Чарльз Крічфілд
Чарльз Луїс Крічфілд (англ. Charles Louis Critchfield, 7 червня 1910 — 12 лютого 1994) — американський фізик, учасник Мангеттенського проєкту. Зробив значний внесок у розробку перших американських ядерних бомб і ракет Atlas. Один із піонерів дослідження зоряного нуклеосинтезу (стаття з Бете 1938 року про синтез дейтронів з протонів) і пошуку первинних електронів у космічних променях за допомогою повітряних куль. Закінчив Університет Джорджа Вашингтона і в ньому ж в 1939 році здобув ступінь доктора філософії. На початку Другої світової війни займався вдосконаленням конструкції вогнепальної зброї. У 1943—1946 працював у Лос-Аламоській лабораторії в Мангеттенському проєкті, де він брав участь у розробці зброї поділу гарматного типу, ядерних бомб «Малюк» і «Худий», а також керував розробкою ініціатора нейтронів, який запускав ядерну бомбу «Товстун». Після війни він став професором Університету Міннесоти, а потім віцепрезидентом з досліджень у підрозділі Convair компанії General Dynamics, де працював над сімейством ракет Atlas. З 1961 до виходу на пенсію в 1977 році знову працював в Лос-Аламоській лабораторії. БіографіяРаннє життяЧарльз Луїс Крічфілд народився в Шриві, штат Огайо, 7 червня 1910 року, а виріс у Вашингтоні, округ Колумбія[1][2]. Він здобув ступінь бакалавра (1934) і магістра (1936) математики в Університеті Джорджа Вашингтона. Там само захистив дисертацію доктора філософії з фізики (1939) під керівництвом Едварда Теллера[3]. Під час навчання Крічфілда в аспірантурі колега його наукового керівника Георгій Гамов[4] познайомив його з Гансом Бете. В 1938 році Бете і Крічфілд написали статтю, в якій проаналізували реакцію ядерного синтезу, в якій протони зливаються у дейтрони[5]. Наступного року Бете показав, що цей процес є ключовою ланкою протон-протонного ланцюжка, основного способу вивільнення енергії в сонячному ядрі[6], а в 1967 році за цю сукупність робіт із зоряного нуклеосинтезу Бете був нагороджений Нобелівською премією[7]. Друга Світова війнаПісля закінчення університету Крічфілд протягом року викладав оптику в Рочестерському університеті на запрошення Віктора Вайскопфа[3]. У 1940 році він здобув стипендію Національної дослідницької ради і почав працювати під керівництвом Юджина Вігнера в Інституті перспективних досліджень у Принстонському університеті[8]. У цей час Роберт Кент щойно залучив Джона фон Неймана до консультативної ради Лабораторії балістичних досліджень[en] на Абердинському полігоні, і Крічфілд супроводжував фон Неймана та Вігнера під час кількох їхніх візитів в Абердин[9][10]. У 1942 році, після короткого перебування в Гарвардському університеті, Крічфілд відправився в Інститут Карнегі у Вашингтоні, де продовжив свої балістичні дослідження, результатом яких стали три патенти на вдосконалені конструкції піддонів вогнепальної зброї[11].  Через досвід Крічфілда з балістики, Теллер і Роберт Оппенгеймер переконали його в 1943 році перейти в Лос-Аламоську національну лабораторію, щоб в межах Мангеттенського проєкту працювати над створенням американської ядерної зброї[12]. В Лос-Аламосі Крічфілд приєднався до відділу боєприпасів під командуванням капітана Вільяма Парсонса[10]. Як керівник групи мішеней, снарядів і джерел, він працював над зброєю поділу гарматного типу, ядерними бомбами «Малюк» і «Худий»[13]. У квітні 1944 року Мангеттенський проєкт пережив кризу, коли Еміліо Сегре виявив, що плутоній, виготовлений у ядерних реакторах, не працюватиме в «Худому»[13]. У відповідь у серпні Оппенгеймер повністю реорганізував лабораторію, щоб зосередитися на розробці ядерної зброї