Українці Польщі
Українці Польщі (пол. Ukraińcy w Polsce) — національна меншина етнічних українців, що проживають в Польщі. Згідно з даними перепису населення 2002 року, понад 27 тисяч польських громадян визнають себе українцями. Реальна чисельність автохтонного населення оцінюється у 150—300 тис. українців. За даними Об'єднання українців у Польщі, кількість українців становить 250—500 тис. Станом на 2018 рік, на території Польщі перебуває більше 2 млн українських заробітчан та мігрантів, що наданий момент становить близько 7 % від усього населення Польщі.[2][1] Також проживають українці з польським корінням. Регіоном компактного проживання меншини є Вармінсько-Мазурське воєводство та великі міста, такі як Варшава (5-10 тис. українців), Краків (3 тис.) та інші. Предки українців споконвіку проживали в історичних краях Бойківщини, Лемківщини, Підляшші, Холмщині, Надсянні — сучасні півіденні та східні терени Підкарпатського, Люблінського, Підляського та Малопольського воєводств. Значну частину українського населення було виселено до України в 1944—1946 роках відповідно до договору про обмін населенням між СРСР і ПНР. У 1947 році за рішенням польського уряду була проведена операція «Вісла» — примусове переселення українців з південно-східних земель в глиб Польщі: на північні та північно-західні землі. Акція мотивувалася тим, що українське населення становило для загонів УПА велику матеріальну і людську базу, що ускладнювало їхню ліквідацію. Основна маса українського населення ще й досі живе розсіяно на західних і особливо північних територіях — у Вармінсько-Мазурському, Західнопоморському та інших воєводствах. Історія українців ПольщіУ міжвоєнній Польщі (1918—1939).png)  Внаслідок польсько-української війни 1918—1919 років і польсько-радянської війни 1918—1920 років значна частина західних українських етнічніх земель (Галичина, Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя) були окуповані Польщею[3]. За офіційним переписом населення 1921 року, у міжвоєнній Польщі проживало 3 898 428 українців (15,17 % усього населення республіки)[4]. Як зазначав Володимир Кубійович, кількість українців під час перепису була занижена, водночас дані за релігією вірніше відповідали дійсності[5]. Відповідно до перепису населення Польщі 1931 року, у республіці налічувалося 4 441 622 особи, які вказали рідною мовою українську (13,92 % усього населення Польщі)[6]. З метою спольщення українців і заниження реальної кількості українського населення, польська влада зробила низку заходів з фальсифікації результатів перепису[3]. Зокрема українців було розділено на декілька регіональних груп: було введено дві графи для позначення української мови — власне «українська мова» (3 221 975 осіб) та «руська мова» (1 219 647 осіб), а на Поліссі окремо виділено групу «тутейших» (707 088 осіб), до якої зарахували більшість українського та білоруського населення цього краю[3][6]. Частину греко-католицьких і православних українців було записано поляками (насамперед, у Галичині й на Холмщині)[3]. За підрахунками Володимира Кубійовича, реальна кількість українців у Західній Україні в 1931 році мусила становити 5 902 000 осіб (18,44 %), з яких 3,2 млн у переписі зазначені як українськомовні, 1,1 млн як мовці «русинської», близько 840 тис. як полякомовні, близько 580 тис. як мовці «тутейшої», до 100 тис. як білоруськомовні та російськомовні[3]. З цих 5,9 млн, у Галичині проживало 3,488 млн українців (64,2 %), на Волині — 1,445 млн (69,2 %), на Поліссі — 708 тис. (76,6 %), на Холмщині та Підляшші — 261 тис. (34,6 %)[3]. У комуністичній Польщі (1944—1989)Відповідно до договору про радянсько-польський кордон 1945 року, у складі Польщі залишилися українські етнічні терени на західному і північно-західному пограниччі Галичини, уся Холмщина та Підляшшя, а Східна Галичина, Волинь і частина Полісся увійшли до УРСР[3]. 