Есперантологія (есп.Esperantologio) — інтерлінгвістична наукова теорія, яка приділяє увагу загальним принципам побудови та функціонування мови есперанто, а також її окремим проблемам, зокрема лексикології, словотворенню, стилістиці, транскрипції[1]. На думку багатьох дослідників, есперантологія вивчає не тільки розвиток і функціонування мови есперанто, а й також різні сфери її застосування, в тому числі на стику з іншими дисциплінами, як-то психологією, соціологією тощо.
Перша згадка терміна «есперантологія» сягає 1911 року — саме під такою назвою в есперанто-журналі «Orienta Stelo» було опубліковано статтю японського есперантиста Осака Кендзі[3][4].
У широкий вжиток термін увійшов дещо пізніше завдяки зусиллям німецького термінознавця Ойгена Вюстера, який повторно запропонував цю назву в одній зі своїх статей, опублікованій в 1921 році в періодичному виданні «Esperanto Triumfonta». Нерідко саме Вюстер згадується як творець цього терміна[5][6].
У 1955 році Вюстер розповів про історію виникнення цього поняття в статті «La terminoj esperantologio kaj interlingvistiko». Він розумів есперантологію як «частину синтетичної лінгвістики» (при цьому під синтетичною лінгвістикою він розумів відносно новий тоді різновид лінгвістики).
Школи есперантології
Найвідоміші школи есперантології:
Будапештська школа есперантології.
Школа, основу якої заклав Іштван Сердахеї — професор кафедри есперантології на філологічному факультеті Будапештського університету імені Лоранда Етвеша. Після смерті Сардахеї його вчення продовжили досліджувати учні, зокрема відомі з них захистили дисертації з есперантології.
Продовжує традиції радянської школи, засновником якої можна вважати Ернста Дрезена — автора наукової праці «Історія всесвітньої мови», перше видання якої (російською мовою) вийшло у 1927 році, а третє — в 1991) та видатного радянського лінгвіста Євгена Бокарьова, який заснував окрему комісію з інтерлінгвістики при Академії наук СРСР. Сучасним послідовником радянського вчення вважається сучасний російський дослідник мови есперанто Олександр Мельников (Ростов-на-Дону), який після захисту докторської дисертації на матеріалі есперанто опублікував монографію «Лінгвокультурологічні аспекти планових міжнародних мов (на тлі етнічних)».
Тартуська школа есперантології.
У Тартуському університеті есперантологією та інтерлінгвістикою активно зацікавилися академік Пауль Арісте, який протягом декількох років видав серію наукових статей у збірнику «Interlinguistica Tartuensis», та професор цього ж університету, славіст та інтерлінгвіст Олександр Дуліченко — автор наукових монографій та навчальних посібників, присвячених інтерлінгвістиці та есперантології.
Есперантологи
Есперантолог
Віра Франк
викладач Падерборнського університету, автор публікацій з інтерлінгвістики та есперантології, в тому числі — підручника з інтерлінгвістики
Детлев Бланке
провідний есперантолог кінця XX — початку XXI століття, засновник і керівник німецького інтерлінгвістічного суспільства «Gesellschaft für Interlinguistik», професор Університету імені Гумбольдта
Євген Бокарьов
радянський лінгвіст та есперантолог, автор російсько-есперантського та есперанто-російського словників
Володимир Варанкін
радянський есперантолог, автор низки статей про есперанто і книги «Teorio de Esperanto»
Гастон Варенг'єн
французький есперантолог, граматик і лексикограф, головний редактор «Повного ілюстрованого словника есперанто», співавтор «Повної аналітичної граматики есперанто»
Бертиль Веннергрен
шведський есперантолог, член Академії есперанто, автор граматики есперанто «Plena manlibro pri Esperanta gramatiko»
Еббе Волберг
шведський філолог та есперантолог, автор чотиритомного етимологічного словника есперанто
російський дослідник історії та особливостей есперанто, біограф Людвіка Заменгофа, видавець
Ренато Корсетті
італійський лінгвіст, професор психолінгвістики Римського університету ла Сап'єнца, автор низки публікацій про мовну політику, білінгвізм, психопедагогіку та використанні есперанто як другої рідної мови
Сергій Кузнєцов
російський лінгвіст, автор низки публікацій і декількох монографій з інтерлінгвістики та есперантології
Ілона Кутна
угорська і польська дослідниця есперанто, керівник інтерлінгвістічних курсів при університеті імені Адама Міцкевича
Йоукі Ліндстедт
фінський славіст та есперантолог, дослідник проблематики використання есперанто «з народження»
Пауль Неергорд
данський есперантолог, головний редактор журналу «Есперантологія» (1949—1961)
французький есперантолог та інтерлінгвіст, автор численних публікацій про есперанто і волапюк, автор «Короткого етимологічного словника есперанто»
Вім Янсен
нідерландський інтерлінгвіст та есперантолог, завідувач кафедри інтерлінгвістики та есперантології Амстердамського університету
Організації та періодика
Провідну роль в розвиткові есперанто та есперантології відводять Академії есперанто (результати її досліджень публікуються у формі так званих «Рішень і рекомендацій Академії») та есперанто-бібліотекам, які містять значну кількість матеріалів з есперантології. Найвідомішими з бібліотек є Бібліотека імені Гектора Годлера (яка розташовується в центральному офісі Всесвітньої асоціації есперанто в Роттердамі і зберігає близько 30000 одиниць матеріалів з есперанто) та Міжнародний музей-бібліотека есперанто — підрозділ Австрійської національної бібліотеки.
Першим журналом, який містив певні дослідження з есперантології, вважається японський часопис «Esperantologio», який виходив у 1930-1931 роках (вийшло тільки три номери).
Першим спеціалізованим науковим виданням з есперантології заведено вважати німецький журнал «Lingva Kritiko», який виходив у Кельні з лютого 1932 року по березень 1935 року (вийшло 28 випусків зі 162 статтями). Згодом видання було припинено з огляду на економічні та політичні труднощі, які зазнала тогочасна Німеччина[7].
У 1949-1961 роках під редакцією данського есперантолога Пауля Неергорда виходив журнал «Esperantologio» (було опубліковано 6 номерів, загальна кількість сторінок склало 424)[8].
У 1976—1977 роках в Будапешті було видано три номери журналу «Esperantologiaj Kajeroj».
На сьогодні при Упсальському університеті видається спеціалізований багатомовний журнал «Esperantologio / Esperanto Studies»[9], а в Амстердамі — міжнародний науковий журнал «Language Problems and Language Planning», у якому постійно публікуються матеріали з інтерлінгвістики та есперантології[10].
Галерея
Людвік Заменгоф — творець мови есперанто
Ойген Вюстер — австрійський есперантолог
Детлев Бланке — німецький есперантолог
Гастон Варенг'єн — французький есперантолог
Борис Колкер — російський есперантолог
Примітки
↑Козак Тамара. Функціональне навантаження штучних мов // Вісник львівського університету. — 2013. — № 33. — С. 55-63.
↑Christer Kiselman. Salutvorto de la redaktoro. — № 4. — P. 3-4. — ISSN1311-3496.
↑Blanke, Detlev. . Interlinguistische Beiträge. Zum Wesen und zur Funktion internationaler Plansprachen. — Lang. — Frankfurt am Main, 2006. — 405 p. — ISBN 3-631-55024-3.
↑Christer Kiselman. . Notico de la redaktoro. — № 1. — P. 3-4. — ISSN1311-3496.
