Удовиченко Петро Платонович
Петро Платонович Удовиченко (17 лютого 1914; село Броварки, нині Заможне, Глобинський район, Полтавська область – 29 травня 1992, Київ) — радянський політичний діяч, міністр освіти УРСР (1967–1971), український радянський дипломат, представник України в ООН (1958–1961), історик, педагог, Академік АПН СРСР. Кандидат історичних наук (1947); дійсний член Академії педагогічних наук СРСР по Відділенню загальної освіти (1967); професор (1971). Депутат Верховної Ради УРСР 7-го скликання. ЖиттєписНародився 17 лютого 1914 року, в селі Броварки (нині Заможне) Глобинського району Полтавщині. У 1931—1934 роках — студент історичного факультету Новомосковського педагогічного інституту (Дніпропетровська область), здобув спеціальність викладача історії. У 1934—1936 роках — вчитель історії в середніх школах №№ 2, 7 та 9 міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області. У 1936—1937 роках — служба в Червоній армії: курсант 116-ї авіаційної бригади в місті Смоленську. У 1937—1938 роках — вчитель історії середньої школи № 1 міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області. У 1938—1939 роках — директор школи № 16 міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області. У 1939—1940 роках — директор Тарнопольського педагогічного училища. З 1940 року — на партійній роботі. До літа 1941 року працював інструктором, заступником завідувача відділу пропаганди та агітації Тернопільського обласного комітету КП(б)У. У 1941—1942 роках — завідувач військового відділу Магнітогорського міського комітету ВКП(б) Челябінської області РРФСР. У 1942—1944 роках — слухач Вищої партійної школи при ЦК ВКП(б) у Москві. У 1944 році працював відповідальним референтом у Народному комісаріаті закордонних справ УРСР. З листопада 1944 по квітень 1948 року — помічник члена Політбюро ЦК КП(б)У, заступника голови Ради Міністрів Української РСР Дмитра Захаровича Мануїльського. Одночасно на 1946 рік — в.о. завідувача політичного відділу Міністерства закордонних справ Української РСР. З 1947 року — викладач Київського державного університету імені Т. Г. Шевченко. У 1948—1952 роках — помічник заступника голови Ради Міністрів Української РСР Дмитра Захаровича Мануїльського та заступник міністра закордонних справ Української РСР. У 1952—1956 роках — доцент кафедри історії зовнішньої політики СРСР та міжнародних відносин історичного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. У 1956—1958 роках — проректор з навчальної роботи Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Автор книги «З історії зовнішньої політики УРСР 1919–1922» (1957). 24 березня 1958 — квітень 1961 року — Постійний представник Української РСР при ООН. У 1961 — січні 1967 роках — завідувач кафедри історії зовнішньої політики СРСР та міжнародних відносин історичного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Одночасно в 1964 — 1967 роках — секретар партійного комітету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. 21 січня 1967 — 2 березня 1971 роках — міністр освіти УРСР[1]. У 1971 — 1984 роках — в.о. професора кафедри історії міжнародних відносин та зовнішньої політики СРСР Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка[2]. Потім — на пенсії в Києві. Ненависть до української мовиНа одній з нарад у Москві Петро Удовиченко так висловився про українську мову: «Пора покончить с этим языком!» (укр. Пора покінчити з цією мовою!). За що отримав догану від міністра освіти СРСР Геннадія Ягодіна, мовляв, «Ещё рано» (укр. Ще зарано)[3]. Нагороди
Джерела
Примітки
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
