Цар Федір Іоанович (п'єса)
«Цар Федір Іоаннович» — трагедія в п'яти діях Олексія Толстого, написана і вперше опублікована в 1868 році; друга частина драматичної трилогії, першою частиною якої стала трагедія «Смерть Івана Грозного» (1866), а заключно — «Цар Борис» (1870). Толстой писав свою трагедію, спираючись на Н. М. Карамзіна, але одночасно й полемізуючи з ним, що у значній мірі позначилося на образі головного її героя — «однією з найцікавіших постатей в російській літературі», за словами критика, і однією з найбільш змістовних ролей у російському театральному репертуарі. Опинившись під цензурною забороною, трагедія вперше була поставлена на професійній сцені лише через 30 років після завершення. Сам Толстой вважав «Царя Федора» кращою зі своїх п'єс, і які б недоліки не знаходили в ній критики, на рідкість щасливим виявилася сценічна історія трагедії, яка відіграла, зокрема, поряд з чеховської «Чайкою» виняткову роль у становленні Московського Художнього театру[1]. Історія створення Епоха царювання Івана Грозного цікавили Олексія Толстого з молодих років; до цього періоду історії він звертався в баладі «Василь Шибанов» (1840) і в романі «Князь Срібний», задуманому ще в 40-х роках[1]. Роман був закінчений в 1862 році, до цього часу відноситься й задум трагедії «Смерть Івана Грозного», — про драматичну трилогію, присвячену подіям кінця XVI — початку XVII століття, Толстой в той час ще не думав[2]. Лише в 1865 році, коли вже були закінчені «Смерть Іоанна Грозного», і перший акт «Царя Федора», Толстой повідомив Кароліну Павлову (яка переклала на німецьку мову його першу трагедію): «Знаєте новину? Адже ви думаєте, що переклали трагедію в 5 діях під назвою „Смерть Івана“? Нітрохи не бувало! Ви переклали лише пролог до великої драматичної поеми, яка буде називатися „Борис Годунов“». Задум трилогії складався в процесі роботи над «Царем Федором», і спочатку Толстой мав намір завершити свою «драматичну поему» п'єсою під назвою «Дмитро Самозванець». Але незабаром виявив, що Лжедмитрій I йому абсолютно нецікавий — на відміну від Бориса Годунова, якого він теж, за власним визнанням, полюбив не відразу: «Цар Борис, — повідомляв Толстой в одному зі своїх листів, — не тільки відвідує мене, але сидить зі мною невідступно і прихильно повертає на всі боки, щоб я міг розгледіти його. Побачивши його так близько, я, зізнаюся, полюбив». Власне, тільки в процесі Толстой зрозумів, що у нього складається саме трилогія. Віршована трагедія вже в часи А. С. Пушкіна була відсталим жанром — її повсюдно витісняла прозова драма, і в той час, коли Толстой писав свою драматичну трилогію, російську сцену вже завоювали прозові драми А. Островського, Тургенєва І., А. Сухово-Кобиліна[3]. А про те Толстой писав свою більш романтичну, ніж історичну трилогію тим же білим 5-стопним, «шекспірівським», ямбом, яким написаний «Борис Годунов» Пушкіна (виняток в «Царі Федорі» складають дві масові сцени, на Яузі і перед Архангельським собором, — народ у Толстого говорить прозою). Перша частина трилогії, «Смерть Івана Грозного», була опублікована в журналі «Вітчизняні записки» на початку 1866 року. Цензура допустила постановку п'єси в обох столицях (і вона з успіхом йшла в Олександрійському театрі в Петербурзі і в Малому в Москві[4]), але заборонила — під дріб'язковим приводом — ставити її в провінції[1]. В «Царі Федорі» дія відбувається, як вказав Толстой в ремарці, «в кінці XVI століття». Події, представлені в п'єсі, охоплюють період з 1585 року, коли відбулося примирення Івана Шуйського з Борисом Годуновим, по 1591 рік, коли загинув царевич Дмитро[5]. В основу сюжету лягли кілька сторінок «Історії держави Російського» Н. М. Карамзіна, де Толстой, крім основних історичних фактів, почерпнув і багато деталей; навіть деякі репліки його персонажів, у тому числі докір Голуба-сина: «Князь Іван Петрович! Ви нашими миріться головами!», — є фактичними цитатами з Карамзіна[6]. Водночас, багато у чому драматург не погодився з істориком, і це в першу чергу стосується характерів головних дійових осіб. Не збираючись у своїй трагедії слідувати жанру історичної хроніки, Толстой міг зміщувати події згідно зі своїм поетичним задумом: так, смерть Івана Шуйського і загибель царевича Дмитра відбуваються в п'єсі одночасно, хоча в реальній історії ці події розділяють два з половиною роки. З реальними історичними особами в трагедії межують вигадані персонажі, але в інших випадках й історичні особи не мають зі своїми прототипами нічого спільного, крім імені, як Михайло Головін або князь Григорій Шаховський, ніколи не був прихильником Шуйських, пережив і Федора, і Годунова. Не мають під собою історичної основи і деякі сюжетні лінії, в тому числі лінія Шаховської — Мстиславська і сварка Федора з Борисом через Шуйських. Взагалі, дотримання історичної правди Толстой не вважав своїм першочерговим завданням і ще з приводу «Смерті Івана Грозного», передбачаючи можливі заперечення, писав: «Поет… має тільки один обов'язок: бути вірним самому собі і створювати характери так, щоб вони самі собі не суперечили; людська правда — ось його закон; історичною правдою він не пов'язаний. Укладається вона в його драму — тим краще; не вкладається — він обходиться і без неї»[7][1]. В 1865—1866 роках Толстой читав «Царя Федора» своїм друзям, але ця первісна редакція, про яку відомо, що Углич, включаючи загибель царевича, займав у ній значне