Англо-американська правова сім'я

Англо-американська правова сім'я або англосаксонська правова сім'я (англ. common law legal system) — сукупність правових систем, що склалися під впливом англійської правової системи, в розвитку яких основна роль належить судовій практиці. Містить правові системи Великої Британії, а також інших країн, що перебували під її політико-правовим впливом; англосаксонська правова сім'я також у науковій літературі має назву англо-американської правової сім'ї або сім'ї загального права.^[1].

Право країн англосаксонської правової сім'ї історично виникло в Англії в ХІ ст. До сім'ї загального права, поряд із правовою системою Англії, входять правові системи США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Північної Ірландії, країн Британської Співдружності. Майже третина країн світу відчула на собі вплив англо-американської системи права. Однак панівне місце в англо-американській правовій сім'ї завжди посідало саме англійське право. В історії його становлення і розвитку виділяють такі етапи^[2]:

1. Перший етап — англосаксонський період до норманського завоювання 1066 року;
2. Другий етап — період становлення загального права з 1066 року до встановлення династії Тюдорів у 1485 році;
3. Третій етап — період розквіту загального права (1485—1832);
4. Четвертий етап — період поєднання загального права з розвитком законодавства (з 1832 року)^[3].

Перший етап (до 1066 року) передує формуванню загального англійського права. Протягом I—IV століть Англія входила до складу Римської імперії, але римське право не справило визначального впливу на подальший розвиток її правової системи. На початку V століття країну заселюють англосакси, після чого декілька століть в Англії діють розрізнені звичаї цих племен (англів, саксів, ютів, данців). Таким чином, для даного періоду характерна розрізнена, не пов'язана між собою локальна нормотворчість, заснована загалом на даних звичаях.

Другий етап (1066 р. — XIV ст.) починається з перемоги Вільгельма Завойовника над військами англосаксів та встановлення норманського панування на Британських островах. Даний етап вважається початком формування загального права (common law). Розвитку загального права сприяло створення єдиної централізованої влади та єдиної системи королівських судів. Починаючи з Х ст., Королівські судді починають формування єдиного для всієї країни прецедентного права. Створені рішення беруться за основу всіма іншими суддями. За відсутності прецеденту суддя самостійно формулює рішення у справі і тим самим здійснює нормотворчі функції. Саме в ці часи склалися п'ять основних типів англійського права:

1. королівське (створене під протекторатом короля);
2. судове (створене судовою практикою);
3. загальне (охоплює територію всієї країни);
4. процесуальне (пріоритет надано не матеріальному, а процесуальному праву);
5. публічне (особливу увагу приділено публічному праву, тоді як приватне право фактично ігнорується);

Третій етап (XV — середина ХІХ ст.) характеризується дуалізмом англійського права, який пов'язується з появою так званого «права справедливості» (law of equity). Право справедливості виникло з реалізації повноваження короля через діяльність лорда-канцлера втручатися у здійснення правосуддя шляхом пом'якшення суворих вироків. При цьому посилання робилися не на прецеденти, а на загальні принципи права, поняття добра, справедливості тощо. Таким чином, право справедливості — це сукупність норм, які створювалися судом лорда-канцлера для того, щоб доповнювати, а деколи і змінювати систему загального права, якщо вона відставала від життя. Таким чином, на цьому етапі виникає ситуація, коли фактично діють дві системи судів: ті, що застосовують загальне право, і ті, що застосовують право справедливості. Це спричинило виникнення конкуренції позовів, а також проблему з'ясування того, рішення якого суду має вищу силу.

Четвертий етап (з середини ХІХ ст.) характеризується проведенням значних правових реформ. Англійське право модернізується та пристосовується до потреб сьогодення. Серед основних моментів цього етапу слід виділити наступні:

1. Об'єднання загального права і права справедливості. В результаті проведення судової реформи 1873—1875 років дві судові системи були об'єднані, внаслідок чого всі англійські суди отримали можливість застосовувати як норми загального права, так і положення права справедливості.
2. Підвищення ролі законів (статутів) у системі джерел права. Судовий прецедент залишається визначальним джерелом права, проте активізація законодавчої діяльності частково змінює структуру і зміст англійського права внаслідок запозичення цінностей системи континентального права.
3. Формування матеріального права. До цього часу англійське право розвивалося переважно як процесуальне, оскільки було пов'язане передусім з судовою процедурою і доказами.

Як зазначалося, головним джерелом англійського права є судовий прецедент, що створюється судовою практикою. Їх правильне розуміння і вивчення передбачає знання основних принципів англійського судоустрою. В Англії існує поділ на високе правосуддя (здійснюється вищими судами) і нижче(здійснюється великою кількістю нижчих судів) правосуддя. Особлива увага завжди приділялася діяльності високих судів, оскільки саме вони не тільки розглядали конкретну справу, а й створювали прецедент, який належало наслідувати. Відповідно до Актів про судоустрій (1873—1875 рр.), Закону про суд (1971 р.), Закону про Верховний суд (1981 р.) високим судом був до 2009 р. Верховний суд. До нього входили (до 2009 р.): Високий суд, Суд Корони і Апеляційний суд. До того ж до високих судів належать Апеляційний комітет палати лордів і Судовий комітет Таємної ради, який утворюється із суддів палати лордів і судів заморських територій, держав-членів британської Співдружності. Отже, зазначені суди створюють прецеденти, сутність яких виражається в таких положеннях^[4]:

1. рішення, що виносяться палатою лордів, становлять обов'язкові прецеденти для всіх судів;
2. рішення, що ухвалюються Апеляційним судом, обов'язкові для всіх нижчих судів і (крім кримінального права)для самого цього суду;
3. рішення, що ухвалюються Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і, не будучи завжди обов'язковими, здебільшого використовуються як переконливі для різних відділень Високого суду і Суду Корони.

