Яр Славутич
Григорій Михайлович Жуче́нко (псевдонім: Яр Славу́тич; 11 січня 1918, Жученки — 4 липня 2011, Едмонтон) — український літературознавець, мовознавець, дослідник історії української імміграції в Канаді, поет, перекладач, редактор, видавець, меценат української науки; доктор філософії з 1955 року, професор з 1960 року; дійсний член Української вільної академії наук (протягом 20 років був президентом її канадського відділення), Української Могилянсько-Мазепинської академії[2], член Наукового товариства імені Шевченка[a], Об'єднання українських письменників «Слово», Спілки письменників України[4], почесний член міжкафедральної наукової лабораторії «Українська література в англомовному світі» при Херсонському державному університеті у 2003—2001 роках[5]. Життєпис Народився 11 січня 1918 року хуторі Жученках (нині в межах села Благодатного[5] Кропивницького району Кіровоградської області, Україна), був первістком у багатодітній сім'ї[6]. Батько походив зі шляхетної родини, чий родовід сягав до часів Галицько-Волинського князівства й особливо прославився за козацької доби[5], мати — проста селянка[7]. Освіту здобував у 1925—1927 роках у початковій школі села Благодатного, потім у початковій школі села Новошевченкового, яку закінчив 1930 року; у 1930—1932 роках навчався в семирічній школі у селі Гурівці[8]. Восени 1932 року його сім'я попала під розкуркулення. Його з батьком арештували за невиконання «плану до двору» здачі зерна, матір із доньками було геть вигнано з хутора. Статки сім'ї поділили між собою сільські активісти[2][9]. По дорозі на заслання Григорію вдалося втекти з арештантського поїзда біля Богодухова, за Харковом. Місяць жебракував на залізницях із безпритульними підлітками, пробивався додому[10]. З 1935 року мешкав у Запоріжжі, де на комбінаті «Запоріжсталі» навчав грамоти неписьменних робітників, сам же поповнював свою освіту на вечірніх курсах і самотужки. Наступного року вступив до Запорізького педагогічного інституту на мовно-літературний факультет[11]. У 1938 році, за переховування та читання забороненої літератури, зокрема книги «Кому повім печаль мою» Олександра Олеся[11], творів Володимира Винниченка, був заарештований і відбув тритижневе ув'язнення. У зв'язку з радянською-фінською війною Запорізький педагогічний інститут виконував функції військового шпиталю, а студентів розіслали на робочі місця, зокрема Григорій кілька місяців працював учителем у селі Ботієвому Запорізької області[9], що на Приазов'ї. 1940 року закінчив інститут, отримав диплом викладача української мови й літератури[2]. Восени 1940 року призваний до Червоної армії. Став курсантом інженерно-саперної школи 375-ї дивізії в Білоруській РСР, по закінченню якої отримав військове звання лейтенанта. Брав участь у німецько-радянській війні. Разом зі своїм взводом зводив мости на білоруських річках, а потім їх же руйнував у ході відступу радянських військ. На десятий день війни його дивізія потрапила в оточення. Уникнув полону й осів в Чернігівській області, де разом з іншими червоноармійцями створив підпільну групу, метою діяльності якої була боротьба за вільну Україну. В січні 1942 року ця організація переформувалась у «Чернігівську Січ»[9] і стала північною ланкою Української повстанської армії[5]. Підтримував зв'язки з діячами Організації українських націоналістів у Києві — Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Іваном Ірлявським тощо. У цей період пережив особисту трагедію — спалення есесівськими карателями його дружини Уляни разом із немовлям[4]. З жовтня 1943 року мешкав у Львові[2]. Влітку 1944 виїхав на Захід. Після численних арештів і втеч опинився в американській зоні окупації Німеччини в Баварії. У 1945—1946 роках був вільним слухачем Українського вільного університету в Аугсбурзі. Видавав і редагував журнал «Зарево» в Аугсбурзі, працював в редакції журналу «Арка» в Мюнхені[9], брав участь у заснуванні Мистецького українського руху[4], був обраний секретарем його правління[2]. У 1948 році одружився з Вірою Цибар[9]. З липня 1949 року — у Сполучених Штатах Америки, оселився в Філадельфії. Вчителював у суботній та вечірній школах, працював у палітурні. Протягом 1953—1955 років студіював у Пенсільванському університеті[4], де у 1954 році здобув науковий ступінь магістра, у 1955 році — доктора філософії, захистивши дисертацію на тему «The Poetry of Myklhailo Orest and its Background»[b]. Протягом 1955—1960 років викладав українську мову в Американській військовій школі мов у Монтереї (Каліфорнія)[2]. З року 1960 року — у Канаді, де протягом 1960—1983 років обіймав посаду професора Альбертського університету в Едмонтоні, був керівником відділу славістики. У 1966 році обіймав посаду головного редактора часопису «Slavs in Canada»[4]; був співредактором журналу «Names»[12]; упорядник і видавець альманахів «Північне сяйво» I—V (1964—1971), «Західноканадський збірник НТШ» I—II (1973—1975) «Антологія української поезії в Канаді» (1975)[13]. 1976 року обирався президентом Канадського інституту назвознавства[13]. В Едмонтоні заснував українську друкарню «Славута», де протягом 35 років видав близько сотні видань українською, англійською, французькою, білоруською, польською мовами. 1983 року вийшов на пенсію, але й до смерті не полишав літературну, наукову, педагогічну, видавничу, перекладацьку справу[5]. Від 1990 року діє фонд Яра Славутича метою якого є надання допомоги українським діячам науки і культури на видання літератури. Починаючи з 1990 року не раз відвідував Україну. Об'їздив сотні міст і сіл[2]. Помер в Едмонтоні 4 липня 2011 року[4], де і похований на цвинтарі святого Михаїла (ділянка 2, квартал 18, могила 12[14]). ТворчістьЩе в шкільному віці почав писати вірші, а також написав сатиричне оповідання «Картяр»[5]. Навесні 1937 року, в редакції запорізької обласної газети, вперше читав свої вірші[11]. 1938 року в харківському «Літературному журналі» був надрукований перший його вірш «Коню мій буланий». Згодом два його вірші опублікував київський журнал «Радянська література»[2]. 1943 року вперше в часописі «Нова Україна» виступив під іменем Яр Славутич. Там було надруковано кілька віршів із циклу «Запорожці». З того часу друкувався лише під цим іменем, що незабаром стало його легальним прізвищем[2]. Автор понад 50 книг різної тематики і жанрів, виданих українською, англійською, німецькою, французькою, польською, угорською, італійською, білоруською та російською мовами[2]. Його перу належать:
Автор шести підручників з української мови для іноземних студентів[2]. Відзнаки
Вшанування
Виноски
Примітки
Література
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
Portal di Ensiklopedia Dunia