9 вересня 1944 року в Любліні за вказівкою вищого радянського керівництва було укладено угоду між Польським комітет національного визволення та урядом УРСР, що передбачала польсько-український обмін населенням[7]. Попри те, що в тексті угоди йдеться про добровільну евакуацію населення, більшість українців виселяли в примусовий спосіб[7][8]. Існують розбіжності в тому скільки саме українців було переселено до УРСР. Згідно з радянською доповідю 12 липня 1946 року, в Україну з Польщі до 5 липня 1946 року було депортовано 482 880 осіб (97 % усіх осіб, які підлягали переселенню)[8]. Згідно зі статею Івана Євсєєва 1962 року, з 15 жовтня 1944 по серпень 1946 року було виселено 485 499 осіб[8]. За польськими даними, до кінця 1946 року було депортовано 529 925 осіб[8]. За радянським звітом від 31 жовтня 1946 року, з жовтня 1944 по липень 1946 року з Краківського, Ряшівського та Люблінського воєводств Польщі до Української РСР було переселено 482 109 осіб (з них 459 135 українців), ще 5894 українців виселено до Білоруської РСР, у Польщі залишилося 14 325 українців та невстановлена кількість членів українсько-польських родин[7]. Проте, як стало відомо роком пізніше, реальна кількість українців, яким вдалося уникнути депортації, становила понад 150 тис. осіб[7]. Вважається, що після припинення евакуації українців у Польщі в липні 1946 року, на території Польщі — історичній Холмщині та Підляшші, Надсянні й Лемківщині — залишилось ще близько 170 тисяч українського населення. Польське керівництво 40-х років XX століття, в яке входили не лише комуністи Владислава Гомулки, соціалісти Ціранкевича, а й національні демократи С. Грабського, було налаштоване на будівництво однонаціональної Польської держави — «Polski jednolitej». Наявність значної української меншини на історико-етнічній східній українській смузі, що залишалася тут після липня 1946 року, перешкоджала такому наміру. Крім цього, та вже дуже розріджена меншина все ж продовжувала залишатись соціальною основою українського збройного підпілля в Польщі, ворогом якого була не лише так звана Польща Людова, а й Радянський Союз. Щоб усунути українську перешкоду, тодішні польські верхи, безсумнівно, за погодженням з Москвою, вирішили радикально її ліквідувати. Був розроблений план примусової депортації зі застосуванням військової сили українського населення польського східного прикордоння на північний захід — на ті території, які за результатами міжнародного післявоєнного врегулювання відійшли зі складу довоєнної Німеччини до складу післявоєнної Польської держави: вздовж рік Одри (Одера) і Ниси Лужицької (Нейсе) з містами Вроцлав, Зелена Гура, Щецин, Кошалін тощо. Надалі той план і його реалізація отримали назву акції «Вісла». Його здійснення розпочалося у квітні 1947 року і тривало до літа того ж року. Військові підрозділи оточували поселення, населенню давали наказ упродовж 12—24 годин зібратися до виселення у визначеному місці. Після чого чоловіків, жінок, дітей з майном і пожитками кидали в автомобілі, потім у залізничні вагони і тижнями везли на «Повернені Землі» (пол. Ziemie Odzyskane), там розселяли по дві, найбільше по десять сімей в окремих колишніх німецьких поселеннях, зазвичай, у вороже до українців оточення польських виселенців із західних областей України, які за своє виселення звинувачували не Сталіна чи Гомулку, а українців взагалі. Розріджене поселення українців серед поляків передбачало їх неминучу асиміляцію, адже ніде не мало бути українських шкіл, лише польські, скрізь — польське соціальне середовище, мова управління, масової інформації тощо. Попри все, відповідні антиукраїнські настановлення впроваджувались у життя під час проведення переписів населення, а також унаслідок окремого обліку українців і лемків як нібито окремої національної меншини. З огляду на це, перепис 2002 року зареєстрував у Польщі всього 30 957 українців, у тому числі польського громадянства 27 172 особи, та 5863 лемків, у тому числі 5850 польського громадянства. Українське громадсько-політичне середовище у Польщі оцінює поточні показники про чисельність українців і лемків у Польщі великою мірою фальсифікованими. Формат перепису давав змогу задекларовувати лише одну національну приналежність, що саме по собі викреслювало з українського етносу тих осіб, які належали до мішаних у національному відношенні сімей. Велика маса громадян Польщі — майже 775 тисяч з певних міркувань і обставин взагалі не подали відомостей про свою національну віднесеність.  