Похований у Києві на Байковому кладовищі^[1].

Творчість

Автор оповідань, повістей, романів. Перше оповідання було надруковане у 1932 році у журналі «Забій»^[5]. Окремими виданнями вийшли твори:

повість «Моряки» (1948);
повість «Плем'я дужих» (1948);
повість «Чергове завдання» (1951);
роман «Крута хвиля» (1954, 1988);
роман-трилогія «Плем'я дужих» (1957);
роман «Крута хвиля» (1957);
збірка оповідань і нарисів «Господарі надр» (1957);
збірка оповідань і нарисів «Чергове завдання» (1957);
повість «Зріла молодість» (1957);
книга для дітей «Гриць хоче стати моряком» (1958);
книга для дітей «Хлопчик з берега» (1958);
повість «Небезпечна зона» (1958);
збірка оповідань «Жди. люба дівчино» (1959);
роман «Арена» (1960);
повість «Чорне сальто» (1962, 1986);
роман «У нас в гуртожитку» (1966);
повість «Генуезька вежа» (1969);
повість «Суду не буде» (1971);
роман «Шторм і штиль» (1971);
збірка прози «Спокійне море» (1974);
повість «Дорога в Ясне» (1980);
роман «Помста Сапун-гори» (1987).

Звертався до постаті Тараса Шевченка в оповіданнях «Кобзар» («Радянська Україна» / 26 травня 1964), «Лакей і пан» (Зміна / 1964. № 5) та «На хрестах» (Україна / 1964. № 13), де Шевченко постає як духовно сильна і внутрішньо вільна людина, здатна виступити проти людського поневолення^[6].

Вшанування

У Києві, на фасаді будинку на вулиці Михайла Коцюбинського, № 2, де з 1958 по 1993 рік мешкав і працював письменник, встановлена бронзова меморіальна дошка з його барельєфом.