Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Намісництво

НАМІСНИЦТВО — 1) найвища адм.-тер. одиниця, впроваджена царським урядом у 1780—90-х рр. на тій території України, що входила до складу Російської імперії, на підставі загальнорос. «Установлення для управління губерніями» (1775). Зокрема, було утворено такі намісництва: на частині Слобідської України — Харківське намісництво (1780), на території колиш. Гетьманщини — Київське намісництво, Новгород-Сіверське намісництво і Чернігівське намісництво (1781—82); у Пд. Україні — Катеринославське намісництво (1784), Вознесенське намісництво (1795); в Правобережній Україні, після 2-го поділу Речі Посполитої (1793) — Ізяславське намісництво (від 1795 — Волинське намісництво), Брацлавське намісництво й Подільське намісництво. Вищою ланкою рос. адміністрації на території кожного Н. було намісницьке правління в кожному губернському місті на чолі з намісником, який призначався безпосередньо рос. монархом. За царським указом 1796 намісництва було ліквідовано і введено поділ країни на губернії;

2) орган місц. (крайового) управління, запроваджений 1849 в Австрійс. імперії, у т. ч. на підвладних їй західноукр. землях (у Галичині). З розпадом Австро-Угорщини восени 1918 й утворенням Західноукраїнської Народної Республіки намісництва було скасовано.