Українська спільнота в Польщі від 1944 року і до наших днів зазнавала драматичних умов існування, а це об'єктивно призводило до її повільного, але неухильного зникання: до 1946 року — фактично примусове виселення в Українську РСР. Від 1947 року після здійснення операції «Вісла» українців було розпорошено по 90 повітах дев'яти північно-західних воєводств із забороною зміни місця проживання чи повернення з місця свого виселення. Від 1956 року наступило певне режимне послаблення стосовно українців. У зв'язку з цим виникли Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), видавались українські газети «Наше слово». Філіали УСКТ з'явилися у 63 повітах 8 воєводств; у 152 польських школах були створені пункти навчання української мови. Був відкритий Бартошицький український педагогічний ліцей, з'явились десятки українських гуртків художньої самодіяльності. 3 1957 року дано дозвіл для бажаючих українців на повернення у місця попереднього проживання. У 1960-1988 роках польська етнічна політика вирізнялась певним поверненням до наступу на національні форми культурного життя етнічних меншин, у тому числі й української. Проте УСКТ не зменшувало активності. У 1980 році воно мало 181 відділення, в яких об'єднувалось до 8 тисяч осіб, діяло 15 фольклорних ансамблів, 5 хорів, 4 танцювальні колективи, 18 інструментально-вокальних тощо. У демократичній Польщі (з 1989)Від 1989 року польська державна політика стала не лише офіційно підтримувати українські форми національного життя, а й певною мірою фінансувати їх через Міністерство культури і мистецтва. За цих умов виникли нові товариства: Об'єднання українців Польщі (ОУП), Об'єднання лемків (ОЛ), Стоваришіння лемків, Лемківський круг лемків «Господар» та ін. Активізувались прихильники ідеї окремої лемківської нації, яка неодноразово ініціювалася у польській етнологічній науці як така, що заперечувала приналежність лемківської етнографічної групи до українського народу. В серпні 1989 року на з'їзді української молоді у Гданську було утворено Спілку української незалежної молоді (СУНМ). Дещо активізували участь у громадському житті українські релігійні структури (православна і греко-католицька), що об'єдналися в Українське християнське братство. З'їзд УСТ 1990 року реформував Товариство, надавши йому нову назву Об'єднання українців у Польщі (ОУП). Об'єднанням керує обрана на з'їзді Головна рада з 38 осіб, а в період між сесіями останньої — Головна управа з дев'яти осіб. П'ятий з'їзд ОУП, який відбувався в місті Ольштин у 2005 році, зазначав, що в рядах ОУП об'єднується 7500 осіб, що ОУП видає тижневик «Наше слово» накладом 4100 примірників, двомісячний додаток для дітей «Світанок», річний «Український альманах». Багато локальних і професійних об'єднань українців мають статус організацій-прихильників ОУП, у тому числі Об'єднання лемків, яке щорічно організує проведення у Гдині на Лемківщині «Лемківської ватри». Окрім названих українських об'єднань, від 90-х років виникали різні регіональні та професійні товариства, як, наприклад, Товариство «Руська бурса» у Горлиці, Товариство розвитку Музею лемківської культури в селі Зиндрановій, Український «Народний Дім» у місті Перемишль, загальнопольський молодіжний «Пласт», Спілка юристів, Союз українок, Українське історичне товариство, Союз українців Підляшшя (у 2001 році об'єднував 383 члени), Спілка українців-політв'язнів сталінського періоду, Українське вчительське товариство, Українське лікарське товариство, Українське християнське братство святого Володимира, Товариство підприємців, Товариство імені Б. Лепкого у Кракові та інші. Важлива