місце, не збереглася[8]. Листування Толстого свідчить про те, що трагедія викликала чимало заперечень і була перероблена: «…мені здається, я стільки ж закреслив, скільки залишив», — писав драматург. Відома нам версія «Царя Федора» була закінчена на початку 1868 року і в тому ж році в журналі «Вісник Європи», № 5. Допустивши публікації, цензура заборонила постановку «Царя Федора» на сцені, і цього разу не лише в провінції, а й у столицях — як п'єси, що ворушить принципи самодержавства. «Знаходжу трагедію гр. Толстого „Федір Іоаннович“, — писав міністр внутрішніх справ А. Е. Тимашев, — в теперішньому її вигляді абсолютно неможливо для сцени. Особистість царя зображено так, що деякі місця п'єси неминуче породять у публіці непристойний регіт»[9]. І хоча Толстой вніс у свій твір ряд змін, трагедію це не врятувало. Ще сподіваючись домогтися скасування заборони, Толстой написав "Проєкт постановки на сцену трагедії «Цар Федір Іоаннович», також опублікований у «Віснику Європи», в грудні 1868 року; але перша постановка відбулася через багато років після його смерті[10]. КонцепціяСам Олексій Толстой відзначав як важливу і навіть «виняткову» особливість своєї трагедії те, що боротьба в ній відбувається не між головним героєм і його опонентом, а між «двома другими героями»[11]. Головний же герой у боротьбі жодним чином не бере участь, — його бездіяльність, власне, і стає причиною всіх драматичних колізій цієї п'єси:
Борис Годунов Що саме Борис Годунов є головним героєм всієї його драматичної трилогії, Толстой підтвердив і в 1874 році, складаючи свій короткий життєпис для італійського літературознавця А. де Губернатиса: «Мною була написана трилогія „Борис Годунов“ в трьох самостійних драмах». Толстой у своїй трилогії спирався на офіційну версію, підтриману і Н. М. Карамзиным, згідно з якою Борис Годунов, який ворогував з боярами Романовими, предками царський династії, був безпосередньо причетний до загибелі царевича Дмитра[2]. Так, Карамзін у своїй «Історії держави Російського» писав, що всі біди, що обрушилися на Годунова в недовгі роки його царювання, почалися з «внутрішнього неспокою Борисова серця»[2]. «Неспокій серця» стало головною темою завершальній частині трилогії, «Цар Борис», у другій її частині драматург недвозначно дає зрозуміти, що царевич був убитий за наказом Годунова[2]. Історики давно заперечують цю версію — і сам факт вбивства, і причетність Годунова до загибелі царевича, як визнають і право незаконнонародженого, з точки зору церкви, Дмитра успадковувати престол, і реальність домагань на престол з боку Годунова, в 1591 році й пізніше мріяв лише про одне — залишитися після смерті слабкого здоров'ям Федора правителем при його синові і робив усе можливе і неможливе, щоб цей безперечно законний спадкоємець народився: історична Ірина, за свідченнями сучасників, «часто, але невдало бувала вагітна», і до яких тільки лікарів, знахарів, чаклунів не звертався з цією бідою Борис[13]. І в часи Толстого було відомо, що вина Бориса принаймні не доведена; проте драматург приписав йому це злочин, створюючи образ людини, не схильної зупинятися ні перед чим. При цьому він розійшовся з Карамзіним у тлумаченні мотивів: у Карамзіна Борис «хотів, вмів робити добро, але єдино з любові до слави і влади; бачив у чесноти не мета, а засіб до досягнення мети». Толстой в коментарі до своєї трагедії («Цар Федір Іоаннович»") писав: «Якими б жорстокими не були його заходи, глядач повинен бачити, що вони навіяні йому не одним тільки честолюбством, але і більш благородною метою, благом всій землі, і якщо не пробачити йому вироку Димитрія, то зрозуміти, що Димитрій є дійсною перешкодою до досягнення цієї мети»[11]. Моральної оцінки приписаного Борису злочину його вказівку не змінило — завершальна частина трилогії, в якій Борис сам виносив собі вирок:
не залишала на цей рахунок ніяких сумнівів; але це вказівка важлива для концепції трагедії в цілому: в «Царі Федорі» борються не «добро» і «зло», а різні політичні тенденції. Співчуваючи поборникам «старовини», Толстой повною мірою усвідомлював, що історична правда — на стороні Бориса, про що свідчить його прекрасний, на думку П. В. Анненкова, монолог у п'ятому акті. Федір Федір був улюбленим героєм Олексія Толстого, саме в цьому образі він менше всього спирався на Карамзіна, для якого наступник Івана Грозного був жалюгідним вінценосцем"[1]. У «Проєкт постановки…» драматург писав, що хотів представити Федора « людиною, наділеною від природи самими високими душевними якостями, при недостатній гостроті розуму і відсутності волі»[11]. Полемізуючи одночасно і з давньоруськими оповідями про Смутний час, в яких Федір постає царем-аскетом, що відрікся від усіх земних справ (в А. С. Пушкіна це легенда переказує Григорій Отреп'єв[К 1]), Толстой писав про «трагічні провини» свого героя, — сценічна історія трагедії показала, що «Цар Федір» залишає можливість інших тлумачень його змісту, в тому числі образу головного героя. Уже сучасник Толстого, П. В. Анненков, вважав, що Федір служить як би виправданням свого жорстокого батька: «Жорстокий світ, в якому Федору довелося жити і діяти. Федір був не від цього світу, та й не від світу взагалі. Так все в ньому або вище, або нижче звичайних умов людського існування»[15]. Основні дійові особи : Цар Федір Іоаннович, син Івана Грозного
КоментаріПримітки
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
