7-й Харківський корпус (Українська Держава)
7-й Харківський корпус — військовий корпус Армії Української Держави. Формування корпусу розпочалося 17.04.1918 року з наказу Військового міністра Центральної Ради В. Жуківського. Станом на 16 липня 1918 7-й Харківський корус складався з кадрів 13-ї (колишньої 42-ї) та 14-ї (колишньої 31-ї) піших дивізій, 3-ї кінної (колишньої 10-ї кавалерійської) дивізії, 13-ї та 14-ї легких гарматних бригад, 7-ї важкої гарматної бригади, 7-го гірського гарматного полку, 7-го інженерного куреня, 7-го окремого панцирного дивізіону, 7-ї автоколони, 7-го радіотелеграфного дивізіону. Насправді склад корпсу був вкрай малим. Настрої — пробілогвардійські. Начальником корпусу ще 17 квітня 1918 було призначено генерального значкового Петра Волкобоя, однак з Києва до Харкова він так ніколи і не прибув. З 18.10.1918 начальником корпусу був генеральний хорунжий Олександр Лігнау, а його начальником штабу — генеральний хорунжий Павло Панченко-Криворотенко, обидва білогвардійської орієнтації. З дозволу останніх у Харкові вільно діяли вербункові бюро різних білогвардійських формувань: Добровольчої, Південної, Північної, Астраханської армій. Діяльність цих вербувальних пунктів було припинено лише з Антигетьманським повстанням. Склад корпусу
Антигетьманське повстання12 листопада 1918 року до Харкова прибув на відпочинок 2-й Запорізький полк полковника Петра Балбочана. В ніч з 15 на 16 листопада 1918 цей полк здійснив у Харкові державний переворот: губернський староста та командування 7-го Харківського корпусу були усунуті від влади. Арешт начальника корпусу генерала О. Лігнау та роззброєння кадрових частин, що знаходилися у Харкові, провів сотник Петро Дяченко — командир кінної сотні 2-го Запорізького полку. Арешт і роззброєння відбулось без будь-якого спротиву з боку старшин.[1] Полковник П. Болбочан, який став головнокомандувачем усіх збройних сил Директорії на Харківщині, дозволив усім старшинам кадрових частин, що бажали згодом перейти до складу Збройних Сил Півдня Росії А. І. Денікіна, виділитися в окремий офіцерський загін. Попри це, у 7-му корпусі залишалася досить велика кількість кадрового складу. Однак, частини корпусу були досить погано одягнуті та озброєні. У своїй доповіді від 24 грудня 1918 новий начальник корпусу військовий старшина Понтій Мироненко-Васютинський зазначав наступне:
У Дієвій армії УНРШтаб Дієвої армії УНР наказав перевезти кадри 7-го Харківського корпусу на Волинь: у район Рівне-Луцьк-Дубно. Перевезення відбулося досить швидко. Станом на 11 січня 1919 р. він розташовувався на новому місці, маючи у своєму складі 862 старшин, 1185 козаків та 26 кулеметів.[2] РозформуванняТривалий час командування корпусу сподівалося, що отримає поповнення для розгортання своїх кадрових частин. Але ці сподівання не здійснилися: на початку лютого 1919 р. боротьба з більшовиками почалась на Правобережній Україні. Мобілізована волинська та подільська молодь вступала на укомплектування бойових частин, і можливості сформувати 7-й Харківський корпус уже не залишилося. У зв'язку з цим 22 лютого 1919 р. штаб Дієвої армії УНР видав наказ про переведення кадрів 7-го Харківського корпусу на поповнення Північної групи під командуванням отамана Оскілка. Остаточно 7-й Харківський корпус було скасовано наказаом штабу Дієвої армії УНР від 5 березня 1919 р.[3] Командування
Джерела
Примітки |
|||||||||||||
Portal di Ensiklopedia Dunia