роль у національному житті українців Польщі належала церквам: Греко-католицькій церкві візантійського обряду та Польській православній церкві. Перша має дві адміністрації: Перемишльсько-Варшавська архієпархія і Вроцлавсько-Гданська єпархія. Чисельність віруючих Греко-католицької церкви станом на початок 2000 року визначалася у кількості 82 тисяч осіб. Польська автокефальна православна церква об'єднує до 500 тисяч віруючих українців, росіян, білорусів, у тому числі українців — близько 100 тисяч осіб. Достатньо широка мережа українських шкіл у Польщі. Вони діють у багатьох населених пунктах: У Перемишлі, Лігниці, Білому Борі, Гурові Ілавецькому, Бартошицях та інших. У Варшавському університеті створена кафедра української мови, в Яґеллонському — україністики, Люблінському — української філології, Познанському — російсько-української філології, Ольштинському — української філології тощо. На початку 2000 року кількість українських художніх ансамблів стала ще більшою і сягає 60 колективів. Це хори «Журавлі», «Полонина», «Проліски», танцювально-пісенні колективи «Кичора», «Ранок», «Бандура», «Родина», «Горпина», «Хутір» та інші. Кілька українських громадських діячів, зокрема професор Володимир Мокрий із Кракова, публіцист[9] Мирослав Чех із Варшави у 1990-х роках обиралися депутатами Сейму Польщі. Відносно жваве національне життя українців Підляшшя, яких 1947 року не захопила операція «Вісла» нібито через їх невизначену національну ідентичність. Тут виходить регіональний місячник «Над Бугом і Нарвою», молодіжний журнал «Діалоги», церковні «Благовіст» і «Вісті Польської православної автокефальної церкви». У Польщі виходить кілька видань у лемківському діалекті, наприклад, «Загорода», «Ватра», «Бесіда». Воєводські центри Гданськ, Люблін, Кошалін, Білосток, Ольштин, Ряшів, Щецин мають українські радіопрограми. Водночас у Польщі не припинилися різні антиукраїнські починання, зокрема в ділянці історичних інтерпретацій минулого, формування у поляків стереотипу українця як вічного гайдамаки, який завжди прагнув різати поляків, фальсифікації історії українсько-польських стосунків на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни. Чимало польських істориків усіляко вихваляють польську національну політику міжвоєнного часу в Західній Україні, вдаючись при цьому до її порівняння зі сталінськими репресіями і голодоморами, на тлі яких вона виглядала ледве не благородною. Після 2022З 2022 по 2024 роки Польща прийняла значну кількість українських біженців[10] через російське вторгнення в Україну. Станом на 2024 рік, приблизно 1,6 мільйона українських біженців[11] перебувають у Польщі, що робить її однією з країн, яка прийняла найбільше українців за цей період. Протягом 2022 року Польща прийняла понад 2 мільйони українців, хоча багато з них згодом переїхали до інших європейських країн або тимчасово поверталися до України. В зв'язку з великою кількістю мігрантів, з’явилася потреба медичної допомоги для біженців, які не знали мови і не орієнтувалися в польській медичній системі. Назустріч цій потребі, українськими і польськими активістами, був створений соціальний проєкт Zdorovo[12], який досі ефективно поєднує українських лікарів з українськими пацієнтамі в польських медичних установах. РелігіяЗа віросповіданням українці в Польщі, переважно, є католиками (УГКЦ та РКЦ) та православними. .png) Кількість українців та лемків станом на 2002 рікЗгідно з даними останнього перепису населення 2002 року, понад 27 тисяч польських громадян визнають себе українцями. Найбільше українців знаходиться у Вармінсько-Мазурському воєводстві (0,8 %). Список гмін, де українці становлять понад 5 % загального населення:
Список гмін, де лемки становлять понад 1 % загального населення:
Українські громадські організації Польщі
Див. також
Примітки
Джерела
Література
Посилання Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Українці Польщі
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg)
Portal di Ensiklopedia Dunia
