Українці у Білгородській області
Українці — одна з найбільших національних громад Білгородської області, що сформувалася історично та внесла значний внесок в освоєння та розвиток Білгородщини[1]. Історично українці — корінний (автохтонний) народ цього регіону[2]. У XVI—XVIII століттях цей прикордонний край активно заселявся. Осідаючи тут поблизу фортець Білгородської оборонної лінії, що перегороджувала кримським татарам дорогу в Російську державу, переселенці брали на себе сторожову службу та військовий захист прикордоння[3]. У часи царювання Анни Іванівни, відповідно до «Рішительних пунктів» Данила Апостола, землі стали надаватися переважно вихідцям з Правобережної України, що перебувала під владою Речі Посполитої, які бажали отримати вільні землі. Історія і демографічний аспект
Основні риси ентічної структури населення території сучасної Білгородської області сформувались ще в XVII—XVIII столітях і залишалися такими аж до рубежу 1920-1930-х рр. В процесі заселення півночі Слобожанщини в регіон направлялись два приблизно рівних по величині етнічних потоки: російський — з півночі, с територій нинішніх областей Центральної Росії й український — із заходу, в основному — з Правобережної України. Прибуваючи на територію Білгородщини, росіяни й українці освоювали і заселяли нові землі практично не утворюючи спільних поселень, за винятком деяких міст-фортець. Як зазначав Д. І. Багалій «взаємодія та модифікація великорусів та малорусів були вкрай незначні в межах Слобідської України … через те, що жили вони у різних селищах та рідко змішувалися один з одним шляхом шлюбів»[4]. Істотні відмінності відзначалися і соціальному складі колонізаційних потоків. Серед росіян у XVI—XVII ст. переважали «служилі люди» (пізніше стали основою стану однодворців), а XVIII — початку XIX — кріпаки, які переводилися цілими поселеннями освоєння дарованих чи придбаних земель. Українська колонізація, навпаки, мала вільний, практично ніким не організований характер, а серед переселенців переважало козацтво та вільне селянство.[4][5]. Академік Багалій заявляв, що при заселенні Слобожанщини «боротьба [між росіянами та українцями] відбувалася не рідко, оскільки для неї була одна постійно діюча причина — змішання на одній території двох управлінь (наказово-російського та малоросійського) та двох колонізаційних типів». «Черкаси, як вільні вихідці з-за польського рубежу, які користувалися правом вільного переходу, не хотіли приймати він тих повинностей, які несли великоросійські служилі люди»[4][5]. Пізніше, вже у XVIII—XIX столітті, зі втратою стратегічного значення прикордонного регіону, який охороняв рубежі Російської держави, українське населення Слобожанщини, яке значною мірою складалося з козаків, втратило основну частину своїх автономних прав, а найбільший його соціальний прошарок — селянство — і зовсім було закріплено[6].  Співвідношення східнослов'янських ідіомів у межах сучасної Білгородської області за переписом 1850 р. у Курській губернії[7]:
На час фіксації етно-національного складу населення території сучасної Білгородської області наприкінці XIX століття (перепис 1897 р.) і відразу після закінчення громадянської війни (переписи 1920 і 1926 рр.), незважаючи на більш ніж три вікове спільне проживання в регіоні, два найбільші етнічні спільноти зберігали основні риси національної ідентичності — мову, традиції, матеріальну культуру тощо. Ця обставина не скасовує і взаємного впливу росіян та українців, що виявляється, насамперед, у господарських та побутових речах. У XX столітті розвиток етно-національної ідентичності населення Білгородського регіону (втім, описані нижче тенденції тією ж мірою відносяться і до Воронезького та Курського регіонів) можна поділити на періоди. Перший — до 1930-х рр., коли в регіоні продовжувався інерційний розвиток двох етнічних груп — росіян та українців, як народів, які живуть у тісному господарському та економічному контакті, проте відтворюють у своїх сільських громадах етнічну ідентичність. Наприклад, як зазначає Л. Н. Чижиковий: «Наречену та нареченого воліли обирати в межах свого села. Але в тому випадку, якщо не могли підшукати наречену у своєму селі, українці їздили сватати в українські села, як би далеко вони не були розташовані, а росіяни — у села, населені росіянами». У межах Білгородської області за переписом 1897 р. населення розмовляло двома наріччями: великоросійським і малоросійським. Із зазначеного перепису в радянській ідеології етнічного відокремлення народів Росії було зроблено висновок, що на території сьогоднішньої Білгородської області росіян проживало — 673 166 осіб, українців — 439 926 осіб.
У період з 1897 р. по 1926 р. співвідношення російського та українського населення на території сучасної Білгородської області, незважаючи на найтяжчі потрясіння, що випали на ці роки, практично не змінилося: російські — 56 % наприкінці XIX ст. і 58 % — у 1926 р., українці відповідно — 44 % і 42 %. У перші роки радянської влади в регіоні зберігається усталений віками характер територіального проживання двох громад: росіяни домінують у північній частині сучасної Білгородської області та у більшості міст — Білгороді, Старому Осколі, Валуйках, а українці у прилеглих до УРСР західних, південних та східних повітах, а також у деяких містах та великих селищах — Корочі, Борисівці, Бірючі, Чернянці, Великомихайлівці. На 1920-і роки припадає період «коренізації», коли згідно з принципами рівності всіх народів та міжнародного характеру СРСР, в районах з переважно українським населенням діловодство та мова навчання були перекладені з російської на українську. Оскільки результати перепису населення 1926 г. показали переважання українського населення на території 11 сучасних районів Білгородщини (Алексєєвський, Борисівський, Вейделевський, Волоконівський, Грайворонський, Краснояружський, Красненський, Красногвардійський, Новооскільський, Ровенський й Чернянський), то і практика «коренізації» охопила практично половину території нинішньої Білгородської області. Національний склад адміністративних одиниць на території сучасної Білгородскої області за даними Всесоюзного перепису населення 1926 г.
Нинішній станВ результаті Голодомору і виселень, українська громада майже зникла. Станом на 2010 рік лише 2,8 % населення області — українці. Відсоток українців в районах Білгородської області станом на 2010 рік[8].
Примітки
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