Судові прецеденти складають підсистеми загального права та права справедливості. Судові прецеденти здебільшого діють за такими ж принципами і в інших країнах.

Другим джерелом англійського права визнаються закони і підзаконні нормативні акти. Як відомо, писаної конституції в Англії немає, але є деяка сукупність норм законодавчого походження, що регламентує основні права та обов'язки підданців. Англійська класична теорія вбачає в законі другорядне джерело права, що здатне лише доповнювати й вносити низку поправок до норм права, створених судовою практикою. У ньому слід шукати не принципи права, а лише рішення, що конкретизують принципи, відпрацьовані судовою практикою. Разом з тим, створені парламентом закони також дуже важливі й заслуговують, щоб їх дотримувались, але за умови відповідності нормам судової практики.

Джерелом англійського права визнається також звичай. Проте його значення другорядне. Нині звичай має дуже обмежене використання ще й тому, що чинний до цього часу Закон від 1265 р. встановив можливість використовувати лише звичаї, які склалися і були чинними до 1189 р.

Для сім'ї загального права характерні такі спільні ознаки^[5]:

1. Загальна система права не зазнала значного впливу з боку римського або канонічного права, його розвивали не університети, а юристи-практики, тобто в своєї основі воно є судейським правом.
2. Структура цієї сім'ї складається із загального права, права справедливості та статутного права.
3. Для правових систем, які належать до цієї правової сім'ї, не характерна кодифікація, хоча іноді вона зустрічається (наприклад, у США).
4. Найпоширенішим джерелом права у цій правовій сім'ї є судовий прецедент — рішення за конкретною юридичною справою, яке є взірцем для розгляду аналогічних справ у майбутньому. Це не виключає наявності інших джерел права — статутного права, звичаїв, доктрини тощо.
5. Визнаються правотворчі повноваження судді.
6. Наявність інституту суду присяжних, які, не будучи професіональними суддями, наділені владними повноваженнями при вирішенні справи по суті.
7. Пріоритет процесуального права над матеріальним.
8. У правових системах, які належать до цієї сім'ї, немає поділу права на публічне і приватне, а також класифікації права на відносно виокремлені галузі. А норма права являє собою відпрацьоване судовою практикою рішення з конкретної справи. У цих норм немає поділу на імперативні та диспозитивні, норми законів і підзаконних актів тощо.

Наведені особливості англійського права пояснюються його історією. Воно створювалося судовою й адміністративною практикою, тому менш логічне і послідовне, важкодоступне і нераціоналізоване.

• Правова система
• Правова сім'я
• Романо-германська правова сім'я
• Едвард Коук

1. ↑ Порівняльне правознавство. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лук'янов; За ред. В. Д. Ткаченка. — X.: Право, 2003. — 274 с.
2. ↑ Теорія держави і права: навч. посіб. / [О. М. Головко, І. М. Погрібний, О. В. Волошенюк та ін.]; за заг. ред. І. М. Погрібного ; МВС України, Харк. нац. ун-т внутр. справ. — Х. : ХНУВС, 2010. — 276 с.
3. ↑ Рене Давид. Основні правові системи сучасності. Архів оригіналу за 9 лютого 2020. Процитовано 28 лютого 2020.
4. ↑ Теорія держави і права: Навч. посіб. / А. М. Колодій, |в. В. Копейчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. С. Л. Лисенкова В. В., КопєйчиковаІ. — K.; Юрінком Інтер, 2003 — с.313-316.
5. ↑ Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Харків: Право, 2009. — c.565-566.

1. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Харків: Право, 2009. — c.565-566.
2. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А. М. Колодій, |в. В. Копейчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. С. Л. Лисенкова В. В., КопєйчиковаІ. — K.; Юрінком Інтер, 2003 — с.313-316.
3. Теорія держави і права: навч. посіб. / [О. М. Головко, І. М. Погрібний, О. В. Волошенюк та ін.]; за заг. ред. І. М. Погрібного ; МВС України, Харк. нац. ун-т внутр. справ. — Х. : ХНУВС, 2010. — 276 с.
4. М. С. Кельман, О. Г. Мурашин. З 14 Загальна теорія держави і права: Підручник. — К.: Кондор, 2006. — 382—384 с.
5. Порівнянльне правознавство. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лук'янов; За ред. В. Д. Ткаченка. — X.: Право, 2003. — 274 с.

• Англо-американська правова сім'я // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. / О. В. Петришин (відп. ред.) та ін.. — 2017. — Т. 3 : Загальна теорія права. — С. 12. — ISBN 978-966-937-233-8.

• О. В. Зайчук. Англо-саксонське право [Архівовано 5 квітня 2017 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 1 : А — Г. — 672 с. — ISBN 966-7492-00-X.