Геммули

Геммули — гіпотетичні частинки спадковості, що забезпечують успадкування набутих організмом ознак в умоглядній «часовій теорії пангенезу» Ч. Дарвіна (1868 р.). Рухаючись із током крові, геммули, згідно з припущенням Дарвіна, збираються в статевих елементах, і забезпечують передачу до статевих клітин інформації щодо змін, які сталися з тілом. Однак дана теорія була в цілому відкинута після повторного відкриття законів Менделя.

В іншому значенні, геммули — внутрішні «нирки», органи розмноження деяких морських губок і більшості прісноводних.^[1]

В 1871 р. в своїх дослідах з перевірки наявності геммул Френсіс Гальтон (двоюрідний брат Ч. Дарвіна), переливав кров від темнофарбованих кроликів світлофарбованим, і ніякого впливу на забарвлення шерсті у потомства не виявив. Таким чином дану теорію було відкинуто. Німецький учений А. Вейсман вважав цю теорію переносу ознак, поряд з можливістю їх перенесення через нервову систему, «фантастичною», заперечуючи тим самим і можливість наслідування змін.^[2]

Відомий біолог Олександр Марков, коментуючи гіпотезу групи австралійських імунологів, висловлює думку^[3]:

Якщо гіпотеза австралійських імунологів виявиться правильною, це підтвердить не лише справедливість ідей Ламарка про спадкування набутих ознак, але і всіма забуту і віддану анафемі теорію Дарвіна про «геммули» і «пангенез». Адже саморобні РНК-віруси, що утворюються в лімфоцитах, за всіма ознаками і властивостями точно відповідають «геммулам», існування яких передбачав великий Дарвін

— Успадкування набутих ознак

Крім того, результати досліджень французьких вчених, опубліковані в 2010 р., дозволяють висунути (з натяжкою) на роль геммул Дарвіна, так звані, мікровезикули — мембранні пухирці розміром від 30   нм до 1- 4   мкм, які повсюдно зустрічаються в рідких середовищах організму і до недавнього часу вважалися лише побічним продуктом життєдіяльності клітин.^[4] Однак більш точних даних щодо цього поки не існує.

Італійські вчені вирішили перевірити, чи можуть набуті ознаки передаватися потомству за допомогою прямого переносу від соматичних до статевих клітин специфічних молекул РНК. Для цього мишам підшкірно трансплантували клітини меланоми людини з вбудованим геном зеленого флуоресцентного білка. Очікування були виправдані: молекули РНК чужорідного гену, напрацьовувані в трансплантованих клітинах, виявилися не тільки в крові піддослідних тварин, але і в їх сперматозоїдах. Таким чином, вперше наочно продемонстровано, що — як і передбачав Чарлз Дарвін у своїй теорії геммул і пангенезу і всупереч теорії про так званий вейсманівський бар'єр — генетична інформація дійсно може бути передана із соматичних клітин до статевих, принаймні у формі РНК^[6][7][8].

• Пангенез
• Ламаркізм