імплозійного типу. Він перепризначив Крічфілда керівником групи до нового відділу під керівництвом Роберта Бахера[en][14]. Група Крічфілда відповідала за розробку та випробування ініціатора нейтронів, який запускав ядерний вибух бомби «Товстун»[15]. Після війниКрічфілд залишив Лос-Аламос у 1946 році та повернувся до Університету Джорджа Вашингтона, але незабаром пішов звідти, щоб приєднатися до Вігнера в Національній лабораторії Оук-Ридж[3][16]. У 1947 році він став професором-асистентом в Університеті Міннесоти, де разом з Едвардом Неєм[en] і Джоном Вінклером він брав участь у секретному проєкті з удосконалення технології повітряних куль[17]. Тут разом із Ліландом Болом він винайшов і запатентував нову конструкцію повітряної кулі[18], а разом із Неєм та його ученицею Софі Олексою він брав участь у ранніх пошуках первинних електронів у космічних променях[19]. 1949 року Крічфілд у співавторстві з Георгієм Гамовим видав книгу «Теорія атомного ядра та джерел ядерної енергії»[20]. У 1955 році, здобувши звання повного професора в Університеті Міннесоти, Крічфілд став віцепрезидентом з досліджень на авіабудівному підприємстві Convair[21]. Тут він працював над ракетами сімейства Atlas, яке починалось як серія міжконтинентальних балістичних ракет, а потім розвинулося в ракети-носії для проєкту Меркурій та багатьох інших космічних місій. Крічфілд також створив науково-дослідну лабораторію Convair, співробітники якої мали працювати консультантами для інженерних підрозділів компанії та виконувати фундаментальні наукові дослідження. У 1957 році учень Крічфілда Вільям Еріксон приєднався до цієї лабораторії та створив радіообсерваторію Кларк Лейк[22]. У 1963 році цей заклад, де проводилися довгохвильові спостереження, було передано Університету Меріленду, де Еріксон став професором. Хоча початкова обсерваторія вже не працює, подібні дослідження тривають у набагато більшій Довгохвильовій решітці в центральній частині Нью-Мексико[23]. Подальше життяНа початку листопада 1959 року міністр оборони президента Дуайта Ейзенхауера Ніл Макелрой[en] обрав Крічфілда головою Агентства передових оборонних дослідницьких проєктів. Макелрой сподівався, що Крічфілд зможе виправити проблемну ракетну програму країни, але Крічфілд не хотів працювати на зарплату директора в 19 000 доларів. Тоді Макелрой запропонував дозволити Крічфілду служити без оплати, за умови, що уряд оплачуватиме лише його витрати в розмірі 15 доларів на день і дозволить Крічфілду далі отримувати свою зарплату в Convair у розмірі близько 40 000 доларів. Крічфілд прийняв цю пропозицію, але наштовхнувся на шквал політичної та медійної критики через конфлікт інтересів, бо агентство, яке він мав очолити, мало контракти з Convair на 4 мільйони доларів щорічно. Тоді Крічфілд відкликав своє ім'я зі списку претендентів на посаду[24][25]. У 1961 році Крічфілд прийняв посаду професора в Університеті Вісконсину в Медісоні, але до того, як він встиг туди переїхати, його друзі Карсон Марк і Норріс Бредбері запропонували йому посаду в Лос-Аламосі, яку він і обійняв[21]. Він залишався на цій посаді до свого виходу на пенсію в 1977 році та продовжував співпрацювати з Лос-Аламоською національною лабораторією до самої смерті[3]. Він помер 12 лютого 1994 року, після тривалої хвороби на рак. Його некролог у Physics Today написали Карсон Марк, Луї Розен[en], Едвард Теллер і Роджер Мід[3]. Чарльз Крічфілд похований поруч зі своєю дружиною Джин на цвинтарі Гуахе-Пайнс в окрузі Лос-Аламос, штат Нью-Мексико[26]. Публікації Книги
Вибрані статті
Патенти
Примітки
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
